Результат пошуку зображень за запитом "дністер"

Найбільшим забруднювачем повітря в нашому краї є Бурштинська теплоелектростанція. Як стверджують фахівці, місцевість у радіусі 100 км навколо неї забруднена викидами від згорання вугілля, на якому вона працює. А територія Бурштина — на третьому місці в Україні за забрудненням. Тож маю надію, що в недалекому майбутньому ТЕС закриють. і, як на мене, ми нічого від того не втратимо.

Дивно, що свого часу таку електростанцію заклали саме тут, у краї, вельми багатому тоді на потічки, річечки й ріки різної водності. У давнину на цих водних артеріях люди будували млини, а пізніше — і малі ГЕС, правда, без великих водосховищ та гребель, але електрику вони виробляли. Може, я й недостатньо компетентний у цьому питанні, проте дивує: невже на греблі Бурштинського водосховища не можна встановити аналогічне устаткування, яке б виробляло електроенергію? Адже тиск води на виході з тієї водойми можна врегулювати, й отже, завдати гідротурбіні відповідну частоту обертів.

Власне, скрізь на наших річках можна встановити такі водяні колеса. Сам Всевишній дав нам це багатство — воду. (Але скільки їх — тих, без перебільшення, дорогоцінних потічків — було по-варварськи знищено, в тому числі й під час кампанії з осушення боліт та розширення орних площ!). Якщо робота вітряка залежить від того, чи дме вітер, то в цьому разі маємо своєрідний вічний двигун: вода тече-дзюрчить постійно іѕ здебільшого намарно. А якби тут чи там стояли міні-ГЕС, то ми мали б у їхньому вигляді екологічно чисті джерела дешевої електроенергії. Та натомість нам побудували ТЕС, бо це нібито економічно вигідно. Але за цю «вигоду» ми платимо своїм здоров’ям і хтозна як ще відіб’ється це на генетиці наших нащадків.

Мені можуть зауважити, що, мовляв, уже є програми будівництва малих ГЕС — і на гірських річках, і на Дністрі. Та чи достатньо науково — економічно й екологічно — вони обгрунтовані? Маю сумнів у тому. І ось чому. Хочу передусім нагадати, що віддавна ріки мали важливе стратегічне значення і як транспортні артерії. Перевага водного транспорту над іншими видами й нині очевидна. Характерно, що, скажімо, Західна Європа вздовж і впоперек перерізана величезною кількістю доволі довгих судноплавних каналів, які з’єднують між собою ріки. Звісно, побудовано на них і мости, й гідроелектростанції. Але перші — зазвичай розвідні, а другі обов’язково обладнано суднопропускними шлюзами.

А що ми одержали у спадщину від колишнього «світлого майбутнього»? Другу за величиною ріку України — Дністер уже перегороджено греблями двох гідроелектростанцій — Дубосарської в Молдові і Новодністровської на Буковині. Ніби й розумно все зробили. Але на жодній з ГЕС немає суднопропускного шлюзу. Якими аргументами керувались архітектори тих об’єктів, що легковажно упустили цей момент, важко зрозуміти. Мені свого часу доводилось проходити Волго—Балтійський і Біломоро—Балтійський судноплавні канали, тому я добре бачив і оцінив той величезний обсяг робіт, які там провели, щоб мати вихід до моря: прорили штучні річища завдовжки в сотні кілометрівѕ А в нас, навпаки, природний вихід Дністром до Чорного моря перекрили непрохідними греблями.

Якби ожив король Данило, то неабияк покартав би нащадків за таке «господарювання». Адже Галич як столиця його князівства був портовим містом, до якого постійно причалювали купці як з верхів’я Дністра, так і з його низов’я, в тому числі й гості із заморських країн. Принаймні на давніх географічних картах місто має позначку якірця як ознаку того, що тут є пристань для суден. Власне, всі 1 126 км водного шляху від Галича до гирла Дністра служили людям впродовж багатьох століть як транспортна артерія.

Та не лише Дністер ставав у пригоді нашим попередникам, а й його притоки. То була єдина потужна воднотранспортна мережа. Скажімо, Лімницею й іншими річками, що впадали в Дністер, сплавляли деревину з верхів’я Карпат. Спершу — дарабами, а відтак — і з допомогою буксирів. З розповідей галичанина івана Петровича Мельника, який працював на тих катерах-буксирах протягом 1940—1960 рр., плоти транспортували переважно під час весняного водопілля, коли рівень води у притоках був достатнім для цього, до Галича, а вже звідти вниз за течією Дністра до Молдови.

Правда, тоді Дністер був вужчим і глибшим, ніж тепер. Але в будь-якому разі з давніх-давен він має належний природний нахил, сформований за тисячі років, що забезпечує можливість судноплавства. Наскільки відомо, в часи Австро-Угорщини плекали плани налагодити сполучення між Чорним і Балтійським морями з допомогою системи штучних каналів через Віслу, Сян і Дністер. Та здійснитися цьому не судилося. На перешкоді стала Перша світова війна…

Та якби ці наміри збулися, то Галичина мала б нині зв’язок із двома морями. То був би найкоротший водний транспортний шлях із півночі на південь європейського континенту з виходом до Суецького каналу. Можливо, й тому король Данило розбудовував Перемишль і Холм, закладені в місцинах, де чи не найближче прилягали одна до одної водні системи України й Польщі. Бо розумів як державник перспективу їх поєднання в один транспортний вузол. Адже в Західній Європі досягли економічного і матеріального успіху великою мірою й завдяки тому, що тамтешні країни, як ми згадували, зробили ставку на розвиток водного транспорту. Чи, скажімо, змогли би французи перевозити стільки вантажів тогочасними сухопутними дорогами, скільки транспортували Лангедокським чи Південним каналом («Каналом дю Міді»), якому понад 300 років?! Однозначно, що ні. Чи змогли б такі морські порти, як Амстердам, Роттердам (Голландія), Антверпен (Бельгія) та інші, стати такими потужними, якби не система допоміжних морських і річкових каналів зі шлюзами при них? У жодному разі ні.

За радянщини нам втовкмачували в голови «правду» про водний шлях «з варягів до греків», який нібито пролягав через річки Волхов та Дніпро. Нині ж багато хто з фахівців вважає ту описану в «Повісті минулих літ» давню торговельну магістраль помилкою літописця. Зрештою, і глянувши на карту Європи, неважко зробити висновок, що то справді аж ніяк не найлегший водний шлях від Балтійського моря, яке колись називали Варязьким, до Чорного. Набагато ж простіше було йти з варягів до греків через Сян і Дністер. і натяки на це надибуємо в літописах. Проте в радянській історіографії така тема розвитку не мала. Та все ж, либонь, недарма у 30-х роках минулого століття, коли Галичина перебувала під протекторатом Польщі, повернулися до намірів з’єднати Чорне й Балтійське моря через Дністер. Але, знову ж таки, «золотий вересень» 1939-го та Друга світова перекреслили ці плани. А відтак спорудження на Дністрі згадуваних ГЕС обмежило його можливості як транспортної магістралі.

Втім, у 50—60-х роках минулого століття було створено Дністровське річкове управління, яке ввійшло до структури «Укррічфлоту» з центром у Заліщиках. Одночасно виникло й басейнове управління водних шляхів, яке мало б забезпечувати гарантовані глибини для судноплавства. Однак у підсумку через ті непрохідні для суден греблі все звелося до банального добування піщано-гравійної суміші з русла річки, що теж дуже зле відбилося на Дністрі як потенційній судноплавній артерії.

Посудіть самі. Обсяги видобутку піщано-гравійної суміші вражали. Приміром, у межах лише пристані Галича з Дністра вибирали її 120-130 тисяч тонн протягом навігації. В руслі річки працювали земснаряди, які після проходження залишали за собою ями від чотирьох метрів завглибшки в Галичі й до 10 м — у Заліщиках, а перед собою робили перекати, порогиѕ і називалося це варварство врегулюванням річища. Окрім земснарядів, працювали у Дністрі й численні екскаватори на гусеничному і колісному ходу.

Загалом добували піщано-гравійну суміш вельми хаотично. Головним було таке правило: брали її там, де був зручний під’їзд до річки. А добрі заїзди, облаштовані ще нашими предками, були там, куди приставали пороми… Звичайно, людям для господарювання гравій потрібен, але добувати його треба виважено і продумано, передбачаючи наслідки своєї діяльності. Гадаю, було би правильніше виготовляти з каміння щебінь і додавати до нього пісок, щоб одержувати відповідну суміш. Принаймні шкоди для довкілля було б менше. А так що ми отримали за те варварське поводження з Дністром? Бурштинську ТЕС, для будівництва якої були потрібні величезні обсяги піщано-гравійної суміші, та вщент розбиті дороги, якими її возили та якою їх ремонтували, для чого той матеріал з дна ріки згідно з відповідними технологіями аж ніяк непридатний. Не годиться він і для інших видів будівництва, та його використовують з огляду на дешевизну…

Дякувати Богові, вже в роки незалежності України ріку залишили в спокої. Скажімо, востаннє на Дністрі в Галичі працював земснаряд ГДМ-3 в 1996 році. Масове ж видобування піщано–гравійної суміші припинилося десь 1998-го. Але, по суті, річку покинули напризволяще — з численними ранами, завданими їй такою людською діяльністю, — штучними островами, острівцями, відкосами, порогами, на яких рівень води становив до 35 см при її 140-метровій ширині. інакше кажучи, з початком видобутку піщано-гравійної суміші з Дністра почала зростати площа поперечного перерізу ріки та її притоків. Що це означало? А те, що ріка ставала ширшою й мілкішою за того самого обсягу води в ній. і нині вже без проведення особливих досліджень бачимо наочно по опорах мостів, наскільки впала вода нижче тих позначок, до яких доходив її рівень, коли їх зводили.

Попервах ті рукотворні вирви на своєму тілі ріка ще заносила й вирівнювала дно завдяки своїм внутрішнім русловим відкладенням. Та скоро люди збагнули, що на місці вибраного шутру з’являється зазвичай після великої води новий. Тому й далі звідти вибирали гравій, аж доки під ковшами не залишалися тільки вапнякові плити, тоді переходили на інше місце. і так довели річку до того, що вона почала інтенсивно рвати береги, змиваючи родючі шари ррунту з полів, пасовищ, а то й забираючи з собою людські оселі, й заповнювати штучні вирви в собі вже не гравієм, а намулом упереміш зі сміттям.

Власне, агонія Дністра триває. і йому потрібна наша допомога. Та чи враховують цей момент ті, хто збирається забудовувати ріку каскадом нових ГЕС? Чи, може, практичне здійснення тих намірів стане приводом до чергової кампанії з видобування піщано-гравійної суміші з ріки, потрібної для цих новобудов, а отже, до нищення Дністра й надалі?

Стосовно будівництва каскаду ГЕС на Дністрі тривають словесні баталії між противниками і прибічниками гідроенергетики. Безумовно, як на мене, цю дискусію мають вести фахівці, аргументуючи свої позиції безперечними фактами і розрахунками, а не спираючись на здогади та припущення, з чим нерідко стикаємось і цього разу. А ще чимало трапляється з обох боків і голого популізму, що лише збурює суспільство. Я вважаю, що оскільки у світовій практиці вже існують непоодинокі випадки, коли успішно працюють греблі, споруджені на такій місцевості, як у нас, в умовах аналогічного рельєфу, то всі належні висновки стосовно того, бути чи не бути новим ГЕС на Дністрі, можна зробити на основі їхньої роботи й вивчення тамтешнього досвіду експлуатації цих об’єктів.

Звичайно, на абсолютну ідентичність годі сподіватися. Як завше, будуть як позитивні моменти, так і негативні. Але, врахувавши все, варто буде заради більшого пожертвувати меншим, пам’ятаючи, що без електричного струму людство вже не проживе. Я особисто — за розвиток гідроенергетики на Дністрі, але стану ярим противником цього, якщо, скажімо, на греблях тих ГЕС не буде облаштовано суднопропускні камери — шлюзи.

Водночас хотів би привернути увагу громадськості до того, який Дністер нині брудний. Бо передусім з цим потрібно щось робити, і то негайно. Зрештою, всі наші водойми сьогодні вкрай забруднені. і це, як на мене, справжня екологічна катастрофа. Ніхто про це не говорить на офіційному державному рівні. Хоча кожен те бачить на власні очі. інша річ — чи помічає? Скажімо, на плесах будь-якої річки нині часто можна побачити брудну жовтувату піну. і це при тому, що вода в ній візуально ніби й чиста, принаймні прозора. Та в тім-то й річ, що коли в річці вода справді чиста, то піни на її поверхні не буває. А згадайте як важко босоніж зайти в річку чи перейти її вбрід — кожен камінець у воді вкритий товстим шаром гидкого слизу. Якось після паводку я переходив через Лукву і звернув увагу на те, що на її дні чистенькі камінці — такі, як 30 років тому, — повінь очистила дно. Але за дуже короткий час ті камінці знову вкрилися слизом. Звідки він береться, якщо не так уже й багато населених пунктів розміщено на берегах річки? і великих підприємств поблизу немає, але воду в Лукві хтось таки забруднює.

Тим часом зробити чистими наші водойми не так і складно. Повертаючись до теми Дністра, хочу нагадати, як у районі старого моста через Дністер у Галичі свого часу функціонували три очисні ставки, облаштовані дуже давно. Брудна вода перетікала через них і в Дністер випливала вже очищеною, бо всі нечистоти, які були в ній, там осідали. Однак під час будівництва дамби ставки зруйнували й неочищені стоки відвели в Лукву. і лише торік завдяки громадськості, керівництву міста потоки тих нечистот перевели на очисні споруди міста. Але хіба не можна тепер скрізь, де це потрібно, повикопувати фільтраційні водойми? і тоді вода в наших річках буде не лише прозорою, а й чистою.

Володимир МИКУЛА, керівник ГО «Галич — ЕкоДністер»
газета “Галичина”