Ми продовжуємо цикл матеріалів про елементи нематеріальної культурної спадщини України. Але сьогодні хочемо розповімо не про ті, що є вже в цьому списку, а які лише претендують. І мова йде про різьбярство. Буквально на днях гуцульські науковці подали пакет документ до експертної ради на внесення цього народного художнього промислу до національного переліку. Чи справді воно заслуговує там бути? З’ясовували журналісти.
Центром зародження різьбярства вважається гірське село Яворів. Що цей народний промисел тут цінують, стає зрозуміло з дороги. Це єдина в Україні вулична арт-алея видатних різьбярів Гуцульщини – збільшені копії робіт найвідоміших майстрів.
Це копії робіт основоположника гуцульської плоскої різьби на дереві Юрія Шкрібляка. Півтора століття тому його династія зробила справжню «революцію» в художній обробці дерева. Не лише на Гуцульщині, а й у всій Європі. Вони удосконали народну техніку та почали використовувати нові прийоми, – пишуть Версії з посиланням на Марафон Єдині новини.
«Якась там баклага, барильце, але він їх почав прикрашати своєрідними узорами, і наскільки це було вдало підібрано, що його речі розлетілися скрізь по всьому світу, в той час це була Австро-Угорщина, і навіть Франс Йосип купував такі речі. Роботи наших майстрів особливо династії Шкрібляків-Корпанюків є у майже всіх музеях світу – Австрії, Штатах, Канаді», – розповідає Василь Лосюк, директор регіонального центру народного мистецтва «Гуцульська ґражда».
Народні традиції різьбярства на Гуцульщині продовжують та розвивають і нині вже нащадки відомих майстрів.
Петро теж знаний на Гуцульщині різьбяр. Каже: всі секрети майстерності перейняв від свого діда. Той із малку прищепив йому любов до цього народного промислу. Ще навчаючись в школі – вже брав участь у різноманітних виставках. І з того часу різець з рук – не випускає.
«Це закладено в генах, я ще маленький був, як приходив до діда дивився, як він різьбить і мені теж хотілося взяти різець і різьбити. І так пішло», – пригадує Петро Корпанюк, майстер-різьбяр.
Процес створення художнього виробу – клопіткий і довготривалий, розповідає майстер. Петро всі підготовчі роботи з деревиною робить сам. Розпилює дошки, просушує, а потім проварює кілька діб, аби дерево набуло червоного кольору. А далі починається справжня ювелірна праця.
«Солідна робота – два місяці треба робити. А таке якщо в понеділок розпочав, а в суботу закінчити – це базарний варіант. Шедевр не годний зробити за цей час», – каже Петро Корпанюк, майстер-різьбяр.
Візерунки чоловік придумує сам. Хоча використовує і деякі елементи своїх легендарних родичів. Часто поєднує різьбу з інкрустацію бісером, металом та перламутром. Має пан Петро і свій неповторний стиль.
«Мистецтвознавці із п’ятдесяти робіт мою роботу впізнають. По орнаменту, по техніці виконання. Кожен митець має свій почерк, чим і відрізняється кожен майстер», – продовжує Петро Корпанюк.
З деревом «на ти» в родині пана Петра і дружина, і син.
«Дерево я дуже люблю, мені здається, що воно живе. Коли ми даємо йому ті орнаменти – воно оживляється. Коли ти береш той кусочок дерева і потім він перетворюється в якусь річ і там ми ще додаємо ті символи, які зв’язані десь далекими поколіннями – мені це приносить радість», – зізнається Світлана Корпанюк, майстриня-різбярка.
І хоча пані Світлана працює викладачкою, у вільний час – бере різак до рук. Сімейство Корпанюків створило і родинний музей. Окрім власних робіт – зберігають тут і вироби своїх відомих предків.
«Ось робота збереглася – це 1967 рік. Така шкатулочка. А ось така тарілочка – 1964 рік. Автор Юрій Корпанюк», – каже Петро Корпанюк, майстер.
«Зараз кількість майстрів зменшується. Найбільше їх було у вісімдесяті роки, це було сотнями. Зараз ми говоримо про десятки», – відзначає Василь Лосюк, директор регіонального центру народного мистецтва «Гуцульська ґражда».
Ремесло занепадає, бо сама робота знецінилися, кажуть майстри. Якщо колись це вміння давало гарний заробіток, то нині прогодувати цим сім’ю практично неможливо.
«Я пам’ятаю, як мій дідо розказував, що колись за день ,як будував хату і робили в нього сім майстрів будівельників, і він за той час заробляв на цих сім майстрів, на їду і казав, що ще йому трохи лишалося», – пригадує Петро Корпанюк, майстер-різьбяр.
Більшість майстрів паралельно ще працюють на іншій роботі. У вісімдесяті, коли Гуцульщину охопила сувенірна лихоманка. Різьблені вироби тоді робили вагонами. І про якість ніхто не дбав. З мистецтва – різьбярство перетворилося на «масмаркет».
«Косівщина була лідером із випуску сувенірної продукції, яка забезпечувала весь радянський союз, і навіть Сахалін і далекий схід», – розповідає Василь Лосюк, директор регіонального центру народного мистецтва «Гуцульська ґражда».
«Це трошки вже вміє робити, уже зробив, поніс на базар і він цим обезцінює, і тепер китайського багато є на базарі», – зізнається Петро Корпанюк, майстер-різьбяр.
З ними карпатські мистецькі вироби не можуть конкурувати в ціні. А людей, які готові плати справжню вартість – не так багато. Тож різьбярство як мистецтво – потроху занепадає. Але майстри переконані – внесення художнього промислу до національного переліку дасть новий поштовх для відродження цього унікального гуцульського мистецтва.
«Я думаю у нас все вийде і ми переможемо. І у нас появляться нові ідеї», – підсумовує Світлана Корпанюк, майстриня-різьбярка.
Допоможіть добровільним внеском українським журналістам
Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!
