«Людина, яку призначають на керівну посаду, не має часу вчитися. Вона повинна відразу професійно вирішувати поставлені завдання» – переконаний пан Троценко.І, як наслідок, – Троценко не готовий сприймати ультимативні вимоги щодо виключного призначення тієї чи іншої кандидатури на ту чи іншу посаду.
З цим важко сперечатися. Професіонали потрібні завжди. Тим більше, що часто патріотизм багатьох є чисто показним, а копнеш глибше, а там гниле нутро пристосуванця, якого цікавить лиш кар’єра й заради неї він готовий виголошувати будь-які гасла. Може славити Україну, а може проводити в життя ідеї чучхе.
А з іншого боку. Чого вартий професіонал (навіть найвищого класу) без патріотизму?
Звичайно, є такі професіонали, яким байдуже те що відбувається довкола – їм би лише виконувати якісно свою роботу, без огляду на ідеологічний клімат навколо їхньої професійної капсули.
Але це, більшою мірою, стосується вчених, дослідників, можливо митців. Втім, навряд чи може застосовуватися до чиновників. Тим більше до чиновників державних. Непатріотичний державний чиновник, а ще упасти, Боже – українофоб, якраз завдяки своєму професіоналізму може накоїти більших бід, ніж патріотичний непрофесіонал, бо знатиме в якому місці потрібно нанести удар.
Яскравим прикладом професійного антипатріота може слугувати колишній міністр освіти Табачник, який, завдяки своєму професіоналізму, цілеспрямовано й дуже відчутно руйнував систему освіти в Україні. Тепер, щоб відновити зруйноване цим професіоналом, доведеться витратити років десять – не менше.
Тому єдиний вихід – обирати на посади патріотичних професіоналів.
А то виглядає так, що Троценко під цю свою пісню про професіоналізм хоче прилаштувати на посади потрібних йому людей. Або людей, яким він чимось зобов’язаний. Є таке відчуття. Можлива й оманливе. Але…
