Іванофранківець Василь Стефанишин служить у 71 окремій єгерській бригаді заступником командира групи. Зараз боєць воює на Донеччині. До повномасштабної війни чоловік не мав військового досвіду та працював викладачем дитячої художньої школи в Івано-Франківську. Суспільному військовий розповів про службу в армії, як його підтримують учні та про життя після війни.
Василь Стефанишин прийшов у військкомат у перші дні повномасштабного вторгнення РФ в Україну.
“Я відчував, що маю тут бути, й досі не шкодую”
— У військкоматі не побачив великого бажання мене записувати. До цього військового досвіду в мене не було. Але я відчував, що маю тут бути. І досі не шкодую. Мені довелося починати з азів. Спочатку — навчання на Львівщині, де вперше взяв зброю до рук. Отримав певні знання військової справи.
Спочатку ми воювали на Харківщині, зараз — на Донбасі. І вже понюхали пороху. Війна. Але тут треба багато вчитися, щоб воювати. А у нашому випадку — вчишся на ходу.
“Часом чую: “Ти художник — і на війні?”
— Я художник і педагог. Закінчив Львівську академію мистецтв. За фахом — художник-монументаліст, але також працюю педагогом у дитячій художній школі.
Я бачив на війні багатьох класних людей з гуманітарної сфери: професорів, істориків, є колега-музикант з дитячої школи. Але вважаю, не варто акцентувати на цьому, бо це примітивізує роботу художника. Багато митців зараз на війні. І в історичному аспекті. Той самий Ніл Хасевич був художником УПА. Він створював ціле візуальне обличчя тієї боротьби.
Багато є таких стереотипів, і хлопці часом питають: “Ти художник і на війні?” Я кажу: “Якщо я не можу допомогти якось по-іншому, то краще так”. Ми насамперед — чоловіки, українці.
Іноді не вистачає військового досвіду, то намагаюся компенсувати іншими вміннями: спілкуюся з місцевими, зокрема дітьми. Ділимося з ними їжею, побутовими речами. Кожен має бути корисним та на своєму місці.
“Зарікся не малювати, але побратими просять”
— Я зарікся, що до кінця війни не малюватиму. Але коли хлопці чують, що я — професійний художник, то у всіх багато запитів: одному намалювати якогось ангела на шоломі, іншому — ще щось. І доки міг — тримався. Але розумію, що за творчістю дуже засумував. Намагався малювати маркером. А зараз замовив у волонтерів професійні фарби. Та й може так підійматиму дух бійців. Є оце побратимство. Всі одне одного підтримують. І це додає сил.
Ще хлопці кажуть: “Ми купляємо тобі машинку для татуювання, будеш робити нам шеврони на шкірі”. Я не є фанатом татуювань та й не хочу вчитися ось так. Але якщо будуть дуже наполегливі, то може спробую.
“Війна у Facebook і в реальності — інша”
— Я нікого не здивую, якщо скажу, що війна в реальності та у Facebook — це дві інші війни. Я про це підозрював, знав. Але дуже хотів побачити реальний бік.
Війна — це часто терпіти і не тільки в побуті, але коли є обстріли і треба чекати. Ти слухаєш, куди летить і як летить. Багато копаєш. Не буду оригінальним, якщо скажу, що це — війна артилерій. Більшість часу доводиться закопуватися, тримати позиції, часто не бачачи, звідки стріляють.
Військові дуже сміються, коли чують слова на кшталт “я б тут усіх ворогів постріляв, та я б…”. Бо війна — це дуже складна, щоденна робота. Гучними й пафосними словами ти не переможеш. Це — дуже брудна і часом депресивна праця. Бачиш, як люди закриваються у собі. Всі через це проходять.
“Ми воюємо за майбутнє наших дітей”
— У мене приблизно 70 учнів. Багато з них мені пишуть у приватні повідомлення, підтримують. Вони вірять у перемогу, кажуть, що сумують, що чекають, коли повернемося. І коли отримуємо посилки, то з ними передають листи, малюнки, де діти розповідають, як вони переживають.
Дуже відчувається, що діти почали дуже доросло мислити. Я знаю, що вони люблять повеселитися, а тут пишуть як зовсім дорослі. У мене іноді мурахи по тілі від їхніх слів. Ти розумієш, наскільки це класно, що є така віддача. Ти вкладаєш у їхній розвиток, а потім це все повертається.
Є те, що не купиш ні за які гроші, не зможеш дістати ні через волонтерів, ні з Європи. Це — твій авторитет, любов, повага моїх учнів. Це для мене дуже цінно. Я завжди горджуся, що викладаю у таких класних дітей, і завжди кажу, що за це треба воювати — за їхнє майбутнє.
Дитячі листи — скарб військових
— Одна дівчинка прислала нам сердечка, які зробила своїми руками, й написала, що вони оберігатимуть кожного воїна, який їх носитиме. Я роздав хлопцям і вони всі їх носять майже біля серця. Це дуже мило.
Я бачу, як військові ставляться до їхніх малюнків, листів — як до дуже великого скарбу. Вони створюють такі малесенькі вітрини, галереї. Ти розумієш, що ця війна справді народна. І ти переповнений такою гордістю, що ти — українець.
Для мене усі листи цінні, там немає фальші. Діти пишуть щиро. А їхні слова мене дуже підтримують.
Найважче — без обіймів рідних
— Мені не вистачає обіймів моїх близьких. Дуже сумую за своєю 7-річною донькою. Вона з дружиною — у Польщі. З ними спілкуюся через гаджети, але це не замінить людського спілкування. Звичайно, до багато чого звикаєш. Але ми вже три місяці не бачилися… Треба ще трохи потерпіти. Є стимул, щоб повернутися якнайшвидше.
Коли повернуся з фронту, тоді…
— Хочу виспатися на нормальному ліжку. Бо сон — це велике задоволення. Коли ти спиш і не вслухаєшся у різні звуки з неба. Про душ я промовчу цього разу. Хочеться звичайного побутового комфорту.
“Ми воюємо, щоб ви жили”
— Я знаю, що хлопцям, які потрапляють у міста, здається, що люди не відчувають війни чи про неї забули. Там ніби нічого не відбувається. Але всі мають пережити цей психологічний дискомфорт — там війна, втрати, а тут люди живуть і посміхаються. Але ми воюємо, щоб там — люди посміхалися.
І коли спілкуюся зі своєю дружиною, я не спілкуюся про війну, мені приємніше говорити про виставки, мистецтво. Нам треба жити, сплачувати податки. Але кожен має щось докласти для спільної перемоги.
“На Донеччині живуть дуже щирі люди”
— Ми спілкуємося з місцевими. Коли ти до них з добром, то й вони з тобою. Я взагалі закоханий у донецькі пейзажі. Тут — привітні люди, щирі.
Звичайно, треба розуміти, що люди живуть у постійному стресі. Війна прийшла у їхні міста давно, вони втомлені, але всі українці — хороші. Підтримують нас. Ми ділимося продуктами. Буває, можуть принести рибу, домашні яйця.
Всі розуміють, що треба потерпіти, щоб перемогти і якомога швидше перегорнути цю сторінку.
“Війни закінчуються, а дітей потрібно вчити”
— Зараз тут спілкуюся з братом і сестричкою. Вони захоплюються військовими, просять у нас камуфляжну кепку. Але я їм кажу, якби я міг не носити камуфляж, я б його не носив. І не треба вам гратися у війну. Бо це — проблема дорослих. Тому прошу їх носити звичайні речі. Домовляємося, що вони будуть чемними, розумними дітьми, вчитимуться.
Навпаки, класно, коли можемо їм подарувати книжку. Це ми намагаємося робити.
Я дуже люблю спілкуватися з дітьми і вважаю, що це — ще один фронт. Бо всі війни закінчуються, а вчити дітей завжди потрібно. Цей фронт ніколи не закінчується. У цій інформаційній війні нам теж треба перемагати, навіть коли гаряча фаза закінчиться.
Тому я впевнений, що після війни працюватиму далі педагогом, бо отримую від цього багато радості.
Допоможіть добровільним внеском українським журналістам
Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!
