Ігор Вовчук зі села Цінева, що на Івано-Франківщині, боронив українські землі понад три роки. Майже рік він воював із молодшим братом Миколою. Щоб оговтатися після смерті брата, Ігор поринув у музику та написав йому пісню-присвяту. Тепер планує долучитися до психологічної реабілітації ветеранів, бо сам за фахом — психолог.
Про бойовий шлях двох братів, переживання втрати рідної людини та життя Ігоря після повернення з фронту пишуть Версії з посиланням на матеріал Суспільного.
У сім’ї Вовчуків, яка родом зі села Цінева, що неподалік Рожнятова, зростали троє дітей. Найменша — Марічка та брати Ігор і Микола.
“У мене з Миколою вісім років різниці, з Марічкою — десять. У нас дуже теплі стосунки. Я завжди думав про те, що маю його виховати, як старший брат. Коля був надзвичайно добрим, таким душевним і дуже практичним. Його завжди всюди було багато”, — пригадує Ігор Вовчук.
Свій військовий шлях Ігор Вовчук розпочав у 2015 році — тоді ще у зоні АТО. Воював на Донецькому та Луганському напрямках упродовж півтора року.
“Пам’ятаю, влітку я зустрів товариша в піксельній формі, а тоді вже почалася війна. Кажу: “Романе, скажи мені, будь ласка, що відбувається? Як там наші, як фронт?” А він так трохи провокативно відповів: “Ну іди подивися”. Ми тоді в Рожнятові пили каву. Я кажу: “Добре”. А він мені: “Ти серйозно? Ну йдемо тоді у військкомат”, — переповідає Ігор Вовчук.
Коли він з товаришем прийшов до військкомату, їм сказали, що мобілізація вже завершилася. Однак все ж запропонували дати повістку.
“Комісар каже: “У нас мобілізація завершилася. Максимум можемо дати тобі повістку вчорашнім днем”. Через кілька хвилин розмови я погодився”, — говорить Ігор Вовчук.
На початку повномасштабної війни Ігор Вовчук був одним з тих, хто формував підрозділи територіальної оборони. Тоді, пригадує ветеран, молодший брат Микола був за кордоном і вирішив повернутися, аби долучитися до нього на фронті.
“Я знав, що в нього є вада серця, що він багато не витримає. У брата не закривався належним чином клапан. І я чомусь подумав, що біля мене він себе краще реалізує. Я тоді був інструктором, входив до командування роти, всередині якої ми провадили політику, щоб людей ставили на ті місця, до яких у них є сформовані навички”, — розповідає Ігор Вовчук.
Брати воювали пліч-о-пліч на Запорізькому напрямку у складі 102 бригади. Майже щоденно бачилися, ділили військовий побут та оберігали один одного.
“Ми були всі страшенно виснажені. Я пам’ятаю, через проблему, яка в мене тоді була у хребці, нога відмовляла, я не міг іти. Якось, йдучи на штурм, я просто впав на землю. Не було сил нічого робити. Єдине, що я зміг — це розкрутити каримат і впасти на нього. У Миколи була тепла куртка. І він постелив каримат біля мене, ліг позаду, одягнув на себе цю куртку і накрив мене нею. І це, власне, про те, наскільки ми були близькими”, — пригадує Ігор Вовчук.
Микола Вовчук загинув через кілька днів після свого 32-річчя — 6 січня 2023 року. Тоді росіяни масово обстрілювали українські позиції. У день смерті брата Ігор мав недобре передчуття.
“Чую — ну просто колосальні вибухи. Я не можу зрозуміти, що відбувається. Це вони буквально кілька метрів біля нас. І я чую, як побратим кричить: “У нас “трьохсотий”. “Фем!” І все… Тоді я зрозумів, що це — Коля, в нього позивний Фем. Він лежав, у нього обличчя змінилося, тому що приліт від танка був настільки потужний, і це було біля його ніг. Навіть уламки високо не піднялися. Я ще пробував з ним говорити, але не вийшло”, — розповідає Ігор Вовчук.
Тоді Миколу вдалося евакуювати та доправити у госпіталь. Однак вночі його не стало. Після смерті брата Ігор Вовчук служив ще понад рік. Загалом провів на фронті три з половиною роки. Ветеран каже: втрату молодшого брата переживав важко. Через це не залишив жодної світлини з війни, а душевний спокій відновив після написання пісні, яку присвятив Миколі.
“Я поховав Колю без жодної таблетки — музика лікує. Мені просто було зле. Я не міг зрозуміти, що відбувається. Якось зателефонувала сестра і каже: “Ігорю, ластівки прилітали”. Що це означає? — запитав я. А вона відповіла: “Це — щось неймовірне! Вони залетіли в хату, не тікали, почали кружляти по всіх кімнатах. Я ходила за ними. Це — Коля з татом приходили”. А вони у нас поряд поховані”, — говорить Ігор Вовчук.
Ветеран каже: коли поклав слухавку, його переповнили емоції й потекли сльози.
“Я зрозумів, що просто підійшло оце проживання. І наступні три дні не було ніякої комунікації, не було нічого, я просто сидів і писав. Писав й розумів, що це буде пісня, яку кожна людина, яка буде її слухати, якщо ця тема їй близька, дасть можливість її прожити, якимось чином відкрити рани”, — пояснює Ігор Вовчук.
Вулицю у рідному селі, де розташований батьківський будинок братів, назвали іменем Миколи Вовчука. Ігор наразі хоче присвятити себе роботі з ветеранами й допомагати колишнім військовослужбовцям під час психологічної реабілітації.
