Напередодні 80-річчя створення Української повстанської армії Версії в проєкті # #хтовнаснині поспілкувалися з Ярославом Коретчуком, директором Івано-Франківського музею визвольної боротьби імені Степана Бандери.
Українська держава у всі часи здобувалася кров’ю – і це насправді відбувається і зараз. Чи мали шанс ті молоді люди, які йшли в УПА на здобуття української державності в той момент – в роки важкої боротьби між Сталіном та Гітлером?
УПА виникла в 1942 році – перші її загони. І звичайно воно не лягала в концепцію Організації Українських Націоналістів – створення збройного формування в цей рік. Тоді ще в повному масштабі тривала радянсько-німецька війна. Однак складалися обставини так, що на Волині та Поліссі розгортався радянський партизанський рух, польське підпілля – теж повстанське. Водночас активні німецькі репресії спонукали ОУН, саме групи Степана Бандери, перейти до формування перших підрозділів.
В 1943 році радянсько-німецька війна була в розпалі і той час не було зрозуміло, хто вийде переможцем у цьому протистоянні. Командування УПА і провід ОУН робили ставку на те, що ці дві великі машини – Третій Рейх та Радянський Союз – в ході протистоянь виснажать себе. І українські на той час, маючи збройні сили, зможуть перехопити ініціативу і визволити територію України шляхом повстання і таки побудувати незалежну Українську державу.
В 1945 році, коли Третій Рейх зазнав остаточної поразки, командування УПА почало змінювати свої погляди щодо того, як же можна існувати й надалі. В 1946 році були великі сподівання, що розпочнеться новий виток Другої світової війни – протистояння між колишніми союзниками (Англія та США) з одного боку і Радянським Союзом з іншого. Саме в цей час почалися перші етапи холодної війни.
Втім, в 1947 році (згідно документів командира УПА Романа Шухевича), в підпіллі усвідомили, що, вірогідно, нової війни у світі не буде. І тоді постала дилема – а що робити далі? І частину вояків, про яких радянська влада не знала, почали демобілізовувати – робилось все, щоб вони різними шляхами легалізувались. Вони не мали говорити про свою причетність до українського визвольного руху і мали повернутись до мирного життя. Стосовно тих, які умовно кажучи, були “засвіченими”, було прийняте рішення збереження кадрів. Воно полягало в тому, щоб берегти структуру підпілля та загонів УПА. Була надія, що через рік-два міжнародна ситуація зміниться, і потрібно мати підготовлені структури і кадри, щоб підняти нове повстання.
Хоча в 1947 році Роман Шухевич відмічав: “Всі ми, і я, і всі мої вояки, чудово розуміємо, що ми всі загинемо. Але ми станемо хорошим добривом для українського ґрунту, на якому виростуть нові покоління борців за незалежність України“. І сьогодні ми можемо сказати, що ці слова були пророчими.
Повне інтерв’ю з Ярославом Коретчуком, директором Івано-Франківського музею визвольної боротьби імені Степана Бандери, читайте згодом на Версіях.
Допоможіть добровільним внеском українським журналістам
Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!
