Понад вісім годин тривала евакуація з поля бою 24-річного розвідника з Івано-Франківщини Віталія Борчука. На Запоріжжі боєць отримав крайнє третє поранення.
24-річний Віталій Борчук воював понад півтора року на фронті, з вересня 2023 року пройшов тривалий процес реабілітації. Ветеран був командиром розвідувального відділення 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади ЗСУ.
“Я можу падати, не дивуйтеся”, — такими словами зустрів кореспондентів Суспільного Віталій Борчук. Хоч до протеза чоловік уже звик, проте нещодавно отримав новий якісніший прототип. Ветеран живе наразі у рідному селі Мишин Коломийського району. До цього поміняв кілька міст, у яких проходив лікування, — Дніпро, Запоріжжя, Київ, Львів, Чернівці.
Разом з бійцем вирушаємо на тренування у спортклуб в Коломиї. Його він відвідує два-три рази на тиждень. У Віталія — висока ампутація, тому важливо підтримувати фізичну форму.
“Сьогодні у мене день спини. Спина дуже важлива для мене, тому що при ходьбі добре втримує баланс і саму можливість ходити. Та й на протезах ходьба не дуже рівна, щоб хребет не викривлявся, треба теж, щоб спина була сильна”, — пояснює Віталій Борчук.
На тренування ветеран іноді приходить з дружиною Аліною. Пара познайомилася навесні 2022, а восени — побралася. Це — кохання, випробуване війною, каже Віталій. Майже рік по тому на Запоріжжі чоловік отримав поранення, через яке лікарі заледве врятували ліву руку, проте змушені були ампутувати ногу.
“Коли є людина, яка тебе підтримує, це — завжди приємно. Дружина впродовж і служби моєї, і моєї реабілітації завжди була поруч, підтримувала. Дружина — найбільша моя підтримка”, — говорить Віталій.
Хоч Віталій змалку хотів стати танкістом, проте при зрості 1 метр 91 сантиметр довелося переглянути дитячу мрію. Вперше хлопець серйозно замислився стати військовим, коли Росія вдерлася в Україну у 2014 році. Віталій тоді навчався у 9 класі.
“Це — переломний момент, коли я дійсно зрозумів, що в армію потраплю. Це — 2014 рік, був тоді у 9 класі. Я розумів, що це — війна”, — пригадує Віталій.
Згодом хлопець таки пішов служити у військо. Обрав десантно-штурмові війська.
Після школи Віталій став бакалавром комерційного права. Згодом працював за кордоном. Проте, коли Росія почала накопичувати війська біля кордону з Україною, вирішив повернутися додому.
“12 листопада 2021 року я вступив на контрактну службу і в принципі дуже сильно вгадав. У 2022 році все-таки нам випав шанс закрити це питання, щоб декілька поколінь з ними не воювали. Тому 22 лютого 2022 року я повернувся з навчань у Миколаївську область до свого підрозділу і вже 24 числа їхав у бік Нової Каховки”, — пригадує воїн.
Військовий мав стати оператором-навідником бронетехніки, проте через чиюсь помилку його записали кулеметником. Тож, каже Віталій, кулемет йому видали й не прогадали.
“Не було часу виправляти помилку, тому що розпочалося вторгнення. Мені дали кулемет, я був задоволений. Як показала практика, я був гарним кулеметником”, — говорить з усмішкою чоловік.
Вже зранку 25 лютого Віталій з побратимами “зустрів” перші колони російських військових. Воїн пригадує свій перший бій на Херсонщині. Українські воїни зайняли позиції у полі, а колона російських воїнів рухалася головною дорогою.
“Ми були від противника за метр-два. Все стріляло, свистіло, літало, наче в кіно. Свист у вухах і стрільба, стрільба, стрільба з кулемета. Я тоді ствол спалив, мені було так прикро. Коли щільний і довгий вогонь, то ствол перегрівається і він вже стає непридатним. Але я потім знайшов інший у тих “товаришів”, — каже Віталій.
Росіяни все ж очікували на “тепліший” прийом, говорить воїн. Везли зі собою парадну форму.
“Перші полонені були дагестанцями. Їх було багато. І вони якось так: “А брат, почему стреляєш?” По-перше, не брат, по-друге, тобто “почему стреляєте?” Ви де перебуваєте, шановні? Вони дуже швидко зрозуміли, що їх тут ніхто не чекає”, — розповідає Віталій.
Через декілька днів українські військові змушені були виходити з оточення. Росіяни наступали значними силами.
“Після того, як ми вийшли з оточення, переїхали у Вознесенськ. Там були запеклі бої. І практично два місяці ми їздили по Миколаївській області й перехоплювали колони наступальних військ Росії. Мій диплом юриста плакав, коли я штурмував посадки”, — говорить воїн.
