Як повідомляли місцеві ЗМІ, представники пам’ятник КП “Міська ритуальна служба”  пофарбували пам’ятник Першій українській церкві олійною фарбою.

Першим обурився начальник відділу охорони культурної спадщини Івано-Франківської ОДА Андрій Давидюк.

Сьогодні на своїй сторінці у ФБ  ситуацію постом під назвою “Многостраждальна церква” прокоментував івано-франківський архітектор, художник Ігор Панчишин, пояснивши ситуацію з розфарбуванням помилками, котрі були зроблені ще з моменту встановлення пам’ятника.

“Насправді перші кроки до “здрібнення” і  певної “гламуризації” були зроблені відразу з моменту встановлення памятника. Той благоустрій, що з монументального лаконічного і жорсткого образу перетворив пам’ятник і його обрамлення на пасторально-благодушне середовище.

Платформа (подіум під пам’ятник), напевне, мусила би бути лаконічною і такою, що підкреслювала б домінантність металевої потуги і точності – став благим моріжком і ще й уквітчаним різноколірними квітами мусив бути простим однотонним трав’яним газоном, або навіть виразно просто забрукованим чи бетонним подіумом .
Світильники очевидно не можуть бути вищими від самого пам’ятника і бути теж лаконічними і практично непомітними, так само як лавиці навколо мусили б бути мінімально виразними і не бути загалом помітними.

Все б мусило бути підпорядковано основному – залізній виразності конструктивного пам’ятника. Його домінуюча рублена пластика мусить бути основною у всьому середовищі. Дерева, кущі…все мусило б зосереджувати основну увагу на монументальності пам’ятника. Теж мінімальними і практично зникаючими. Достатньо тих двох старих горіхів, що є тлом. Однак чомусь все було створено як лагідний, відпочинковий скверик.

Плюс мало не ювелірні “заклепки”, як недоречна реклама вправності ковалів та безліч сувенірних дзвоників навколо, що не лише здрібнюють масштаб (помічено, що всіх гостей міста водять сюди побавитись дзвониками так само як погойдатись на Незалежності на залізній гойдалці) лише розчиняють ідею монументальності і аскетизму конструктивістської пластики.

Міг бути, наприклад, лежачий десь поряд великий (такий самий залізний) дзвін, як підкреслення набату за колишнім храмом. Образ був “розчинений” в дріб’язковостях і дисгармоніях. …І власне це приводить завше все нових і нових “ентузіастів” зі своїми ідеями “удосконалення”. Завершений образ ніколи не викликатиме бажань “покращувати” – хіба це буде вандалізм. Звідси і виникло теперішнє полакування”, – написав Ігор Панчишин.