1 листопада 1918 року українські військові підрозділи під керівництвом сотника Дмитра Вітовського здійснили успішне повстання у Львові, внаслідок якого на Галичині було встановлено українську владу та проголошено створення Західноукраїнської Народної Республіки.
В умовах наближення краху Австро-Угорської імперії наприкінці Першої світової війни, коли економіка окремих держав імперії занепадала, а політичні кола вимагали незалежності, цісар Карл 16 жовтня 1918 року видав відозву до “своїх народів”, намагаючись зберегти вплив через обіцянки федералізації монархії, проте українські політичні діячі вирішили діяти самостійно, створивши 18 жовтня у львівському Народному домі Українську Національну Раду під президентством Євгена Петрушевича та керівництвом Костя Левицького.
Вже наступного дня, 19 жовтня 1918 року, Українська Національна Рада ухвалила історичний Маніфест, яким проголосила територією Української держави Східну Галичину з граничною лінією Сяну, включаючи Лемківщину, північно-східну Буковину та українську смугу північно-східної Угорщини, а також заклала передумови для проведення парламентських виборів та затвердження Конституції.
Після створення поляками 28 жовтня 1918 року у Кракові Польської Ліквідаційної Комісії, яка, посилаючись на “державотворчу нездатність” західних українців та необхідність об’єднання Галичини у “стратегічну Польщу для охорони Європи від більшовиків”, планувала встановити польську владу у Львові в ніч з 2 на 3 листопада, група українських офіцерів австрійського війська та Січових стрільців, створивши ще у вересні Центральний військовий комітет, запросила очолити повстання популярного серед стрільців сотника Дмитра Вітовського.
“Волею українського народу утворила ся на українських землях старої Австро-угорської монархії Українська Держава. Найвисшою державною властю Української Держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави”, – повідомляли оголошення, розміщені на стінах львівських будинків вранці 1 листопада.
О четвертій годині ранку 1 листопада 1918 року українські військові підрозділи розпочали операцію зі встановлення контролю над містом, під час якої було проведено успішні перемовини з угорським корпусом, який оголосив про свій нейтралітет, а загін під командуванням Любомира Огоновського домігся добровільного складання зброї поліцією, після чого українські сили захопили Головну пошту, всі залізничні двірці, радіо, міську військову комендатуру, відключили міський телефон та міжнародну телеграфну лінію.
Одночасно з цим хорунжий Сендецький зі своїм відділом зайняв намісництво та інтернував графа фон Гуйна, а загін Мартинця встановив контроль над Ратушею, над головною вежею якої о шостій годині ранку 1 листопада 1918 року вперше з 1349 року було піднято синьо-жовтий прапор, що символізувало повернення української влади до міста Лева.
Внаслідок успішного повстання 9 листопада було сформовано уряд – Державний Секретаріат, а 13 листопада 1918 року згідно з прийнятим Радою Тимчасовим основним законом новостворена держава отримала офіційну назву – Західноукраїнська Народна Республіка, однак польське населення Львова розпочало підготовку до збройного опору, розмістивши свій штаб у Будинку техніків та Школі імені Сенкевича, а вже ввечері 1 листопада на вулиці Коперника з’явилися перші збройні підрозділи польських боївок.
Після місяця запеклих боїв українські війська були змушені залишити Львів, що призвело до формування протяжного українсько-польського фронту, проте це дало можливість ЗУНР провести необхідні реформи, сформувати дієвий уряд, адміністрацію та військо, а 22 січня 1919 року підписати історичний Акт Злуки з УНР, однак польські війська за підтримки країн Антанти, незважаючи на короткочасний успіх українського контрнаступу під час Чортківської офензиви, зрештою окупували майже всю Східну Галичину, змусивши уряд і армію ЗУНР перетнути Збруч і об’єднатися із силами Директорії на Поділлі.
Підписання у березні 1921 року Ризького миру між більшовицькими урядами Росії й України та Польщею, після серії воєн радянської Росії з УНР, які призвели до окупації майже всієї території України, фактично поставило крапку в самостійницьких планах урядів УНР і ЗУНР, завершивши період української державності на західноукраїнських землях.
