Ігор Харів — волонтер, очільник «Благодійного фонду Ігоря Харіва «Разом до перемоги», депутат Бурштинської міської ради та заступник головного інженера комунального підприємства з експлуатації майна Івано-Франківської обласної ради. Активно волонтерити почав з 2015 року, з початком повномасштабного вторгнення створив у Бурштині гуманітарний штаб, організував чимало зборів на амуніцію, техніку та автомобілі для військових.
Про великі збори, черги на допомогу, донати з-за кордону, втому суспільства та майбутнє волонтерського руху — у відвертій розмові Версій з Ігорем Харівим.
Як у ваше життя прийшло волонтерство?
Волонтерство в моє життя прийшло не вчора і не в 2022 році. Я почав волонтерити приблизно десять років тому. Тоді це виглядало дуже просто: ми з друзями збиралися і їздили до дітей-сиріт, відвідували людей похилого віку в різних закладах. Потім почалася війна у 2014 році, і десь із 2015 року я вже почав допомагати Збройним силам України. Це не було якесь рішення за один день, просто воно так поступово затягнулося, і я зрозумів, що це вже частина мого життя.
Як ви зустріли початок повномасштабної війни?
Повномасштабна війна співпала з дуже важливою подією в моєму житті — у мене народилася дитина. 22 лютого ми були в пологовому будинку, і саме там нас застав початок війни. Це був дуже складний момент. Я тоді для себе зрозумів, що маю два варіанти: або просто дивитися на все це, або починати діяти. Я вибрав друге. Почав глобально волонтерити, відкрив перші збори, почали з’являтися перші контакти за кордоном. Пам’ятаю, що перша волонтерська допомога приїхала з Чехії – це був великий бус з гуманітарною допомогою. З того моменту все й почалося серйозно.
Ви один з небагатьох волонтерів, якому досі вдається закривати великі збори. Як вам це вдається? І чим відрізнялося волонтерство у 2022–2023 роках від теперішнього?
На початку війни волонтерила фактично вся Україна. Люди були дуже єдині. Несли все, що могли: закрутки, картоплю, продукти, речі, усе, що потрібно було фронту. Так само активно допомагали й з-за кордону. У 2022–2023 роках ми отримували допомогу приблизно з 15 різних країн. До нас приїжджали цілі буси, фури. У нас був штаб, і майже кожні тиждень-два приїжджала якась допомога. Зараз такого вже немає. Десь з середини 2023 року волонтерство дуже змінилося. Гуманітарної допомоги стало значно менше, а весь акцент перейшов на збори коштів для війська. Зараз це закриття запитів військових на автомобілі, дрони, генератори, зарядні станції, засоби зв’язку. Запитів на продукти чи гігієну майже немає, бо акцент тепер майже на 90% — це ЗСУ.
Але в нас є соціальна ініціатива, яка вже стала доброю традицією. Четвертий рік поспіль до Святого Миколая ми роздаємо подарунки дітям загиблих героїв, зниклих безвісти та військових, які служать в Силах оборони.
Донати справді впали?
Дуже сильно. І це визнають майже всі волонтери. Раніше, умовно, я міг за добу зібрати 180 тисяч гривень. Зараз це майже нереально. Якщо зараз вдається зібрати 50 тисяч гривень, то це вже вважається дуже добре, і то за умови, що людину добре знають, тому що вона трохи медійна. Я спочатку думав, що, можливо, це в мене щось не так. Але коли подивився на своїх колег, поспілкувався з ними, то зрозумів, що ситуація однакова для всіх.
Але ви не кинули, не зневірилися. Що вас тримає і не дає зупинитися?
Бажання перемоги над нашим одвічним ворогом і те, щоб моя дитина жила в Україні без війни. Це для мене дуже важливо. Я багато разів собі ставив питання, чи варто продовжувати, чи не вигорів я. Але кожного разу щось штовхає далі. Плюс самі військові не дають опустити руки. Ти тільки закрив один збір, думаєш, що можеш хоча б тиждень перепочити, а вже з’являється новий запит. То машина, то дрони, то якась інша потреба. І ти вже не можеш сказати «ні». Я вже четвертий рік так глобально волонтерю і вважаю, що просто не маю права опустити руки, бо там, на фронті, хлопцям ще важче.
Як ви організували свою волонтерську діяльність юридично?
Спочатку я волонтерив як Ігор Харів, на свою особисту картку. Я одразу зареєстрував її в податковій, як волонтерську, і щороку звітую за всі кошти. У 2023 році я створив благодійний фонд. Назвав його своїм ім’ям не з якоїсь амбіції, а тому, що люди звикли донатити саме Ігорю Харіву і знали це ім’я. Зараз ми працюємо паралельно: є і особиста картка, і благодійний фонд. За все я звітую, і з податковою проблем ніколи не було.
Чи доводилося вам за роки волонтерської роботи стикатися з труднощами у взаємодії з органами влади?
Я вам скажу чесно: за чотири роки я жодного разу не скаржився на органи влади, бо під час війни це, на мою думку, неправильно. Зазвичай спочатку йдуть волонтери, а вже потім держава доганяє нас у багатьох ініціативах. Я на це не звертаю уваги, а просто роблю свою роботу. Якщо з’являються нові правила чи механізми, я сідаю і вчуся, як правильно з ними працювати. Наприклад, зараз ми самі оформлюємо документи, щоб автомобіль заїхав в Україну як гуманітарна допомога. Якщо раніше цим повністю займалися прикордонники, то тепер ти особисто заходиш на сайт, маєш свій кабінет, сам заповнюєш декларацію, а на кордоні її лише роздруковують або ти вже приїжджаєш із готовими документами. Усе це створили, і я не бачу в цьому проблем.
Як на волонтерство вплинули корупційні скандали, зокрема нещодавня операція «Мідас»?
Дуже сильно. І це не одна якась справа, а всі такі історії, які періодично з’являються. Люди починають задавати логічні питання: навіщо донатити, якщо в когось знаходять сотні мільйонів чи мільярди? І зараз це реально видно по донатах. Плюс дуже виросли ціни, і багато людей зараз просто виживають. Тому основна частина великих донатів зараз іде з-за кордону. В Україні люди донатять по можливості, але не так масово, як раніше.
Яку роль зараз відіграє допомога з-за кордону?
Фактично це основа. Є певна когорта людей, які зі мною ще з 2022 року. Вони постійно долучаються до зборів: хтось 100 доларів, хтось 300, хтось 500. В Україні це здебільшого менші суми — 50, 100, 500 гривень. Але кожен донат важливий, незалежно від суми.
Хочу з вдячністю згадати наших друзів з Німеччини – зокрема Лесю Чагор, сестру керуючого справами обласної ради, «свободівця» Михайла Королика, та її чоловіка Олександра Чагора. Вони нам допомагали дуже активно, бо в 2022 році ми більшість всього закупляли в Німеччині, адже тоді в Україні абсолютно нічого не було. Тобто всі тепловізори, наколінники, військову амуніцію – ми все купляли в Німеччині. Вдячність Михайлу Королику, який з родиною активно допомагає нашим воїнам.
Також зараз мої друзі з Канади передали нам автомобіль. Йдеться про великий пікап Ford — його надіслала Вікторія Біляк, яка постійно допомагає з-за кордону. Вона передає допомогу безпосередньо з Канади, і це одна з найбільших наших партнерок за весь час. Вікторія приблизно раз на пів року, а інколи й частіше, відправляє контейнерами гуманітарну допомогу. Переважно це медицина — ліжка, препарати, інклюзивні системи для людей з інвалідністю. Автомобіль ми також отримали завдяки цій підтримці. Зараз він перебуває в Києві, де його доукомплектовують і готують під евакуаційний транспорт. Я маю принцип: ніколи не відправляю військовий автомобіль, поки він повністю не готовий. Якщо потрібно докупити запчастини — я їх замовляю. У цьому випадку ми додатково закупили запчастини приблизно на 1500 доларів.
Як ви визначаєте, кому допомагати в першу чергу?
У мене є принцип із 2022 року — черга. Немає різниці, свій це чи чужий, з моєї громади чи з іншої. Хто перший звернувся, той і стає в чергу. Я допомагаю і військовим із Бурштинської громади, і тим, кого знаю особисто, і тим, кого знаю через знайомих. Але все одно є черга. Також ми співпрацюємо з іншими громадами та фондами. Частину допомоги передаємо одним підрозділам, частину — іншим. Це постійна співпраця. Наприклад, нещодавно наш фонд отримав від Долинської громади дорогі мавіки. Разом з міським головою Іваном Дирівим ми визначили підрозділи, які мали в них потребу та направили допомогу військовим. Це хороший приклад співпраці.
Окремо хочу подякувати команді, яка допомагає мені від початку. Це Іван Волошин та чудова сім’я – Ольга і Олександр Галич. З Олександром ми разом їздимо на схід, а Іван та Ольга допомагали сортувати допомогу у волонтерському центрі.
Чи ведете ви облік переданої допомоги?
Так, за чотири роки ми передали 68 автомобілів, 42 дрони, із них 35 — дорогі моделі DJI Mavic 3T. Також 80 тепловізорів, 1500 турнікетів, понад 300 повністю укомплектованих аптечок. Крім цього, були генератори, зарядні станції, старлінки, амуніція.
За 2024 рік я передав допомоги технікою приблизно на 12 мільйонів гривень. В 2025 сума була близько 15 мільйонів. А в 2022-2023 році – я навіть не можу точно порахувати у цифрах. У перші пів року повномасштабної війни взагалі не йшлося про податковий облік, тому що тоді ніхто не знав, що буде далі і як усе правильно оформлювати. Фактично неможливо було щось системно записати чи порахувати. Допомога приїжджала постійно. Щодня приїжджали військові — комусь потрібна була амуніція, комусь їжа, інколи приїжджав бус із допомогою, ми його розвантажували й одразу передавали далі. Усе відбувалося дуже швидко.
Загалом я можу лише приблизно оцінити обсяг допомоги. Думаю, що за цей час загальна підтримка сягнула близько двох мільйонів доларів. Або навіть більше. Але це не гроші — це допомога, яку ми передавали. Інколи я сам дивуюся цим цифрам. Пам’ятаю, як їхав в машині, почав просто прикидати в голові обсяги, і в якийсь момент усвідомив, наскільки це велика кількість допомоги.
Як боретесь з вигоранням?
Вперше це сталося наприкінці 2022 року. Я тоді практично не був удома, спав по кілька годин, постійно був у роз’їздах, займався логістикою, людьми, допомогою. Волонтерам так само потрібна психологічна підтримка. Це робота з людьми, з болем, з втратами, і вона дуже виснажує.
Як ви бачите майбутнє волонтерства в Україні?
Волонтерство було, є і буде. Такого волонтерського руху, як в Україні, я не знаю більше ніде. Люди не розчарувалися, вони втомилися. Це різні речі. Але відповідальність за підтримку фронту нікуди не зникла, і ми всі це розуміємо.
