Андрій Тимчак – з Донеччини. З початком повномасштабного вторгнення привіз родину на Івано-Франківщину і вже наступного дня пішов у найближчий військкомат. Так потрапив до медроти «Едельвейсів».
З початком повномасштабного вторгнення багато українців вирішили стати на захист своєї країни. Один із них – Андрій Тимчак, доброволець 10-ї гірсько-штурмової бригади, який розповів свою історію про війну, службу, труднощі фронту та важливість підтримки армії на зустрічі в просторі ГО «Захист держави» в Івано-Франківську.
Від цивільного життя до лав армії
“Настає момент, коли розмовляти вже недостатньо. Треба щось робити”, – каже Андрій Тимчак, згадуючи перші дні вторгнення.
Він не мав військового звання, але колись служив у армії сержантом. Війна змінила його життя: залишивши цивільну роботу, він 1 березня пішов до найближчого військкомату.
“На той момент не було жодних сумнівів – йти чи ні. Єдине, що стримувало – це сім’я”, – розповідає Андрій.
Вивізши рідних у безпечне місце на Івано-Франківщину, він відправився на службу. Прийшов да найближчого військкомату – Надвірнянського.
Спочатку добровольців розподіляли за військовими спеціальностями. Усі мали знайти собі місце, де будуть найбільш ефективними.
“Запитали: танкісти є? Один підняв руку. Артилеристи? Кілька людей. Медики? – Тут і прозвучало: ветеринарам теж можна. І от я вже в медроті”, – згадує військовий.
Медрота та порятунок життів
Медрота – це окремий підрозділ, який відповідає за лікування поранених.
“Нас відправили під Київ, у Чорнобильську зону. Там розгорнули стабілізаційний пункт – місце, куди привозили поранених безпосередньо з поля бою”, – пояснює Андрій.
За його словами, найскладніше було працювати в умовах обмеженого часу та ресурсів.
“Часу дуже мало. Треба швидко перев’язати, стабілізувати, обробити рану, дати знеболювальне і відправити далі – в операційний центр”, – розповідає він.
Важливу роль у порятунку життів відіграли лікарі-добровольці, які приїхали з різних країн.
“До нас приїхали медики з Іспанії, Німеччини, Франції, Італії. Вони привозили власні автомобілі швидкої допомоги, завантажені медикаментами. Це була величезна підтримка”.
Життя на фронті та психологічний тиск
Перебуваючи в зоні бойових дій, військові зіштовхуються не лише з фізичними, а й з психологічними викликами.
“Спочатку страшно. Але потім до всього звикаєш”, – зізнається Андрій.
Його підрозділ після Київщини відправили під Бахмут – прямо у рідне село військового.
“Ми зайняли позиції у селі Званівка. Моє подвір’я стало штабом . Двір великий, машини заїжджають, облаштували укриття”, – згадує він.
Втім, війна не залишає місця для сентиментів.
“Життя там вже не було. Лише окопи, бої, вибухи”.
Свого часу у рідній Званівці родина Тимчак заснувала «Лемко центр», адже родичі Андрія на початку 50-х років були переселені на Донеччину саме з Лемківщини. Центр випадково потрапив на фото одного з військових.
«І 23 лютого 2023 року в наш дім прилетіло 23 гради», – розповів Андрій Тимчак.
Про забезпечення та волонтерську допомогу
На питання про забезпечення армії Тимчак відповідає чесно: “Все необхідне нам видавали – бронежилети, каски, зброю. Але волонтерська допомога була критично важливою. Саме від волонтерів ми отримували продукти, медикаменти, спорядження”.
Він також згадує проблему з виплатами зарплат.
“Спочатку всім платили однаково, потім почалися розбіжності. Одні отримували 100 тисяч, інші – 30. Це створювало напругу серед військових. Довелося вирішувати це питання самостійно – ділилися між собою”.
Мобілізація та проблеми комплектування армії
Тимчак вважає, що процес мобілізації потребує серйозних змін.
“У 2022-му добровольців було багато. Але сьогодні ситуація інша. Частина військових втомилася, хоче демобілізуватися. Їх немає ким замінити”.
На його думку, є великий резерв людей, яких можна було б залучити.
“Люди виснажені. Усі чекають на заміну”, – зазначає він.
Повернення до цивільного життя
Після двох років і восьми місяців служби Андрій Тимчак демобілізувався. Адаптація до мирного життя нелегка.
“Після фронту приїжджаєш – і тут тиша, спокій. Спершу це викликає дисонанс. Але я вдячний, що можу повернутися”.
Попри все, він вірить у перемогу.
“Головне – підтримувати армію. Без цього нічого не буде. Ми маємо вистояти”.
