Пов’язане зображення

 Де сплять, як і з чого варять їсти та про що думають під час чергувань.

Про війну тут майже не буде, як і прізвищ, пишуть Версії з посиланням на “Репортер”.

Ми зробимо для цього все

Якимось енергійним радісним голосом з телефонної слухавки калушанин Віталій із позивним Дєд говорить, що «Репортеру» просто пощастило до нього додзвонитися. Він саме приїхав до штабу у справах і дізнатись новини, тому є мережа. А ще навколо спокійно, тож можна говорити. Але недовго.

Віталій говорить, що писати про солдатський побут нічого. Сміється – все, як у звичайних людей, хіба з маленькими нюансами.

Віталій нині служить у 8 батальйоні у складі 10 гірсько-штурмової бригади. На війну пішов ще у 2014 році. Спершу був у 5 батальйоні територіальної оборони, потім у 53 бригаді…

З жовтня батальйон на Луганському напрямку. Від штабу до позицій недалеко, майже поруч.

«З приїздом», – вітається Дєд з якимись двома чоловіками. «­Дякуємо! Та от, сьогодні приїхали», – чути у слухавці.

«Це мої хлопці з дому приїхали. Людям інколи треба трошки відпочити, – ще бадьоріше говорить він. – Ще до нас часто приїздять музиканти. Недавно був Тартак. Відпочили душею і тілом, а там і назад на позиції. Людина – не робот, не залізна, їй потрібна розрядка».

Віталій каже, зараз владнає все – і до своїх. Може, ще на обід встигне.

«У нас хороші кухарі – дуже смачно готують, – говорить чоловік. – Борщі, супи різні наварюємо. Каші, макарони з тушонкою. Все є. Голодні точно не сидимо».

Каже, нічого не бракує, ще й чотирилапих підгодовують. Котів, собак – хвостатих побратимів є трохи. Вони теж несуть службу на постах.

«Як дуже холодно, то забігають у бліндаж погрітися, особливо в той, де кухня, – сміється Віталій. – Коти з нами в бліндажах сплять. Мишей ловлять, змій закушували. У нас є такий спільний улюбленець – пес Малюк. Минулої ротації підібрали його маленьким, а зараз таке теля бігає. Паспорт йому зробили, всі щеплення, як має бути. То один наш боєць з позивним Кіт за ним дивиться. Коли обстріл починається, Малюк зубами кулі й осколки починає збирати. Не стільки за себе переживаєш, як за нього. Затягуєш його в окоп, ховаєш там».

Віталій описує їхню кухню. Запевняє, що все акуратно поскладано, чистенько, бо як зайдеш «аж око милується».

«Раніше з буржуйки кухню зробили, а зараз, дякуючи волонтерам, маємо газову плиту, – говорить Дєд. – Балони заправляємо. Стає на півтора місяці. Зручно й безпечно. Особливо вночі, коли хлопці заступають на чергування. Менше диму, і нічні прибори тепло не можуть засікти».

Розказує, що вчора готували рибні котлети. І з тушонки смачні виходять. Просто відтискають рідину, додають муки і смажать. Сам любить готувати запечену картоплю з м’ясом, а зверху – сирна скоринка.

«Хлопцям сподобалося, то балую їх інколи, – посміхається Віталій. – А вони люблять смажити сирі макарони з м’ясом. Макарони пропарюють з тушонкою, овочами і досить смачно виходить. Пальці можна з’їсти».

За словами Дєда, морози їм не страшні, бо в бліндажах від буржуйок тепло. Дрова мають. Мало того, хлопці ще й лазню собі обладнали.

«Минулої ротації зробили сауну, – каже Віталій. – Цього разу теж є, де помитись, попрати речі. Вихід є завжди, з будь-якої ситуації. Людина така, що до всього може звикнути і втягнутися».

Додає, що всі звикли до солдатського побуту, адже люди воюють по два-три роки.

День на передовій починається у кого коли, бо хлопці мають бути постійно на постах і постійно напоготові. Відбув чергування – йдеш прилягти на пару годин.

«Прокидаємося і як у людей – миємося, чистимо зуби, хто голиться, а хто бороду запускає, – розказує Віталій. – Я з бородою вже п’ять років – мені тепліше. Щось так собі поставив, поки тут – доти борода. В будь-яких умовах треба бути достойною людиною. Генеральне вологе прибирання влаштовуємо, бліндаж провітрюємо».

Минулий рік, каже, жодного разу не був вдома, не виїздив з сектора. Так себе налаштував, що мусить бути від і до. «Завжди є таке відчуття, що поїдеш додому, то без тебе тут щось станеться, – розказує Дєд. – Тут є інтернет, можна фільми дивитися. От, недавно «Гладіатор» був – я бачив уже кілька разів, але щоразу сприймаєш по-іншому».

Багато розказує про дитячі малюнки. Ними і зараз обвішують стіни бліндажів. «Дивимось на ті малюнки і знаємо, за кого й за що ми тут стоїмо, – говорить чоловік. – Дякуючи дітям. Вони нам постійно про це нагадують, що має бути мир, і ми зробимо для цього все».

Розказує, що жовтень-листопад був дуже тяжким, мовляв, нові позиції – не знаєш, де противник, який він. Мали загиблих. Противник не давав вивезти тіла з поля бою.

«Під шквальним вогнем лежали разом із загиблими по дві години, – каже Віталій. – Поранених витягти не давали. Різне бувало».

Зараз тут ніби спокійно, без обстрілів. Але тиша насторожує ще більше, тому вони постійно напоготові.

Голубці не такі, як в мами

Сергій з Буковини, на війні з 2015-го. 14 лютого буде два роки, як він служить у 10 бригаді. До того служив у 130 окремому розвідувальному батальйоні.

Каже в телефон, що зараз ходить по території та шукає місце, де було б краще чути. Знайшов – між одним із постів і кухнею. Розказує, що хлопці якраз готують олів’є на обід. Наварили стільки, що стане і на вечерю, і на сніданок.

Вхід до кухні

Біля нього бігає хвостатий друг – невеликий чорний собака. Імені в нього нема. Взяли у хлопців з сусідніх позицій, аби веселіше. «Та й погладиш і вже якось легше, – каже Сергій. – Він завжди з нами на пості. Якщо ми чогось не почуємо, то він почує точно».

На позиціях вони з жовтня. Тут позалишалися бліндажі від попередників, то хлопці їх лише розчистили. В одному зробили кухню, у другому сплять.

«У нас тепло, є буржуйка, дрова, пилка, руки, ноги, – говорить Сергій. – Хоча напалюємо раз на три дні. Тут зайців багато, диких кіз бачили, фазанів. Якщо полювати, то можна прожити й без харчів (сміється – Авт.) Але продукти привозять раз на десять днів. Готуємо по черзі, в кого є настрій. Коли нема, яйця на пательню – і все».

Каже, їм пощастило, що хлопці, які стояли до них, провели від трансформатора лінію, тож мають світло. А вони зробили ще хитріше – провели кабель до поста і там тепер є кип’ятильник, аби не замерзнути й зробити чаю.

Чотирилапі постійно на пості

За словами Сергія, у них там теж тихо, а коли обстріли – ворог їх оминає. Стріляють або зліва, або справа.

А найбільш тривожно, коли все навколо покриває туман. «Ми просто знаємо, що можемо зробити і знаємо, що таке ж може зробити ворог, – каже Сергій. – Тумани тут часті, бо місце таке – туманне».

Стіни їхнього бліндажа теж завішані малюнками. Багато залишили попередні хлопці, багато навішали нових. На новий рік якраз отримали посилки.

«У мене є один лист і малюнок, який ношу від початку служби, – зізнається боєць. – Ношу з собою у бронежилеті. Буває, находять такі моменти, що витягую й перечитую, але то буває нечасто. В тому листі дитина розуміє, про що пише, що нам тут не мед».

Єдине, чого бракує, – книжок. Сергій дуже любить читати, а нічого. Говорить, «12 стільців» уже тричі перечитав. Зараз має якісь журнали, ще газети «Наша армія» привозять, але то не те.

Ще сумує за смаком маминих голубців. Пробував готувати сам на передовій – зовсім не те.

Сергій розказує, що після демобілізації ще продовжив службу за контрактом на півроку. відслужив – чотири місяці побув вдома і все одно повернувся.

Зараз тут ніби спокійно, без обстрілів. Але тиша насторожує ще більше, тому вони постійно напоготові.

«Може, якби була сім’я, тоді дома б щось тримало, – каже він. – Минулого року поховав батька, мати з вітчимом мешкають у Києві. Вдома, на Буковині, два брати. У кожного своя родина, діти. Звісно, підтримую з ними зв’язок, особливо сумую за племінниками. Маю їх шестеро».

Каже, може воно й легше, що сам і не хвилюється, що хтось там за нього переживає. «Сюди тягне, – каже Сергій. – Хто тут був, зрозуміє. Але воно мусить закінчитись».