Вісім століть ніякі поділи та війни, драконівські постанови і циркуляри не принесли більшого лиха українцям ніж радянський режим, який, займався стиранням української ментальності і самосвідомості шляхом винищення самого народу голодомором
Однією з найбільших проблем, яка роздирає сучасне українське суспільство, є його умовний поділ на російськомовний, проросійський Схід і україномовний, проєвропейський Захід. На фоні цього питання точаться гострі політичні баталії під час виборів, завдяки чому «стравлюваться» люди з різних кінців країни, нав’язується проблеми мови, культурної відмінності. Але як таке можливо в середовищі одного українського народу? Давайте спробуємо розібратися.
В основі проблеми територіально-культурної диференціації суспільства, ясна річ, лежить історична складова. Якщо подивитися уважніше, то після розпаду Київської Русі (XII-XIII ст.), яка є фактично нашою прадержавою, сучасні українські землі переходили з рук в руки: належали литовцям, татарам, московитам, полякам, туркам, австрійцям. Ділили і кроїли їх хто і як хотів: по Дніпру, по Дикому полю чи по Збручу. І як наслідок, Україна, як незалежна держава, існує всього лиш 22 рік. Це при тому, що народ, який проживав на її теренах почав ідентифікувати себе як українці на початку 20-го сторіччя (хоча до того вживалася самоназва русь, русини, козаки). Тому не дивно, що існує так багато розбіжностей між вихідцями із різних регіонів України.
Але за фактично вісім століть ніякі поділи та війни, драконівські постанови і циркуляри не принесли більшого лиха українцям ніж радянський режим, який, займався стиранням української ментальності і самосвідомості шляхом винищення самого народу голодомором. У Вікіпедії дано означення такому злочинному діянню: Голодомор 1932–1933 років – масовий, навмисно зорганізований радянською владою голод 1932–1933 років, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян.
Виділивши рискою слова, виходить більш компактне визначення: голодомор 1932 – 1933 років – масовий, навмисно зорганізований радянською владою голод на території Української СРР, що призів до багатомільйонних людських втрат, направлений на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян. Чим же селяни так не догодили Сталіну і його поплічникам?
Все дуже просто. Знову таки треба повернутися назад у XIV століття. На той час значна частина українських земель входила до складу Литовського князівства. Литовські князі, зміцнюючи південні рубежі своєї держави, зводили в Подністров’ї та в Подніпров’ї на узбережжі Чорного моря, укріплені замки, влаштовували в них гарнізони. Це сприяло переселенню до степової зони здебільшого української людності. Однак цей процес виявився досить короткотривалим. Уже наприкінці XV ст. під натиском турецько-татарської експансії Литва втрачає свої позиції в Причорномор’ї. У 1482 р. кримський хан Менглі-Гірей з великими військами під час походу на Київ спустошив значну частину поселень Степової України. Після цього походу мали місце ряд інших набігів кримських орд в різні райони України, під ударами яких українська людність змушена була відходити у більш захищені місця. Тому за Північним Причорномор’ям закріпилася назва «Дике поле» (рис.1), а в російській документації – «Поле».
Важливу роль в проникненні української людності в причорноморські степи відігравала Запорізька Січ. Збудована за дніпровськими порогами Січ з другої половини XVI ст. стала не тільки центром низового козацтва, але й форпостом народної колонізації причорноморських степів. На Запорожжі шукали притулку люди, в основному українці, виштовхнуті з насиджених місць як соціальним, так і національним гнобленням.
З кінця 20-х — початку 30-х рр. XVIII ст. починається подальше заселення степів, обумовлене стихійним переходом на південь українців, організованим переселенням царським урядом державних селян, поверненням запорожців на старі місця, а також поселенням на півдні вихідців із сусідніх держав.
І як би царський уряд не намагався розбавляти місцеве населення іноземцями (сербами, хорватами, македонцями, молдаванами тощо), щоб зміцнити свої позиції в краї, переважаюча більшість населення була українською. Це засвідчує і той факт, що за переписом 1774 року в Катеринославському намісництві, до якого ввійшли Азовська і Новоросійська губернії, нараховувалось 2209 поселень, в тому числі 45 міських, в яких проживало 708 190 чол. Серед них українці становили 73,77 %, росіяни — 12,23, молдавани і румуни 6,22, греки — 3,47, вірмени 2,62, а на решту (представників більше 30 етнічних груп) припадало лише 1,69 %. Але вже до кінця XVIII ст. частка українців впала до 64,76 %, хоч чисельність населення в регіоні досягла майже 1 млн чол.
Істотно не змінилася частка українського населення в цьому регіоні і до початку першої світової війни 1914 року . Згідно перепису населення 1897 року в Російській імперії (рис. 2) на території регіону, відомого раніше як «Дике поле» проживало від 10-20% (Крим) до 75-85% (Харківщина, Сумщина).
Таким чином, хоч імперія і намагалася розбавляти місцеве населення колоністами-іноземцями та росіянами з центральних губерній, загальна кількість українців була переважаючою. Саме тому в 1917 році створена Українська Народна Республіка була підтримана місцевим населенням, яке свідомо ідентифікувало себе саме з українським, а не російським. І хоч УНР проіснувала не довго (до 1920 року) і українці не змогли відстояти свою незалежність, потанувши в «совковій» імперії, але дух вільнодумства глибоко вкорінявся в свідомість місцевого населення. А оскільки більшість українського свідомого населенням мешкало в селах, що склалося історично через засилля іноземців в індустріальних містах, саме селяни і становили ту вибухово-небезпечну суміш, якої боялися більшовики. Адже саме через них, українців, радянська влада не могла цілих 3 роки повноцінно утвердитися в Україні.
Сталін розумів небезпеку буржуазноналаштованих селян-куркулів для «вєлікой» індустріалізації, колективізації і «совковізації» України. Це при тому, що місцеві жителі масово опиралися колективізації, тому радянська влада не приживалася в Україні. Ба навіть більше, активізовувався селянський рух опору. Тільки за даними ГПУ, від 20 лютого до 2 квітня 1930 року в Україні відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися «як широкі збройні повстання проти радянської влади». Вони об’єднували до двох тисяч людей, і відбувалися під гаслами: «Верніть нам Петлюру!», «Дайте другу державу!», «Хай живе самостійна Україна!», «Геть СРСР!», «Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!».
Керівництво СРСР розуміло це. На партійних зборах влітку 1930 року керівник Компартії України Косіор заявив:
«Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями.»
Розумів це і Сталін. В листі Кагановичу від 11 серпня 1932 року, вождь писав:
«Якщо не візьмемось нині за виправлення становища в Україні, Україну можемо втратити… Поставити собі за мету перетворити Україну у найкоротший термін на справжню фортецю СРСР; на справжню зразкову республіку. Грошей на це не шкодувати.»
Таким чином, радянське керівництво ставило перед собою дві мети. По-перше, загнати селян у колгоспи і збільшити обсяги хлібозаготівель. По-друге, зламати класовий і національний рух опору, який на хвилях українізації набував обертів.
Тому Сталіну разом з його «таваріщями» прийшла в голову одне з найбільш злочинних діянь поморити голодом українських селян, що еквівалентно знищенню українського народу, так як селяни були переважаючою більшістю серед місцевого населення в 30-ті роки XX століття.
І як наслідок, голодомор 1932 – 1933 років за даними науково-демографічної експертизи загальна кількість людських втрат склала 3 мільйони 941 тисяча осіб (рис. 3). Також за даними слідства було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становили 6 мільйонів 122 тисячі осіб. 10 мільйонів українців – ось ціна свободи?
Та сталінський режим не заспокоївся, а вирішив повністю стерти самоідентичність українців і перетворити їх на «савєцкіх людєй». З цією метою відбувалися масові перевезення білорусів і росіян на опустілі від голоду землі (рис. 4).
Так, з Білоруської РСР в Одеську область було направлено 68 ешелонів, із західних областей РРФСР в Дніпропетровську – 125 ешелонів, з Горького в Одеську – 141 ешелонів, з центрально-чорноземного регіону Росії в Харківську область – 188 ешелонів. З Іванівської в Донецьку – 147 ешелони (рис. 5), і багато-багато інших людей та ешелонів, яких не вдалося встановити.
І як наслідок, що ж ми отримали? Колись українське населення українських земель такими жорстокими методами було замінене на чужоземців. Місцеві ж жителі, які вижили, боялися читини опір владі, асимілювалися, втрачали самобутність, переставали бути, як це зараз модно казати, типовими українцями. Віват Сталін, віват совєти, які стали творцями нової породи людей, яка зараз кричить на всі горлянки, що хоче «рускій язик» (рис. 6), бажає вступити в Таможенний Союз, любити Росію, голосує за партію «регуонів» (рис. 7).
Оцінивши карти можемо зробити висновок, що вся проблема боротьби Сходу і Заходу полягає в тому, що, фактично, населення обох частин держави є відмінним за складом, поглядами і походженням. А склеїти воєдино чи розділити різні частини? Ось питання наступного десятиліття.
Ігор Михальчишин, спеціально для Версій
