Бувають наукові праці, покликані приголомшити недосвідченого читача самим обсягом і вагомими іменами авторського колективу. А якщо видані вони авторитетним навчальним закладом, «елітним брендом» ще з радянських часів – МДІМВ, чекаєш чогось фундаментально наукового, бездоганно доказового. Так що гучна назва колективної монографії «Право кримчан на самовизначення: передумови і еволюція« кримської весни» (Москва: Видавництво «Аспект Пресс, 2020) під загальною редакцією доктора юридичних наук професора А. А. Власова, що називається, вражає. Тим більше, що цей magnum opus на 478 сторінок тексту призначений не тільки для широкого кола читачів, але і в якості навчального посібника для студентів МДІМВ. Значить, покликаний озброїти майбутніх дипломатів необхідним інструментарієм на роки вперед для вирішення стратегічного надзавдання – обґрунтування легальності злодійства. Крадіжки частини міжнародно визнаної території сусідньої держави – анексії Росією українського Криму в березні 2014 року. Завдання не з легких, якраз для Остапа Бендера – одночасно «шанувати кримінальний кодекс» (в даному випадку – міжнародне право) і пускати в хід усі «400 порівняно чесних способів вилучення коштів у населення».
Не без остраху і священного трепету береш в руки важкенький фоліант. Очікуєш розлогого цитування документальних першоджерел різними мовами, професійних коментарів авторитетних експертів-правознавців, порівняльного аналізу юридичних прецедентів, умовно кажучи, обгрунтувальної, мотивувальної частини міжнародно-правового вирішення кримського питання на користь Росії. Всієї тієї бюрократичної нудьги, яка, власне, і становить основну частину роботи кар’єрного дипломата. І – не виявляєш у тексті майже нічого з переліченого вище! Кілька десятків слабо пов’язаних між собою за змістом статей різних авторів, які на три чверті складаються з пропагандистської тріскотні. Загальний девіз – «Крим повернувся в рідну гавань, Росія врятувала кримчан від фашистського геноциду і військової бази НАТО в Севастополі. Ура!»
Вже сам зміст і перелік авторів вводить у ступор. Для пристойності і наукоподібності – сім докторів і тринадцять кандидатів наук (різних) з Москви, Санкт-Петербурга, Краснодара, Сімферополя, Севастополя, Керчі та чомусь Луганська. Решта – приватні особи, в основному, активісти російського руху в Криму. З розлогими спогадами про те, як вони понад 20 років героїчно боролися спочатку проти розвалу СРСР та незалежності України, потім за автономію Криму і проти використання української мови, проти двох Майданів в Києві і нарешті апофеоз – ейфорія «кримської весни». Все це, звичайно, дуже цікаво, але не має ніякого відношення до юридичної суті питання і тим більше до навчального посібника для майбутніх дипломатів. При цьому серед авторів книги – дівчинка-кримчанка, навесні 2014 року – студентка-першокурсниця медичного університету в Києві (!) Її підліткові емоції – дві сторінки тексту, але теж – співавтор … Ну і звичайно – «весільні генерали». Тут вам і Президент Путін з його Кримської промовою 2014 року, яка підозріло нагадує за риторикою виступ Гітлера в Рейхстазі після аншлюсу Австрії і Судет. І лідери кримських сепаратистів 2014 року В. Константинов, С. Цеков, С. Аксьонов, теж, знаєте, фундаментальні вчені, і вже вони-то себе, улюблених, не образили і розхвалили до небес. І це ви, вибачте на слові, називаєте наукової монографією, нехай навіть колективною?!!
Невже в тексті не знайшлося місця хоч якимось юридичним аргументам, які виправдовували б саму назву книги? Вони там теж є, здебільшого, старі як світ, неодноразово озвучені дипломатами Російської Федерації з весни 2014 року на всіх міжнародних майданчиках – від ООН до ОБСЄ – і з однаковим успіхом.
- Мало не в кожному фрагменті тексту обов’язково наводиться
Посилання на Статтю 2 Статуту ООН про право народів на самовизначення. Не смішно. Тисячу раз росіянам повторювали, що в документі мова саме про пріоритетне право націй, народів, етносів, а не про право на сепаратизм регіонів і територій. Стверджувати про існування окремого кримського народу автори, природно, не наважуються, це руйнує всю великодержавну концепцію про кримчан як невід’ємну частину російського народу. Коло замкнулося. Вихід автори знайшли досить елегантний, відверто шулерський трюк. На с. 184 наводиться дефініція юридичної категорії «права на самовизначення», яка включає право населення окремих регіонів і територій, ось тільки посилання наводиться не на першоджерела – первинні оригінали документів ООН, а на російський (!) підручник з міжнародного права 2010 року видання. Спроба зарахована, особливо для тих, хто не звик звертати увагу на виноски дрібним шрифтом внизу сторінки. Боюся тільки, на міжнародному рівні «не пройде». Західні чиновники – на щастя, знатні формалісти.
- Другим аргументом, на який в книзі посилаються незліченну
кількість разів, є міцно нав´язлий всім в зубах прецедент часткового міжнародного визнання незалежності Косова. Аргумент дещо більш серйозний, зізнатися чесно. І в постанові Верховної Ради Криму про сепаратистський референдум, і в законах про включення Криму і Севастополя до складу Російської Федерації, прийнятих Держдумою і Радою Федерації в березні 2014 року, є відсилання до ухвали Міжнародного Суду від 2010 року, який визнав легітимність одностороннього референдуму про незалежність Автономного Краю Косова і Метохії від Республіки Сербія. Ну і само-собою, в тексті монографії вистачає уїдливого кпинів з приводу горезвісних «подвійних стандартів» Заходу і «світової змови» проти Росії.
Контраргументи (навіть непереконливі, з якими офіційний Київ, нагадаю, не згоден досі і незалежність Косова не визнає) автори прогнозовано намагаються ігнорувати. По-перше, на відміну від «народу Криму», албанці-косовари – все-таки окремий етнос. По-друге, Косово ніхто не анексував і до Албанії не приєднував. Взагалі, окупація Криму Росією – перша анексія в Європі після Другої Світової Війни, розпочатої, до слова сказати, з аншлюсу Австрії і ганебної здачі Великобританією і Францією в Мюнхені гітлерівській Німеччині Судетської області Чехословаччини в 1938 році. Ці історичні аналогії в Росії, природно – грандіозна «фігура замовчування». Будь-які натяки на них викликають агресію і звинувачення в блюзнірстві над «дєдивоєваламі». Але будь-яка істина – вона ж завжди звучить непристойно і образливо. Особливо, якщо цинічно зауважити, що з точки зору юридичної процедури прецеденти Австрії та Судет були куди більш легітимними. Введення Вермахту, наступний референдум і аншлюс Австрії проходили з формальної згоди канцлера К. Шушніга, нехай навіть вибитого Гітлером погрозами і шантажем, при цьому з повного схвалення переважної більшості (99,75%) австрійського народу, а не його частини або окремих територій. Анексія Судет теж була оформлена міжнародною угодою 4 держав, з якою вимушено погодився уряд Чехословаччини. І все одно – після закінчення війни ці приєднання «споконвічних німецьких земель з німецькомовним населенням» були офіційно визнані в Нюрнберзі військовими злочинами проти миру, людства і людяності.
У тексті лише побіжно згадується міжнародно-правове обґрунтування референдуму в Косово як вимушеного заходу для припинення реального взаємного геноциду сербів і албанців в ході кровопролитної громадянської війни в екс-Югославії, та ще й такого, що відбувалося під наглядом миротворчих сил ООН. І тут же робиться «геніальний» висновок – мовляв, Росія теж була прямо-таки змушена запобігти геноциду народу Криму з боку «кривавої хунти Майдану», добровільно і мирно приєднавши його територію. Як бачимо, різниця очевидна – між реальним кровопролиттям і міфічними страшилками, так що аргумент знову-таки притягнутий за вуха.
- Аргумент номер три – горезвісний «збройний державний
заколот у Києві ». Логіка вбивча за своїм юридичним ідіотизмом. Мовляв, 22 лютого 2014 року було скинуто легітимного Президента України В. Януковича і законної влади в Києві взагалі не залишилося! Путін і Лавров, до речі, навесні 2014 роки не раз допросторікувалися до того, що суверенна незалежна українська держава в 2014 році взагалі перестала існувати! Залишимо осторонь етатистське, архаїчно персоналізоване розуміння суті держави росіянами («L’etat c’est moi!» Або «Є Путін – є Росія, немає Путіна – немає Росії», а отже – «Немає Януковича – немає України»). Бог із ними, з убогими … Хід думок зрозумілий – Великий Договір про Дружбу між Україною і Російською Федерацією, підписаний Л. Кучмою і Б. Єльциним в 1997 році, був ратифікований парламентами обох держав. У його преамбулі Росія недвозначно зобов’язується поважати незалежність, суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність кордонів України, визнаючи Крим і Севастополь її невід’ємною територією. Автори книги цього цнотливо не заперечують. Але ж якщо держави з законною владою більше немає, то і дотримуватися міждержавних угод більше ні з ким – гуляй, душа! Зрозуміло, що для будь-якого юриста-міжнародника таке розуміння духу і букви договорів між країнами – дикість несусвітня! Подобається режим в країні – виконуємо, не подобається – робимо, що заманеться, не заморочуючись такими дрібницями як денонсація. Вищий пілотаж! Ось тільки на міжнародне співтовариство ці, з дозволу сказати, аргументи особливого враження досі не справили. Ще й тому, що це банальна неправда – законна влада в Києві в лютому 2014 року була і нікуди звідти не поділася. Називалася вона – Верховна Рада, легітимно обраний восени 2012 року, ще задовго до всіляких Майданів, Парламент. Після офіційної відставки керівництва, він конституційною більшістю в більш ніж 300 голосів обрав О. Турчинова своїм Главою, створив урядову коаліцію і затвердив склад Кабінету Міністрів А. Яценюка. Повторювати в тексті праці, що претендує на науковість, ідіотські вигадки про те, що ці рішення, мовляв, приймалися смертельно наляканими депутатами під дулами автоматів «бойовиків Майдану», а склад Кабміну взагалі вигукували з його сцени, як на Новгородському віче – чесно, кажучи, моветон. До слова сказати, людей з автоматами в залі Верховної Ради України під час телетрансляцій її засідань автор цих рядків тоді якось не помітив, а от «зелені чоловічки» в залі Верховної Ради АРК з бойовою зброєю спецназу не особливо і ховалися. Але про них пізніше.
Опосередкованим підтвердженням легітимності української влади після 22 лютого 2014 року є і контакти тодішнього Голови Держдуми Російської Федерації С. Наришкіна зі своїм українським колегою О. Турчиновим (в тексті дивним чином «проскочила» згадка про них, цензура все ж недогледіла …), переговори нібито нелегітимного путчиста А. Яценюка з «Газпромом» щодо транзиту і реверсу газу, та й обрання П. Порошенка Президентом України В. Путін знехотя, крізь зуби, все ж визнав (правда, це буде вже після спецоперації в Криму).
Взагалі, різні автори в різних частинах тексту по-різному, що називається, «проговорюються». Книга назагал не справляє враження цілісного тексту з єдиною редактурою, автори іноді городять «хто в ліс, хто по дрова», це особливо впадає у вічі прискіпливому сторонньому читачеві.
Так C. Цеков на с. 76 спочатку журиться, що всі спроби В. Константинова зібрати кворум Верховної Ради АРК 26 лютого 2014 року для прийняття доленосних рішень виявилися марними, а буквально на наступний день – 28 числа цей самий кворум раптом абсолютно чарівним чином взяв та й сам собою намалювався. За одну ніч? З чого б це? А відповідь – у статті інших авторів, вже російських. Там вони дають рішучу відсіч «свідомо наклепницьким вигадкам» легендарного героя «російської весни» І. Гіркіна-Стрєлкова, який на повний голос неодноразово заявляв, що кримські депутати перелякавшись, залягли на дно по домівках і бойовикам його загону доводилося стусанами і під конвоєм зганяти їх до сесійної зали. Питання – звідки озброєні братки цього реконструктора взялися в Криму і що вони там робили, природно, нікого не хвилює.
С. Аксьонов на с. 21-22 спочатку теж журиться, що зібрані ним загони «кримської самооборони» не змогли б самотужки протистояти «кримськотатарським екстремістам» і міфічним «карателям з «Правого сектора», а потім радісно згадує, що тільки повідомлення про те, що приміщення Верховної Ради АРК зайняли «невідомі озброєні люди» (так в тексті) остаточно розрядило обстановку. Ким були ці «невідомі», автори, правда вже не кримські, а московські, радісно повідали відкритим текстом, вихваляючись тим, що камуфляж під «місцеву самооборону» був необхідний для дезінформації противника, а як тільки необхідність в цьому відпала, Росія відкрито визнала участь її Збройних Сил в спецоперації з приєднання Криму. Тим самим підставивши навіть В. Путіна, який на повному серйозі стверджував в Кримській промові перед Федеральними Зборами, що так і не скористався його дозволом на використання російських військ за межами території Російської Федерації від 1 березня 2014 року. У таких текстах воістину буває, що злочинці вчиняють паче чаяння «щиросердне зізнання» (від дурості або через манію величі), щоправда, без тіні каяття.
У тексті взагалі простежується цікава закономірність. Кримські «співавтори» всіляко намагаються перебільшити свою роль – місцевих активістів російського руху. Мовляв, ми все самі, референдум – щирий порив вільного волевиявлення народу, Росія нас тільки трохи підстрахувала, прикривши військовим щитом від «агресивної київської вояччини». Московські автори між рядків, заочно, але слушно заперечують, що без активного втручання російських військ у місцевих нічого б не вийшло. Київ без зусиль придушив би сепаратистський заколот, як Л. Кучма в 1995 році, спокійно і безкровно видавивши в Москву анекдотичного зіц-президента Ю. Мєшкова разом з його російським десантом. До реальності все ж ближчою нам видається точка зору москвичів. І це знову-таки – зізнання в скоєному злочині і жирний хрест на всій демагогії про «вільне волевиявлення», демократичний процес, vox populi та інші нісенітниці.
Цікавим є і аргумент в розвиток викладеного вище. Автори самі собі суперечать, коли посилаються на знаменитий лист В. Януковича до В. Путіна з проханням надати військову допомогу. Той самий, який покійний постпред Росії в ООН В. Чуркін демонстрував в Радбезі, зареєструвавши в його секретаріаті, і за який Янукович отримав цілком заслужений заочний вирок – 13 років позбавлення волі за держзраду. Цей документ якраз і був основним доказом складу злочину на процесі. Ось тільки його текст дії Росії в Криму теж ані найменшою мірою не легітимізує, і ось чому. В. Янукович просить В. Путіна про надання військової допомоги у відновленні в Україні «конституційного порядку і законності» (як він це розумів). При цьому ніякого значення не має, сам він це писав або під тиском росіян (у якості умови безпечної евакуації до Ростова). Просив він, по суті, про можливість повернутися до Києва «в обозі» переможних російських військ і знову запанувати на троні. При цьому в Криму слід було б відновити не російську, а «македонську» владу («Македонами» в Криму презирливо називали уряди АРК В. Джарти і А. Могильова – ставлеників Макіївського крила «донецьких»). Ні про яку анексію там немає ані слова. Так що аргумент про легітимність влади в Києві знову-таки «в молоко».
Окремим випадком цієї ж аргументації слід, мабуть, визнати і такий елегантний трюк. Автори на повному серйозі посилаються на Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року. Точніше, на його Преамбулу, де мовиться про «смертельну загрозу», що нависла над народом України внаслідок антиконституційного путчу в Москві 19-21 серпня 1991 року. Мовляв, якщо Україні можна мотивувати відділення від СРСР збройним переворотом в столиці метрополії, то чому нам ні? Аналогія знову-таки відверто маніпулятивна, яка ігнорує різницю між загрозою реальною (з танками на вулицях, якщо хто призабув) і міфічною. Але справа навіть не в цьому. Біловезьку угоду від 8 грудня 1991 року глав трьох слов’янських республік, яка поховала СРСР, було ратифіковано їх парламентами (включаючи Верховну Раду РСФСР) і, нехай не без жалю, але «за замовчуванням», заднім числом визнано Президентом СРСР М. Горбачовим самим актом його добровільної відставки. З ситуацією в Криму нічого спільного. Зовсім.
У тексті книги (принаймні, в тій її частині, яка претендує хоч на якусь науковість) виявляємо і спроби термінологічних хитрощів, з метою назвати злочин якомога м´якше і «легітимніше» чи що … Так автори (насамперед, професор В. А . Томсінов на с. 83-105) настирливо намагаються аргументувати, що ситуацію в Криму навесні 2014 року не можна описувати в категоріях «сепаратизму» і «анексії», а слід називати «сецесією» і «ірредентою» (sic!) При цьому наводиться посилання на відверто замовну статтю професора права університету Гамбурга Райнгарда Меркеля «Крим і міжнародне право – холодна іронія історії», але не в науковому журналі, а в помірковано-консервативній газеті «Франкфуртер Алльгемайне Цайтунг» з розлогими міркуваннями про те, що референдум в Криму хоч і був суто формальним порушенням Конституції України, але його міжнародно-правова оцінка нібито не така однозначна, адже його наслідком була зовсім не анексія в чистому вигляді (без силових військових дій).
Насправді те, що приєднання Криму до Російської Федерації відбувалося проти волі центральної легітимної влади в Києві, з прямою загрозою і з фактичним застосуванням військової сили (захоплення адмінбудівлі іноземними військами, які перебували поза межами територій законного базування, блокада ними ж баз Збройних Сил України, з людськими жертвами, нагадаємо!) робить цю акцію незаконною анексією саме «в чистому вигляді», а не міфічною «мирною ірредентистською сецесією».
- І все ж заради справедливості відзначимо – у тексті виявляємо
один-єдиний незаяложений свіжий аргумент з відносно невисоким ступенем юридичного ідіотизму. Ні – це не розлогі цитування документів про передачу Кримської області РРФСР до складу УРСР в 1954 році зі злісним шипінням про «волюнтаризм» і «порушення процедур». Всі ці стогони юридично були дезавуйовані Конституцією СРСР 1977 року, а потім – вже згаданим Великим Договором про дружбу між Україною і Російською Федерацією від 1997 року. Автори все-таки додумалися звернути увагу на юридичну колізію, від якої так просто не відмахнутися. Вони посилаються на закон СРСР про порядок виходу республік зі складу Союзу від 1990 року. Він був прийнятий Верховною Радою СРСР на виконання відповідної статті Конституції. Право союзних республік на вільний вихід з СРСР, нагадаємо, ніби знущаючись, запровадив ще Й. Сталін в Конституції від 1936 року і продублював Л. Брежнєв в 1977.
Текст закону явно писали на Луб’янці в КДБ СРСР. У ньому не тільки обставлено масою бюрократичних рогаток саму процедуру проведення референдуму (що робило практично неможливою реалізацію конституційного права), а й закладено міну уповільненої дії, яка відгукнулася кровопролитними війнами на території екс-СРСР – в Абхазії, Південній Осетії, Нагірному Карабасі, Придністров’ї, а тепер і в Україні. Згідно з текстом закону, результати референдуму про можливий вихід республіки з Союзу повинні були окремо враховуватися не тільки по кожній автономній республіці, по краях, областях і округах (а таких в СРСР було близько сотні!), а й по територіях компактного проживання нацменшин, які становлять не менше 10% населення республіки (так-так, те самісіньке «російськомовне населення»). Якби ці норми, не доведи, Господи, були повною мірою реалізовані при розпаді СРСР, «оновлений Союз» мав би складатися з величезної кількості ворожих анклавів на територіях новоутворених незалежних держав. А це – гарантована війна всіх проти всіх в ядерній країні! Але Господь уберіг …
Але саме на ці норми союзного закону посилалося керівництво Кримського обкому КПРС, явно за сигналом з Луб’янки ініціювавши проведення в січні 1991 року вже добряче призабутого всіма регіонального референдуму. На ньому понад 90% населення Криму, які взяли участь в голосуванні, висловилися за відновлення Кримської автономної республіки в складі УРСР і за вступ її на правах окремого суб’єкта федерації в «оновлений Союз». Верховна Рада УРСР результати референдуму визнала наполовину – автономію затвердила, а претензії на окремий від України статус федерального суб’єкта СРСР, природно, відхилила. Саме це рішення парламенту ще радянської України автори на повному серйозі називають українською анексією Криму. А події весни 2014 року, відповідно – підтвердженням вільного волевиявлення кримчан від 1991 року, відновленням не тільки історичної, але й юридичної справедливості. Аргумент нетривіальний, розрахований на релігійну віру західних політиків і чиновників в кодифіковані юридичні норми і демократичне волевиявлення виборця. І контраргументи, нам видається, повинні бути такими ж – суто юридичними.
Конституція СРСР – документ прямої дії, закон же СРСР про порядок виходу республік з Союзу об’єктивно обмежував і блокував право народів на самовизначення, а значить – порушував саму Конституцію.
Референдум у січні 1991 в Криму був визнаний Верховною Радою УРСР якраз у тій частині, в якій він не порушував Конституцію СРСР – про відновлення автономії. Окреме голосування про вихід або невихід Криму з Союзу було абсолютно незаконним, а точніше – передчасним. Легітимне відбулося разом з усією Україною – 1 грудня 1991 року.
54% кримчан, які проголосували за незалежність України для авторів – болісна тема. Їх класичні відмовки – більшість кримчан, шокованих стрімким розвалом СРСР, референдум проігнорувала (хоча явка склала понад 60%), голосували нібито відпочивальники з інших регіонів (в грудні?!!) і.т.д. З юридичної точки зору це, звичайно ж, дитяче белькотіння.
Висновок – вихід України (разом з АРК) з СРСР – абсолютно легітимний з точки зору Конституції і законів самого Союзу, що б там В. Путін в гучній статті про «єдність народів” не фантазував.
На закінчення хотілося б додати, що цей клаптиковий, нецілісний текст, з одного боку, містить також цілком нейтральні наукові дослідження, з іншого – відверту конспірологічну маячню. До перших належить сумлінний аналіз реальної міжнародно-правової колізії між базовими категоріями територіальної цілісності (territorial integrity), закріпленої Заключним Актом Наради ОБСЄ в Гельсінкі від 1975 року про непорушність повоєнних кордонів, і права націй на самовизначення (national self-dеtermination) з тієї самої Статті 2 Статуту ООН. Автор (С. В. Шитьков, с. 179-187), наче соромлячись участі в такому відверто антинауковому проекті, в тексті цілком коректної і науково об’єктивної статті жодного разу не згадує Росію, Україну або Крим (!) І лише в заключному абзаці вимушено додає пасаж про те, що ця юридична проблема дає привід «певним колам безсовісно спекулювати термінами« сепаратизм »і« анексія ». Завіса … Приклад іншого штибу – текст колишнього кар’єрного російського дипломата А. Арістова і вже згаданого професора В. Томсінова (с. 278-292), в якому вони без докорів сумління відтворюють «лякалки» і міфи про «всесильний світовий уряд – Більдербергський клуб», який нібито призначає на своїх засіданнях Президентів США (я не жартую, так в тексті!), Генсеків ООН і НАТО. Ну і звичайно – плете мережива глобальної змови проти Росії. Ця шизофренічна дурня повинна, напевно, стати вельми корисною інформацією для майбутніх професійних дипломатів Російської Федерації.
Спробуємо сформулювати загальні висновки про аналізований текст.
- Старанному студентові з такого навчального посібника, звичайно ж,
навчитися нічому. Він, умовно кажучи, «агітує загітованих», підтримує добряче знижений градус псевдопатріотичної ейфорії, не більш. Єдину наукову цінність являють тексти історичних документів в Додатку (починаючи від Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 роки) – не нові, добре відомі в науковому обігу, із суттю справи безпосередньо не пов’язані. Тоді навіщо ж все це писалося?
- По-перше, щоб банально «освоїти бюджет». Тому-то і насмикали
в текст усього, що під руку потрапить, щоб зробити книгу більш об’ємною і вагомою.
- Для підготовки обгрунтування можливих нових анексій –
Абхазії, Південної Осетії, Придністров’я, частини українського Донбасу. Для цього в текст і включили «дослідження» перспектив міжнародно-правового визнання «іредентистських сецесій» самопроголошених республік на перелічених вище територіях. А ви справді думали, що книга тільки про Крим?
- Закріпити «єдино правильну лінію партії», на ділі –
спробу відтворення Ялтинсько-Потсдамської системи, Realpolitik XIX століття в чистому вигляді – банальне «право сильного», інтереси і сфери впливу замість міжнародного права і демократичних цінностей.
- Нарешті, глибоко другорядна мета – по можливості справити враження на недосвідченого і непідготовленого читача за межами Росії. Якраз це, на щастя, було зроблено криво і наспіх. Сподіваюся, вдумливі читачі (особливо, відповідальні за ухвалення рішень), якщо подужають, звичайно, поділятимуть нашу думку.
Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!
