Результат пошуку зображень за запитом косівська кераміка

І на виборах завжди обіцяють піклуватися про все українське, аби лише за них проголосували. А як доходить до діла. Усе по-іншому.

Те, що справді становить національну культурну спадщину, не має від політиків жодної підтримки. Приклад, косівська кераміка – унікальна художня традиція нашого народу, яка отримала міжнародне визнання, але й досі залишається поза увагою нашої держави. Тему продовжать мої колеги, пишуть Версії з посиланням на Подробиці.

Доброго дня леді та джентельмени. Займайте свої місця.

Богота, Колумбія. Сесія Міжурядового комітету з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. В залі півсотні делегацій з усього світу. Всі нетерпляче чекають на розгляд їхньої заявки.

“Наступний файл – традиція косівської мальованої кераміки, яку представляє Україна”.

Коротке резюме. І – довгоочікуване рішення.

“Вітаю, Україна. Ви у списку”.

Цього визнання ЮНЕСКО косівські художники чекали сім років. Тож скромну делегацію з Боготи вдома зустрічають оваціями.

“Ще наша держава дуже мало приділяє уваги нематеріальній культурній спадщині”, – говорить Марія Гринюк, заслужений діяч мистецтв України, кандидат мистецтвознавства.

Недооцінена, та все ж збережена. Косівська кераміка – унікальна. Її гуцули передають з покоління в покоління вже кілька століть. Як їм це вдається? В чому екслюзивність техніки? За відповідями рушаємо у Карпати.

Косівщина. Серце гуцульського краю. Тут просто неймовірні карпатські краєвиди. ГірськИм серпантином доїжджаємо у місто майстрів Косів. І насамперед ідемо – сюди.

Зараз ми знаходимось на косівському базарі. Саме сюди кожної суботи зїзджаються горяни зі всього району зі своїм товаром. Саме тут продають і відому косівську мальовану кераміку.

“Що продаєте? Косівську кераміку. – А звідки вона у вас, хто виробляє? – Я майстер, я виробляю”.

Шукали кераміку, а заодно знайшли й майстра. Знайомтеся – Василь Івасюк. “Оживляти” глину почав ще в юнацькі роки – на Косівському художньо-виробничому комбінаті. Тоді тутешню кераміку виробляли у промислових масштабах на весь Союз. У дев’яностих – усе занепало. Пан Василь – звільнився. Облаштував гончарню вдома.

“Я серію скульптур робив. це і є традиційна гуцульська кераміка. Я здавна її робив. А це називається гуцулка”.

Малі скульптури та великі тарілки – кожна робота – унікальна.

“Зимою не працюю, бо не маю як. Холодно. Я полуфабрикан виробляю. А вже випалюю, глазур в друзів, або на комбінаті. Чи плачу, чи договарюємось”, – говорить Василь Івасюк, майстер косівської кераміки.

А це власне, колись легендарний Косівський художньо-виробничий комбінат.

Поставили на центр, а тепер придавили і робимо дно. Бачити таким чином робиться дно. А тепер саме цікавіше.Народжується стіночка.

Починав у сімдесятих, від учня – до народного майстра, весь цей шлях Михайло Сусак пройшов у цих стінах. Розповідає перший секрет косівської кераміки. І він у місцевій глині.

“Нам у сімдесятих завезли механічний цех, що виробляється глина. Рахуйте барабани, вільпрес, вакуумпрес, які по сьогодні діючі але треба їх ремонтувати. Бо скільки техніка годна видержати”, – говорить Уляна Шкром’юк, керівниця творчих майстерень кераміки.

Готові вироби складають на полиці, і дають добре висохнути, потім покривають білою глиною, та випалюють у печі, далі – за роботу беруться ось ці жінки. Схилившись біля теплої пічки, в якій потріскують дрова  – вони наносять на виріб малюнки, в них уся історія гуцулів. Використовують лише три барви – зелений, жовтий та коричнево-червоний. Усе вручну.

“Ми робимо розпис шилом, наводимо. І це все з памяті, тому що у нас всі елементи закладені в голові. Отака піпетка у нас є з червеню ми наносимо по рисунку, ми вже знаємо де коричневе, де зелене”, – говорить Оксана Бейсюк, майстриня з розпису косівської кераміки.

На колись процвітаючому комбінаті зараз працює лише вісім майстрів. Найбільш витривалі. Решта пішли у вільне плавання. Бо працювати тут – дуже важко. Приміщення не бачили ремонту десятиліття. Тут холодно навіть улітку, а взимку взагалі неможливо. Через високі ціни на газ, опалюють майстерні дровами. Їх художники заготовляють самі. А нещодавно тут відключили й газові печі для кераміки.

“О це у нас пічка. Якою два роки тому ми ще користувалися. Бачите, можемо пройти. Загружалася повністю сира робота, і вже на другий випал друга робота. Повністю із середини закладалася. Верхи замуровувалися цеглою. І вісімнадцять годин випальщик набирав температуру 960 градусів”.

Один тільки випал брав тисячу кубів газу. Тож довелося знайти дешевшу альтернативу.

“Зара ми використовуємо таку невеличку еклектричну піч, де випалюємо ми роботу”.

У схожій, але власній, печі випалює свої роботи Василь Гривінський. Розповідає: 10 років тому віддав за неї кілька тисяч доларів. Навряд чи би міг собі це дозволити, якби не займався паралельно ще й бізнесом.

“Люди, які роблять кераміку, вони багато не заробляють. В мене брат, він відкрив сувенірний магазин, свої роботи продає, але він тільки цього року собі дозволив і то таку дешеву”, – говорить Василь Гривінський, майстер косівської кераміки.

Роботи Василя Гривінського не схожі на інші. Бо творить для душі, а не для заробітку. Гончарне коло у нього стоїть просто у спальні.

“Включаємо станок. Стаєте ногою тут, о. Наносимо глину, тепер мочемо руки. Там тиснете. Я покажу вам початок”.

Найважче втримати форму, один не правильний рух і робота зіпсована.

“Тримайте за край. Все, не вдалася тарілка. Нігті завеликі мабуть”.

Свої роботи чоловік не продає, а виставляє. Окраса колекції – ось ця рушниця.

“Цю рушницю я зробив, щоб ніколи не було війни. Щоб користувалися тільки такими рушницями”.

Косівська кераміка для чоловіка – родина справа. Нею займається і брат, і дружина. Та чи збережеться традиція далі Василь не певен.

“Мої діти не будуть продовжувати мої традиції. Може мої онуки захочуть. І я би хотів їх щось навчити. Може щось зміниться”, – говорить Василь Гривінський, майстер косівської кераміки.

На зміни сподіваються й інші гончарі.

“Я вірю що все таки як прийняли під егідою юнеско то вона повинна би трохи відродитися. Може будуть щось помагати. Чекають майстри”, – говорить Василь Івасюк, майстер косівської кераміки.

“Як тільки проголосували, що кераміка внесена до ЮНЕСКО звідусіль дзвінки. Ми хочемо замовити у вас і те, і те”, – говорить Марія Гринюк, заслужена діячка мистецтв України, кандидат мистецтвознавства.

Та все ж світового визнання замало. І нематеріальна культурна спадщина ЮНЕСКО – потребує цілком матеріальної державної підтримки.

Аби пошарпані стіни колись легендарного комбінату обігрівались не лише талантом вісьмох художників. А діти теперішніх косівських майстрів хотіли продовжувати те, чим наша країна може вражати світ.

 

Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!