Грошей не вистачало на всіх, тому їли лише діти. Уляна Супрун розповіла про батька з Рогатина

Мій тато Юрій Юрків народився в Рогатині у 1935 році. Одні з найсильніших спогадів батькового дитинства — коли він був зовсім маленьким, його віддали до бабусі з дідусем, бо батьки були задіяні в підпіллі, захищаючи Україну від нацистів та совєтів. Дідусь мого тата був священиком. Батько пам’ятає, як із дідусем ходив у ліс хоронити УПістів, убитих німцями, йдеться в дописі Уляни Супрун у соцмережі.

Наприкінці Другої світової війни тато з батьками були вимушені покинути свою рідну країну. Членам підпілля неминуче загрожував розстріл або тюрма. Тоді в родині вже було троє дітей. Пішки, поїздом, із допомогою небайдужих людей, ще під час бойових дій, вони проїхали сотні кілометрів, до Ландеку. І опинилися в таборі для переселенців, згадує Уляна Супрун:

“Там мій дід став лідером української спільноти, яка організувала собі школу, хори та жила активним культурним життям. Тато пам‘ятає, як гралися із покинутими мінами, не знаючи, що це.Завдяки допомозі далеких родичів після Ландеку родина потрапила до США, а саме — до Детройту. Там батько, як і інші українські діти, пішов до школи. Мову йому довелося вчити на ходу, адже не було ні соціальної допомоги, ні курсів англійської, а батьки його працювали на будь-яких роботах, які знаходили”. 

По завершенні школи татові пропонували стипендію на навчання в Massachusetts Institute of Technology (на той час і до сьогодні — найкращому університеті з підготовки інженерів у США). Але стипендія покривала лише частину витрат на навчання, і батько не зміг нею скористатись через фінансову неспроможність сім’ї. Він зрозумів, що оплатити освіту самотужки не вийде, тому записався добровольцем до американського війська. Аби після служби потрапити на навчання до університету. Тато служив у війську під час Корейської війни в американському контингенті в Європі. Завершував службу в підрозділах розвідки. Він отримав американське громадянство завдяки службі, каже в. о. міністра охорони здоров’я України.

Уляна Супрун також згадує, як її батько одружився з мамою:

“Протягом служби він листувався з моєю мамою, а коли повернувся — вони одружились. Батько працював на заводі, який виробляв танки, але і далі мріяв стати інженером. Тому вдень працював на заводі, а вечорами — навчався на інженера. В інші вечори, коли мав можливість, або вихідними, ходив із сім‘єю на пластові сходини, допомагав нам із домашніми завданнями, опікувався своїми батьками”.

У батьків народилось троє дітей — найстарша сестра, брат і Уляна. Вона згадує, як мама готувала на вечерю тости з яєшнею та бобами і називала це “сніданком на вечерю”, щоб дітям це виглядало розвагою, а не скрутою. Самі ж батьки часто залишалися голодними:

“Пізніше я дізналась, що часто грошей не вистачало на всіх, тому їли лише діти, а батьки залишались голодними. Попри складне фінансове становище, ми з братом та сестрою навчались у приватній українській школі. Всі публічні школи були англомовними, а мої батьки хотіли, аби ми не втрачали своєї ідентичності. Щодня ми ходили до школи, у суботу мали «школу українознавства», танцювальні гуртки, хори, “Пласт”, а в неділю ходили до української церкви, літом на Пластові табори”.

Коли батько здобув освіту інженера, матеріальне становище родини трохи поліпшилося. Хоча родина і далі не мала відпусток чи відпочинку у класичному розумінні цього слова. Якщо родина і подорожувала, то в межах штату і до знайомих, у яких можна було б пожити, згадує Уляна Супрун:

“На той час ми з моїми братом та сестрою вже вступали в університети і брали освітні кредити. Батьки завжди підтримували нас, але привчили з дитинства не розраховувати, що нам все прийде «безкоштовно». Треба було працювати влітку, вечорами або на вихідних, бо те, чого сам досягаєш, має найвищу цінність”.

Батько тричі намагався створити власний бізнес. Двічі — невдало. Третя спроба — створити щось своє, “з нуля”, за допомогою своїх знань і роботи, базуючись на своїх принципах і цінностях, була вдалою, каже Уляна Супрун:

“Тато завжди працював в оборонній індустрії і сьогодні володіє сотнями патентів на вироби для військової техніки. Серед іншого — гідравлічна система на бойові броньовані машини сімейства Stryker. Це — перша річ, яку вставляють у виробництві, так само, як галон-газову систему гасіння вогню в середині танків і броньованих машин, щоби рятувати життя екіпажу. І протягом всієї своєї професійної кар’єри тато співав у капелі бандуристів і був активним лідером української громади Детройту і США”.

Батькові міністерки — 84, він уже на пенсії. Але  і далі щодня цікавиться тим, що відбувається з його дітьми і онуками, в його професії, і в рідній Україні. Уляна Супрун зауважує:

“Своїм прикладом, тато навчив мене любити і поважати своїх близких. Оцінювати людей через їхні дії, а не статус. Він передав своїм дітям любов до своєї батьківщини України, яка завжди була в його серці. Навчив, що найкращі речі приходять із важкою роботою і відповідальністю. І те, що ми маємо в житті не падає нам з неба, а є результатом нашої роботи. Я дуже вдячна своєму батькові за те, що він дав мені. І за те, що завжди був поруч. Рада, що в Україні нарешті з’явився день, коли ми можемо ділитись історіями про своїх батьків”.