Втім, війни бувають різні. Локальні, масштабні, світові, національно-визвольні, загарбницькі….
А ще війни бувають комунальні. Зрештою, комунальні війни можна віднести до розряду локальних.
Івано-Франківська влада веде затяжну локальну війну з атракціонами на Вічевому майдані вже не перший рік. І схоже цю війну програє так само, як наша столична влада програла війну за Крим.
Владі та певній частині мешканців нашого убогого містечка не подобаються поні, котрі возять соткою малечу, не подобаються діти, які роз’їжджають центром міста на веломобілях. Мені особисто не подобаються атракціони «Ударна груша» та «Футбольний м’яч». І не тому, що я не люблю бокс, чи, скажімо, футбол. Просто наявність цих ігрових автоматів в центрі міста мені здається не зовсім нормальним. Хоча я нічого не маю проти веломобілів. Навіть не зважаючи на те, що мене кілька разів мало не збили з ніг.
Тим більше, я не можу ставитися негативно до поні. Я люблю тварин. Чесно. І нічого, окрім позитивних емоцій поні, що везе дитину по стометрівці в мене викликати не може. Хіба що сам факт експлуатації конячки мене трішечки напрягає, бо, якщо пам’ятаєте у Висоцкого: «Я хотєл би бєгать в табунє, но нє под сєдлом і бєз узди».
Щоправда, якраз поні я останнім часом в центрі міста й не бачу. Що, влада виграла проміжну битву в своїй перманентній війні?
У нас дивна влада. Вона цілком мириться з пивним пабом поруч з театром ляльок (відкритим колишнім регіоналом – колишнім він став нещодавно) і героїчно воює з дитячими веломобілями. Це дуже показово. Це локальний рівень.
А на загальнодержавному це виглядає ще більш об’ємно. Активіста «Правого сектору» Музичка (якому я абсолютно не симпатизував, хочу підкреслити) валять як скаженого пса, а сепаратисти на сході (Кернес, Добкін) почувають себе, як у Бога за пазухою.
Це тенденція, чи куди?
