У кожної сім’ї є приховані миті людяності у найтемніші дні історії. Удівець та батько п’ятьох дітей Петро Ільницький у часи Другої світової війни став не тільки оберігачем власної родини, але й добродієм, який відчинив двері свого будинку тим, хто рятувався від нацистів.
1942-1944 роках 14 євреїв знайшли прихисток у скромній землянці, розташованій в лісі поблизу села Розточки, що на Івано-Франківщині. Вони стали свідками безкорисливості й людяності Петра та його дітей, пише Суспільне.
За порятунок євреїв шістьох Ільницьких — разом з Василем, який був членом УПА, — визнали Праведниками народів світу. Ця родина закарбувала своє прізвище на стіні меморіалу “Яд Вашем” в Ізраїлі. Спогадами про Голокост, клеймо “буржуазних націоналістів”, депортацію в Караганду та відновлення зв’язку з врятованими євреями із Суспільним поділилася донька Петра Ільницького Катерина.
Катерині Шереметі (у дівоцтві Ільницькій) пішов 90 рік, але вона добре пам’ятає події, очевидицею яких стала у дитинстві.
“Мене завжди питали: що я робила? Відповідаю: я нічого не робила, тільки мовчала. Хоч я все те бачила, але мовчала”, — починає свою розповідь жінка.
Довоєнне життя
“Ласкавий батько та добрий господар”, — так описує Петра Ільницького його донька Катерина. Він народився у 1903 році. У міжвоєнні роки став двічі вдівцем. Ільницький був сільським війтом у Розточках та членом “Просвіти”.
“Моя мама померла під час пологів, коли мені було півтора чи два роки. Татова перша дружина теж померла, народжуючи дитину. Всього нас було п’ятеро, але всі дружно жили. Не було різниці: що той, а що той. Старші брати за молодшими завжди дивилися”, — розповідає Катерина Шеремета.
Василь, Степан, Кароль, Михайло та Катерина зростали у цілковитому взаєморозумінні одне з одним та односельцями. По сусідству з ними мешкали дві єврейські родини.
“У селі їх всі поважали. В одній сім’ї чоловік був кравцем. А інші більше займалися господарством — купляли телят і різали їх. Та жили всі дружно. Вони святкували свої свята, а ми — свої. Ніхто нікому не заважав”, — пригадує жінка.
Катерина Шеремета пам’ятає день, коли до села прийшла війна. Вона каже: 1939 рік приніс страшні вісті та зміни, що переплелися з долею її родини.
“Була неділя. Прийшли цілі ешелони російських солдатів. У церкві вінчалася пара: чоловік-удівець з трьома доньками та жінка. І його від престолу забрали в червону армію. А жінка не пішла жити з дітьми, бо вона вже ніхто. Тих дівчаток забрали у дитячі будинки”, — розповідає Катерина.
Через два роки у Розточки зайшли німецькі війська. Дві єврейські сім’ї вивезли із села до гетто в Болехів. Катерина Шеремета стала очевидицею цих подій.
“Я бачила у Гошеві — там, де церква, як їх убивали та вели. Один німець з карабіном, а євреї — попереду. Вони йшли спокійно, не тікали. Знали, що йдуть на смерть”, — каже жінка.
У 1942 році з гетто в Болехові втекли Кесслери — сусіди Ільницьких. Вони звернулися за допомогою до Петра. Катерина говорить: батько не міг відмовити євреям, з якими до війни товаришував.
“Помагав їм. А після стали вони ховатися в лісі. Поки годні були й не боялися, то приходили за продуктами”, — розповідає Катерина Шеремета.
Оскільки тоді вона була наймолодшою, то сама в ліс не ходила. Але з розповідей у родині знає: землянка, в якій ховалися євреї, була розташована в околицях гори Люта. З часом кількість втікачів зростала.
Окрім євреїв, Ільницькі також підтримували національно-визвольний рух. Найстарший син Петра у 1943 році пішов у повстанці.
“Василя спіймали й забрали до в’язниці в Станиславові. Я носила йому передачі. Ніхто мене не відганяв. Я зазирала до нього через віконце. Після цього ми так нічого про нього й не знали. Вже у 1991 році підняли документи: помер від тифу. Але де його кістки — у табір відвезли чи у в’язниці захворів — ніхто не знає”, — розповідає Катерина Шеремета.
У 1947 році Ільницьких визнали “буржуазними націоналістами”. За це, напевно, каже Катерина, їх і хотіли депортувати.
“А хіба тоді хтось пояснював таке? З Гошева відправляли ешелон на Долину, бо там чекали товарняки. Мій брат Михайло втік у село. Після цього і я почала тікати. Тато побачив і звернувся до старшого сина Степана: “Хлопці, і я буду втікати. Малі діти побігли, буду з ними”. Та й поїхали Степан і Кароль у Караганду”, — пригадує жінка.
Родина Праведників народів світу
Петро Ільницький помер у 1984 році. Після його смерті зі Степаном, Каролем, Михайлом та Катериною зв’язалися брати Ґрюншлаги, які виїхали до Австралії.
“Вони розшукували тата, а він вже був на цвинтарі. Дуже хотіли прийти на його могилу. Їх було двоє братів й дочка в одного була. Вона уклякнула на цвинтарі перед моїм татом і каже: “Петре, я тобі дуже вдячна. Ти врятував мені батька”, — пригадує Катерина Шеремета.
У грудні 1994 року “Яд Вашем” визнав шістьох Ільницьких Праведниками народів світу. Петра та Василя — посмертно.
