На Прикарпатті заговорили про скорочення ліжко-місць у психлікарнях. Тепер люди бояться, що хворих побільшає на вулицях.

Голий і з ножем

У липні цього літа на колегії ОДА підняли питання про реорганізацію психіатричної служби. Тоді директор департаменту охорони здоров’я Роман Мельник зазначив, що нині ліжковий фонд всіх психіатричних лікарень області – 1070 ліжок: 960 – психіатричні, решта – наркологічні. «Ми врахували рекомендації міністерства й підрахували, що до 2015 року має лишитися 700 ліжок, – заявив він. – За результатами аудиту закладів саме такою є потреба. Для прикладу, у лікарні № 2 (Підмихайлівці, Рогатинський р-н) побачили, що десь 70 % пацієнтів не потребують перебування у стаціонарі, а легко можуть отримувати допомогу вдома». Тож, за словами Мельника, потреба змін назріла і чиновники та лікарі вже взялися за роботу.

Ці новини неабияк зачепили прикарпатців, особливо тих, кому доводиться жити по сусідству з хворими.

«Ми у під’їзді маємо слабого сусіда, – зателефонувала до «Репортеру» франківчанка Оксана Ткачук. – Проблеми в тій сім’ї були завжди – ще його батько зносив до квартири купи сміття, дітей з сім’ї забирали. А тепер син час від часу лікується, потім вертається. А коли має загострення, то бігає голий із ножем по під’їзду. Нам страшно жити. А влада, аби навпаки, сильніше взятися за таких хворих, хоче випустити їх на вулиці».

Страх перед людьми, яких не розумієш і не знаєш, чого від них чекати, був завжди. І неабияк він посилюється після повідомлень міліції. За прикладами далеко ходити не треба. Серпень минулого року, Калуш, хворий на шизофренію підходить до перехожого та стріляє йому в скроню. Січень минулого року, знову Калуш, сусід з психічною хворобою зарізав двох пенсіонерів. У пам’яті іванофранківців ще не стерся випадок 2009 року, коли хворий зарізав незнайомих йому жінку та дитину.

Наскільки суттєва небезпека?

Примусово – через суд

Подивимося, як можна законними методами вплинути на сусіда, який здається хворим і небезпечним.

Для початку, варто пам’ятати, що ви не лікар і самі діагноз сусіду поставити не можете. Як каже головний лікар обласної психоневрологічної лікарні № 3 Мирон Мулик, найперше, коли ти точно не знаєш, чи сусід хворий, визначся спершу, що хворий не ти.

«Кожна людина має право бути такою, яка вона є, – стверд­жує Мулик. – Але якщо вона переходить межі закону, тоді вже до правоохоронців».

Тож якщо на сходовій з’явився сусід із ножем, який погрожує всім підряд, логічно викликати міліцію. Як кажуть у центрі зв’язків з громадськістю УМВС області, міліціонери на місці мусять перевірити достовірність інформації – бо ж усяке може бути, неприязні стосунки між сусідами і т. д. «А якщо ж надходять повідомлення про те, що це людина з психічними розладами, – говорять у міліції, – то одразу ж викликається швидка. Міліція у цьому випадку збирає пояснення, де мешканці чи родичі мають підписати, що людина вела себе так-то і так».

Не чекаючи міліцію, можете викликати швидку й самі – психіа­тричну бригаду № 13. (До слова, вона працює ще й як наркологічна – виїздить до людей, які перебувають у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння. За день мають 11-12 викликів. І як каже старший лікар зміни станції швидкої Світлана Паращук, саме алкоголіки є значно агресивнішими, ніж люди з психічними хворобами).

Та виклик цієї бригади ще не означає, що людину заберуть у лікарню. «Це не так, що хтось комусь не сподобався, приїхала 13 бригада, заломила руки й повезла, – пояснює Паращук. – Примусова госпіталізація можлива, лише коли хворий становить загрозу. Звісно, якщо він бігає з ножем, то ніхто не буде чекати, поки він заріже людину».

Якщо керівник бригади вирішив, що пацієнт таки небезпечний, його заберуть у лікарню. Але й тут не все просто. «Ми не маємо права лікувати людину без її згоди, – пояснює Мирон Мулик. – Не погодився – відпускаємо. Але якщо лікарі бачать, що людина є хворою та небезпечною, то її госпіталізовують на добу. І протягом цієї доби подаємо документи до суду».

А тут уже свою роль у переконанні суддів можуть зіграти і покази сусідів, які мала зібрати міліція, і свідчення родичів та знайомих.

Вертайся в дурку!

Описаний механізм непростий і декому може здатися, що він захищає тільки хворих, а тих, хто живе поруч, наражає на небезпеку. Але психіатрія – річ тонка.

«Питання лікування і питання повернення назад у соціум – воно безперервне, й достатньо мало є людей, які потребують ізоляції, – стверджує Мирон Мулик. – Але рівень нашої нетерпимості ту кількість збільшує».

Лікар наводить приклади. Привезли пацієнта – у нього на роботі стався зрив. Чоловік добре пролікувався, вийшов на роботу. А що далі? Всі стороняться. За рідкісним винятком така людина рано чи пізно знову потрапить у лікарню.

Випадок другий – людина мала втрату в родині та отримала важку депресію. Пішла в лікарню, її пролікували. Начальник відвідував, приносив цукерки. А коли вийшла на роботу – запропонував звільнитися. «І суспільство втратило ще одну людину», – каже Мулик.

Або ще – хворий пролікувався, вертається додому, а йому кажуть: «Вар’ят, чого прийшов, вертайся в дурку!» …

Небезпечні – пропущені

Як каже Мулик, статистика стверджує, що 40 % населення потребує психокорекції. А тих людей, які насправді заважають іншим, – лише 5 %.

Безпечні вони чи ні? «Як правило, вбивства здійснюють люди з первинним психотичним епізодом – яких ще не лікували, – говорить Мирон Мулик. – А це залежить від родичів, бо ж хворий сам себе не розуміє. А родичі часто ховаються, їздять по якихось бабцях».

Ще є люди, яким уже поставили діагноз і які вийшли зі стаціонарів та потребують подальшого прийому ліків. І тут питань безліч.

«Узяти хворих, які нікому вдома не потрібні, – каже лікар. – Людина лишається на вулиці. І питання нагляду за тими пацієнтами, які виписуються зі стаціонарів на амбулаторне лікування, воно також не відпрацьоване. Крім того, є велике питання з ліками». За словами Мулика, ті ж хворі на шизофренію (а ця категорія найчастіше скоює злочини) мають постійно отримувати ліки за рахунок держави. Але нині цього немає в жодному районі Прикарпаття.

Який вихід? Варіанти є, хоча б подивитися на досвід інших країн. Мулик наводить приклад Італії. «У них немає психіатричних лікарень – ліквідовані ще у 1970-х. Усе лікування амбулаторне та безплатне. Візьмемо хоча б округ Верона – це приблизно 1,2 млн. населення та лише 17 психіатричних ліжок. Але в них є пансіонати, де живуть хворі, які потребують догляду. А ті, що здатні жити самі, ходять вулицями – для них створена ціла мережа гуртожитків, їх знаходять, дають ліки».

А от до цього нам далеко. Для початку планують у межах Франківська зробити таку модель амбулаторної допомоги, аби забезпечити хворих ліками на 100 %.


Коментар до теми:

Семен Глузман, правозахисник, колишній дисидент і політв’язень, президент Асоціації психіатрів України:

«Перше – керівництво психіатричної служби у вашій області, напевно, найрозумніше та найактивніше в Україні. Тим трагічніша в нього ситуація: практично неможливо змінити одну ланку (тут – психіатрію), якщо вся система працює неефективно. Тут має бути спільна робота міністерств освіти і науки та соцполітики. На жаль, цієї взаємодії в Україні немає.

Друге. Психіатр не може успішно виконувати свою функцію, якщо разом з ним не працюють навчена медсестра і соціальний працівник. Один приклад: у Великобританії робота з психіатричними пацієнтами займає 20 % часу лікарів загальної практики. В Україні такого немає.

Третє. Місця у стаціонарах скорочувати дійсно необхідно, але… перед тим треба посилити позалікарняну ланку: відкрити давно існуючі у цивілізованому світі спеціальні гуртожитки, «сестринські будинки». Без цього скорочувати місця у психлікарнях не можна. На думку експертів, у наших стаціонарах понад 40 % – так звані соціальні пацієнти. За своїм станом вони не повинні перебувати у дороговартісному стаціонарі. Ніхто в Україні не знає, яка реальна вартість перебування пацієнта у психіатричному стаціонарі, радянська влада привчила нас не рахувати такі видатки. А це ж гроші українських платників податків. На думку експертів, приблизна вартість (в місяць) перебування дитини з психіатричними проблемами в інтернаті системи Мінсоцполітики сягає 2 000 доларів! Це в країні, яка називає себе бідною. В той же час, пряме фінансування державою психіатричних лікарень та інтернатів дуже бідне. Є лікарні, де людину «годують» на 5-6 грн. в день… і майже немає грошей на необхідні медикаменти.

Четверте. Небезпечність таких пацієнтів невелика. Не тільки у нас. Всюди. Експерти стверджують: зі 100 вбивств не більше одного скоює психічно хворий. Але в Україні немає ефективних соціальних служб, хоча б мінімального фінансування медикаментів в амбулаторній психіатрії, немає роз’яснювальної роботи з родичами і т. д. А лікар-психіатр не володіє телепатичними здатностями, не може передбачити деструктивну поведінку хворого, якого виписали зі стаціонару.

П’яте. Категоричне небажання міліції виконувати свої функції. Не має значення, хто ходить агресивним і голим по вулиці, психічно хворий чи просто хуліган. Хто погрожує перехожим – хворий чи п’яничка. У всіх країнах це прямі об’єкти уваги міліції. Спершу затримати, а вже потім розбиратися. Але наша міліція воліє для затримання «психів» викликати лікаря.

Що робити? Не «вступати» в Європу, а бути європейцями. Тобто виконувати закони, а не ігнорувати їх, рахувати гроші (свої) і т. д. і т. п. І починати треба з себе. Ні комуністи, ні екстремісти, яких ми масово приводимо до влади, наше життя не покращать. Не вміють вони цього.