Наразі існує ще більше причин для занепокоєння щодо поширення дезінформації через соціальні медіа в інформаційному просторі України.
З огляду на те, як ЗМІ ставляться до своїх обов’язків. Соціальні медіа створюють додаткові труднощі для медіапрофесіоналів та органів влади, оскільки мають численні прогалини для дезінформації – чи через інструменти негативного російського впливу, чи то конспіративні конструкції теоретиків, чи то через ті ЗМІ, які шукають вигоду завдяки перегляду їхніх матеріалів читачами. Багато дописів спочатку розповсюджуються в закритих сервісах обміну повідомленнями («WhatsApp», «Telegram»), а потім поширюються через відкриті мережі, такі як «Twitter» або «Facebook».
Це робить майже неможливим визначити, хто є їхнім автором. Окрім локальних фейків, у мережі циркулюють десятки, а то й сотні фейків-іноземців. Найчастіше вони потрапляють в Україну з Південної Америки, США і, звісно ж, з Росії. А їх поширювачами можуть стати як прості користувачі «Facebook», так і медіа. Так, частину фейків, які виникають за кордоном, користувачі просто перекладають українською та російською.
Спочатку хтось з українців поширює допис, наприклад, американця. Наступний, хто вирішить поширити повідомлення, додасть переклад. Інший користувач поширить тільки переклад. І таких поширень у найрізноманітніших інтерпретаціях може бути тисячі. Український та російський сегменти «Facebook» тісно перетинаються. Фейки, які початково поширюють у російських групах та публічних сторінках, швидко потрапляють і в Україну. У соціальних мережах ми стикаємося переважно з тими неправдивими твердженнями, які формуються для того, щоб навіяти страх та посіяти розбрат.
Викривати неправдиві твердження в соціальних мережах – завдання журналістів, кожен з яких має бути здатним застосувати базові навички із цифрового дослідження та верифікації. З огляду на перспективи зростання кількості та технічної досконалості фейків, у майбутньому велика частина дезінформації все ще може бути виявлена саме за допомогою цих основних методів.
