33-річний Андрій з позивним “Калуш”, стрілець гірсько-штурмової роти 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, розповів про бойовий досвід, поранення та родину, де батько теж захищає Україну.
Півтора року тому калушанин Андрій приєднався до лав Збройних Сил України, де після проходження навчального центру розпочав службу в гірсько-штурмовій роті, опанувавши різні види озброєння та здобувши цінний бойовий досвід на передовій.
“Я не проходив строкову службу, але швидко освоївся тут. Хлопці всього навчили, показали, гарно прийняли в свій колектив. На бойових позиціях працюю з усього, що потрібно, – автомата, кулемета, гранатомета”, – розповідає військовослужбовець.
Під час одного з ближніх боїв Андрій отримав поранення, коли куля пробила шолом, але дивом змінила траєкторію:
“Я відчув, що тече кров, але не втратив свідомість і почувався адекватно, тому продовжив бій. Коли ми відбили штурм, зняв шолом і почав шукати кулю. Вхідний отвір у шоломі є, вихідного немає і кулі теж немає”, – розповідає військовий.
Особливістю служби на передовій стали регулярні ворожі штурми, які відбувалися до двох разів на добу:
“Деякі добиралися до нас на 10 метрів, виходили на бруствер. Часто – дуже погано озброєні й екіпіровані, без броні, без автоматів, з кількома гранатами і якимись таблетками в жмені”, – ділиться спогадами військовий.
Незвичайним аспектом історії калуського захисника є те, що його батько, якому скоро виповниться 60 років, також служить у Збройних Силах України, але в іншій бригаді:
“Тато в мене живчик, не виглядає на 60. Він хотів до мене, але я категорично відмовив – це б відволікало, ми б не так служили, як переживали один за одного. Тому він пішов у іншу бригаду, зараз теж у зоні бойових дій, але в тиловому підрозділі, ремонтує машини, – розповідає Андрій”.
Вдома на Андрія чекають дружина, двоє синів, мати та молодша сестра, причому для дітей розлука з батьком є особливо складною:
“Старший син уже дещо розуміє, але все одно важко це сприймає. Коли я вперше приїхав у відпустку, не хотів мене відпускати. А молодший син не впізнав, йому було всього три роки”.
“Я воюю за свою сім’ю, без них я ніщо. І за своїх товаришів… Стомився вже, але в СЗЧ не піду. Що тримає? Побратими. Мені й дома дехто казав: ‘Не їдь туди більше, лишайся’, але я так не можу. Товариші теж хочуть у відпустку до своїх рідних і чекають, коли я повернуся. Тому не можу їх підвести”, – підсумовує Андрій свою мотивацію продовжувати захищати Україну.
