Не спочиває вона на лаврах і після того, як її дебютний роман про пригоди трьох дітлахів «Коли були ми…» побачив світ. Каже, що готує щось зовсім нове і не схоже на попередню книжку. Про джерела натхнення, про те, як її книжка об’єднує родини і чи потрібні письменнику спеціальні умови для роботи – у розмові з Любов’ю Загоровською.
– Ти надзвичайно багато працюєш. Поділись рецептом мотивації: звідки береш сили?
– Кожна людина визначає собі якісь межі. Свого часу я свідомо поставила собі таку настанову, як процес отримання радості і задоволення. Я себе налаштувала: все, що відбувається в житті, приносить задоволення. І робота, і відпочинок мають подобатися. Спілкування – лише з тими людьми, які тобі цікаві і приємні. Коли існує взаємний обмін енергетикою, коли ти можеш віддавати людям свою енергію і отримуєш від них натомість. Звичайно, є складні моменти, але сприймаю їх як урок. Просто ставлю на ньому крапку і рухаюся далі. Я не зациклююся на якихось проблемах і труднощах. Навпаки, якщо згадати події, які зі мною відбувалися протягом дня, години, місяця, року, то у пам’яті залишаються лише хороші моменти, а все неприємне я стараюся забувати. Мені здається, в цьому і є рецепт, який дає сили. Який би ти не був втомлений, коли тобі все, що відбувається навколо, приносить задоволення, ти знаходиш на це час.
– Який тоді ідеальний вихідний для тебе?
– Їх останнім часом майже не буває. Для мене велике щастя, коли є можливість виспатися. Я взагалі абсолютна сова за характером. Для мене ранкові вставання є каторгою, з якою я мирюся, але це складно. Ідеальний вихідний, якщо мене ніхто не чіпає і є можливість поспати до половини десятої. Але потім, все одно, я встаю і кудись біжу.
– Чи є люди, до думки яких ти дослуховуєшся або які впливають на твоє життя?
– Кожна людина, яка приходить в життя, для чогось тобі послана. Я взагалі переконана, що випадкових зустрічей не буває. У мене налаштування, щоб в житті не було важких і депресивних людей, які за енергетикою не підходять тобі. Стараюся дуже фільтрувати своє оточення, фільтрувати людей, які навколо мене. Буває так, що ніби і людина хороша і не маєш нічого проти неї, але якось не складається, і ти розумієш, що тобі важко біля неї. Я в таких випадках просто одразу кажу, що на планеті мільярди людей і є з ким спілкуватися, але в цій ситуації – не зі мною.
Тому зараз навколо мене дуже цікаве коло спілкування. Це люди, які страшенно мені подобаються, які живуть приблизно в тому ж режимі, в якому живу я, і кожен в своїй сфері щось робить.
А ти дивишся на те, що вони роблять, і ти в захваті від цього. Зустрічаєшся з ними і відбувається обмін думками та ідеями. Це насправді дуже важливо, що навколо тебе є люди, які не те що тебе міняють, але, напевно, кожен день спонукають тебе бути на висоті або прагнути до цієї висоти, до того, щоб бути кращим, щоб не зупинятися. Для мене є страшними люди, які зупинилися, яким нічого не цікаво, які ні від чого не отримують задоволення, у яких вічно все погано. І що б у їхньому житті не ставалося, у них все погано. От таких людей останнім часом просто боюся.
– Якби ти могла вибирати, де жити, яке б місто обрала?
– Мені подобається в Івано-Франківську, але час від часу є потреба з нього виїжджати. Бо іноді втомлює концентрація знайомих на квадратний метр. Час від часу буває бажання пройтися вулицею і жодного разу ні з ким не привітатися, просто щоб тебе не впізнавали. Якщо жити – то у Франківську, тут мені комфортно. Єдине, що є потреба постійних мандрів, хочеться весь час до того ж моря. Але це максимум два тижні – і мені хочеться повернутися назад.
– Є речі, яким ти не можеш опиратися?
– Не можу примусити себе припинити купувати книжки. Пройти повз книгарню мені складно. А коли їду на різні книжкові фестивалі, то вдома знають, що це величезна шпарина у бюджеті. Якби я не намагалася стриматися, все одно купую книги. Це не минає.
– Тоді мабуть у тебе велика бібліотека?
– Я б не сказала, що вона величезна. Вдома близько 3 тисяч книжок. Проте, на двохкімнатну маленьку квартиру це відчутно. Але це поки що. Книжки постійно приходять в життя і мені важко з ними розлучатися. Є люди, які купили книжку, прочитали і віддали кудись далі, я так не вмію. Коли книжка мені подобається, люблю її перечитувати.
– Найбільше книжок на яку тему?
– У мене найрізноманітніші книжки, я не можу сказати, що більшість якогось напрямку. Найменше – фантастики. Бо я її найменше читаю. Але є й такі. Найбільше – це сучасна література, психологічна проза, багато поетичних книг.
– Чи можеш сказати, що роман «Коли були ми…» зробив тебе знаменитою?
– Таких відчуттів немає і я на них не розраховувала з самого початку. Напевно, книжка здивувала знайомих. Хоча багато хто каже, що і сподівалися ось такого від мене: по стилю мого життя та по стилю мого спілкування. Уже відбувся презентаційний тур різними містами, організований «Видавництвом Старого Лева». Мені було дивно їхати в нього. Бо я розумію, що в Івано-Франківську прийшли на презентацію всі мої знайомі, я взагалі незнайомих облич не бачила. А під час туру мені було дуже дивно приїжджати у чуже місто і бачити просто незнайомих людей, які вже прочитали книжку чи прийшли для того, щоб прочитати її після презентації. Зараз отримую від них відгуки. Це дивне відчуття, коли тобі пишуть і говорять про твою книгу незнайомі люди.
Ефекту знаменитості абсолютно немає. Життя триває в тому ж дусі, в якому і тривало. Не можу сказати, що щось змінилося. Але дійсно, це я вперше мала досвід роботи з серйозним видавництвом. Дуже була вражена абсолютною командною роботою «Видавництва Старого Лева», їхнім високим професіоналізмом. Вдячна видавництву, що вони в мене повірили. Вони не бояться відкривати нові імена і насамперед дивляться на якість тексту. Мені здається, в літературі саме ось це – зосередженість на якості тексту, а не на розпіареному імені автора, і є вершиною професіоналізму.
– Коли дізналася, що буде виходити книжка, то які були відчуття?
– Звичайно, була радість, але не можу сказати, що ейфорія. Тому що між написанням книжки, тобто тим моментом, коли я поставила останню крапку, і тим, коли я змогла взяти її в руки і помацати, пройшло таки багатенько часу. На той момент я вже була занята іншим проектом, який писала. Але є дуже дивне відчуття, яке я в собі зрозуміла з виходом цієї книжки – мені дуже подобається процес писання. Ось в даний момент іде робота над іншою книгою, і я просто поглинута процесом написання. І якщо вона теж буде надрукована, я, швидше за все, буду знову поглинута процесом написання наступної. Більше уваги на те, що робиш, а не на те, що уже вийшло. А книжка уже живе своїм життям.
– Це буде продовження роману, чи щось інше?
– Це буде інша книжка, а щодо продовження я не знаю. Усі, хто зараз читають книжку, не те що просять, а вимагають продовження. Але чесно – не знаю. Поки що не налаштована. Можливо і буде продовження з цими персонажами, час покаже, але зараз в мене інші сюжети, інші персонажі, інші тональності та настроєвість. Я б не хотіла, щоб наступні книжки були схожі на попередні. Деякі автори тим грішать: якась книжка в них «піде» і вони починають писати суто в цьому напрямку, в цьому стилі. Але книжки тоді в них ніби під копірку виходять. Мені цікаво пробувати і шукати себе. Все, що написано після цієї книжки, воно зовсім інакше. Кожна історія має свій голос і важливо почути цей голос.
– Хто герої твоєї книжки «Коли були ми…»?
– Це діти, чиє дитинство припало на 80-90 роки. Мені дуже важливо було не шукати прототипи, а зробити збірні образи, в яких кожен зможе впізнати себе. І я думаю, це завдання мені вдалося. Бо кожен, хто читає мою книжку, більш ніж переконаний, що це книжка про нього. Обов’язково є хоча б один розділ, де людина впізнає себе і каже, що з точністю до кожнісінького слова у неї в житті це відбувалося.
Найцікавіше, що себе впізнають люди різного віку. От такого я не сподівалася. Коли писала книжку, я визначала певну вікову категорію для кого я пишу. Була налаштована, що цю книжку читатимуть люди мого віку, себто 35-40 років. І мені здавалося, що людям іншого покоління ця книжка буде не цікавою. Для мене стало абсолютним відкриттям, що книжку читають люди різного віку. Знаю, що читають діти, правда ходять до батьків за роз’ясненнями багатьох моментів. Бо 30 років різниці дуже відчувається між нашим дитинством і поколінням наших дітей. Виявилося, що книжку з величезним задоволенням читають старші люди. Є відгуки, що з ними відбувалися такі самі пригоди. Так само для мене стало відкриттям, коли знайомі і незнайомі мені люди кажуть, що читають книжку вдома, але в присутності всієї сім’ї. Власне, читають вголос, згадують свої пригоди. І книжка стає об’єднуючим фактором. У людей, які були заняті своїми справами і не мали часу на сімейні розмови, почали з’являтися сімейні вечори, на яких вони згадують свої кумедні історії. Дідусь і бабуся згадують свої, мама з татом – свої. Завдяки моїй книжці діти наново відкривають своїх рідних. Цей момент для мене дуже приємний.
– У тебе бувають муки творчості чи пишеться легко?
– Я дивлюся на письменництво, як на роботу. Не чекаю, доки прийде натхнення, аби сісти писати. Звичайно, бувають такі моменти, коли відчуваєш, що не ти пишеш, а пишуть тобою. Але ці моменти можна до будь-якої роботи і справи віднести. Тому, якщо йде робота над якоюсь книгою, ти сідаєш і пишеш. Це така сама робота, як і будь-яка інша. І сказати, що ти сидиш і страждаєш над кожним словом, такого немає. Може, допомагає журналістська робота. Коли знаєш, що маєш написати статтю, ти сідаєш і пишеш її. І не чекаєш якогось особливого натхнення.
– Які робочі умови є для тебе ідеальними?
– Коли ніхто не смикає і не відволікає. Але в принципі я не потребую особливих умов. Скажімо, книга – «Коли були ми…» на 70 відсотків написана у приймальнях на колінах. Прибігаєш до людини, щоб зробити інтерв’ю чи написати якийсь матеріал, а секретарка каже зачекати декілька хвилин. Чекати – це нудно. Виймаєш блокнот і руку і пишеш. Якщо ти працюєш, ти працюєш у будь-яких умовах.
– Як швидко ти написала книжку?
– Вона писалась дуже швидко. Десь за півтора місяця. Я собі знайшла якийсь літературний конкурс з дедлайном. Це дуже хороший стимулятор. А ще мала необережність показати перші розділи своїй подружці. І в нас було домовлено, що я за вечір чи протягом дня напишу якийсь розділ і ввечері скидаю їй на читання. Бувало, коли полінуюсь, чи вечір зайнятий чимось іншим, то вона дзвонила і казала, що спати не може, бо чекає нового розділу.
– Твоя книжка про дітей. А якою дитиною була Любов Загоровська?
– Я була досить тихою дитиною. Таким собі книжковим хробаком. Ходила постійно в бібліотеку. Читала цілими днями книжки. Причому, читала як під час навчання, так і на канікулах. Якщо я була в селі, то йшла в сільську бібліотеку. По друзях і знайомих брала книжки. Гралася, звісно, в ігри, але переважно мені подобалось читати книжки.
– Тобто всі ці пригоди не про тебе?
– Є там кілька моментів дотичних до мого життя. Не можна сказати, що в романі з першої до останньої сторінки все вигадано. Але сказати, що книжка біографічна, теж буде неправильно. Все-таки книжку я вигадувала. Був такий цікавий процес придумування пригод. І починаючи писати розділ, я ніколи не знала, чим він закінчиться. Я не знала, куди поверне ситуація і що ця трійця персонажів вигадає уже наступної хвилини…
Інтерв’ю провів Андрій Волик,
для ІА ЗІК
