Результат пошуку зображень за запитом "олекса довбуш"

Усталений образ Олекси Довбуша зображує його більш як позитивного героя, розповіді про нього просякнуті романтизмом, аніж як розбійника, від одного імені якого здригалося громадянство трьох держав. Правда, як ми можемо очікувати, виявляється набагато цікавішою за казку.

Існує легенда, що коли хлопець був малим і займався випасом худоби, йому зустрівся справжній чорт. Але Олекса не злякався і незадумуючись вистрілив у нього. В цей момент з неба злетів янгол та промовив: «Твоє життя буде недовгим, але твої подвиги надовго залишаться в пам’яті людей. Ти помреш від власного волосу та ярої пшениці». Також поговорюють про те, що він був закоханий у Марічку, дружину Степана Дзвінчука, від руки якого загинув. Кохання те було взаємним і після рокового вистрілу Марічка відтягла ще живого ватажка у ліс та вилікувала його. І жили вони довго та щасливо переховуючись від усіх, пише проект На скрижалях.

Що ж нам розкажуть біографічні відомості

Народився Олекса Довбуш у 1700 році. Прожив 45 років. Такий вік є поважним,  враховуючи, що опришки, помирали переважно молодими.

Цікаво, що в середині ХІХ століття вважалося, що Олекса Довбуш — вигадка народної творчості. Адже народу потрібні герої, от він і вигадав собі гірського месника. Таке переконання зберігалося доти, поки в архівах Станіславського суду не відкрили матеріали з допитів опришків столітньої давності. І лише після цього всі зрозуміли масштаби цього повстанського руху. Саме в цей момент на Божий світ і випливло ім’я Олекси Довбуша.

Лише судові документи та переписка шляхти того часу були єдиним джерелом для вивчення опришківського руху.

З цих скупих відомостей довідалися, що родина Довбушів була серед найбідніших у селі Печеніжин, що біля Коломиї, не мала своєї хати, а тому знімала куток у заможнішого селянина. Батько Василь був вівчарем, а двоє синів – Олекса і Іван йому в тому допомагали. В горах сини почували себе як дома, тому багаторічне партизанське життя на Верховинщині було для них не тягарем.

З вивчених матеріалів стало відомо, що в Олекси була жінка. Вона часто ходила з повстанцями в походи і навіть зимувала з ними в останній рік у криївці. Про дітей Олекси Довбуша згадок не знайдено.

Одягався Довбуш просто, як звичайний гуцул. Завжди носив із собою два пістолі за поясом, бартку (сокиру) та кріса (рушницю), курив люльку. За народними повір’ями він відзначався  немалою силою. На жаль, описів його зовнішності ніде не зафіксовано. Зафіксовані спогади 120 річного селянина, який нібито його бачив у дитинстві, був він чорнявий, високий та кремезний.

Повстання опришків

Загін Довбуша був зазвичай невеликим і складався з десятка­ півтора хлопців. Головною традиційною зброєю була бартка, бо без бартки гуцул у гори не йде. Саме сокира, як традиційний елемент спорядження гуцула, робить українське опришківство унікальним з­поміж інших повстанських рухів, де на відміну від гуцульщини переважали лук зі стрілами, шаблі та ножі або вогнепальна зброя.

Загін Довбуша проіснував цілих вісім років — аж до смерті його ватажка. Але необхідно зазначити, що це тільки той період, про який відомо з документів. Існує небезпідставна думка, що Довбуш опришкував і раніше. Про славу та рішучість його загону свідчить один дуже яскавий факт: головнокомандувач усіє Польщі Йосиф Потоцький сам вирушив на Гуцульщину на чолі двох із половиною тисяч вояків на придушення повстанського руху. Окрім армії Потоцького, горами пересувався загін полковника Пшелуського зі сто п’ятдесятьма вояками, завданням якого було висліджувати Довбуша. За оцінками співвідношення військових сил було одне до сотні.Регулярна армія протистояла кільком десяткам  зубожілих селян.

Розправа Довбуша з економами, лихварями, орендарями у 1738-1745 викликала серед простого люду симпатію. Селяни вважали Довбуша «своїм спасителем».

Загін Довбуша діяв на досить великій території, з’являвся у найнесподіваніших місцях не тільки ІваноФранківщини, Буковини, Закарпаття чи Львівщини, а й навіть Тернопільщини. Випробувана партизанська тактика полягала в тому, що вночі повстанці долаючи великі відстані, а вдень відсипаючись у безлюдних місцях. Тому то вони й атакували там, де їх ніхто не чекав. Однією з найуспішніших операцій загону Довбуша було взяття укріпленого Богородчанського замку, в якому зберігалися великі цінності.

Зимою загін Довбуша відсиджувався і відпочивав. А на зиму всі розходилися. Як правило, йшли на дальші села і наймалися до господарів, вдаючи із себе звичайних селян. Ніхто нікому не казав куди йде, аби на випадок провалу під муками цього не вивідали у побратимів. До речі, Довбуш навіть ночував завжди окремо від ватаги. Така обережність не раз рятувала його, коли загін потрапляв у засідку. Збиралася ватага навесні, коли ліс уже добре розпускався і в ньому можна було ховатися.

Скелі Довбуша

Один Довбуш чи два?

Згідно досліджених матеріалів було двоє братів­ опришків — старший Олекса і молодший брат Іван, який вирізнявся нестримною та жорстокою вдачею. Олекса був спокійнішим і розсудливішим. За розповідями одного разу у ватазі виникла суперечка, під час якої Іван не тільки зарубав опришка, а й поранив барткою в ногу брата Олексу, який відтоді став кульгати. Підтвердженням цього є знаменита пісня про Довбуша: «На ніженьку налягає, топірцем ся підпирає». Можна тільки дивуватися силі цієї людини, яка, кульгаючи, могла долати такі великі відстані в горах.

Саме ця сварка стала причиною того, що брати мусили розійтися. Іван пішов на північ — на Львівщину, де зібрав свою ватагу. Кажуть, що відважний опришок доходив навіть до Перемишлянщини, яка зараз у Польщі. Діяльність молодшого Довбуша була теж доволі розлогою. Відомий дослідник Володимир Грабовецький припускає, що, можливо, частину дій загону брата Івана приписують Олексі. Принаймні можна з великою вірогідністю припускати, що Довбушеві місця, криниці, камені та скелі, які народ поназивав на Львівщині, насправді пов’язані з його братом Іваном.

А про Іванову вдачу багато розповідає один факт: після смерті він заповів сільській церкві свого ножа. На ньому було висічено ім’я того, кого він ним позбавив життя.

Розбійник чи герой?

То хто ж насправді був Олекса Довбуш — народний месник і повстанець чи звичайний розбійник, злодій та грабіжник? За народними традиціями невідомо випадків, коли народ прославляє вбивць, оспівує їх у легендах, піснях чи переказах. Навіть ті нечисленні документи, які відомі дотепер, говорять, що Довбуш був непересічною постаттю.

Розповіді та документальні підтвердження свідчать, що не лише гроші були мотивацією ватажка та його загону. Вони були радше засобом для існування та ведення нелегкого способу життя.

Олекса часто діяв як народний месник. Так відомий кат полковник Злотницький прославився неймовірним насильством проти селян, за що навіть був тричі викликаний до польського суду, який просто ігнорував. Повернувшись із каральних акцій на Гуцульщині до свого маєтку у Борщів, він не міг навіть сподіватися, що так далеко від гір його може настигнути кара. Довбуш із хлопцями пройшли чималу відстань, аби помститися за народні кривди.

Злотницький хотів відкупитися, але Олекса відказав: «Не по гроші сюди прийшов, але по твою душу, аби більше людей не мучив!», і власноруч його зарубав. Маєток полковника спалили, але при тому нічого з нього не взяли.

Народ був на боці Довбуша і не тільки попереджав про небезпеку, а й часто переховував. Тут і криється пояснення того, чому стільки війська ніяк не могло впіймати Довбуша. А Довбуш в свою чергу віддячував тим, що карав народних гнобителів. Ще одним цікавим документом є маніфест, про який згадується в архівах. На жаль, сам текст не зберігся. Але мусимо зазначини, що викладати письмово свої вимоги суспільству є доволі рідкісною річчю серед розбійництва і робить опришківство рухом соціальним і осмисленим.

Ясна річ, читаючи нині про відрубані голови, які забиралися з собою, винищені цілі родини шляхтичів, не слід забувати про криваві звичаї того часу. Досить тільки прочитати, що суд робив зі спійманими опришками. Їх розтягували на дибі, припікали свічками та металевими шинами, живими четвертували, перед цим відрубавши руки у ліктях, тіло розтинали на дванадцять частин, і ці закривавлені шматки людського м’яса вивішували по всій Гуцульщині. До речі, те саме зробили з тілом Довбуша. Його голова стирчала на палі, як і голови його побратимів.

Про своєрідну шляхетність Довбуша згадує польський письменник Ф. Карпінський. Опришки нахвалялися зайти до його батька, шляхтича. Дізнавшись про це, той зі страху втік. Удома мусив лишити жінку, яка ось­ось мала привести на світ дитину. Для «чорних хлопців» про всяк випадок наказав наготувати хліб, сир і горілку. Коли Довбуш зайшов, хлопчик, майбутній письменник, уже народився. Мати породіллі запросила хлопців із цієї нагоди почастуватися. Після гостини Довбуш не тільки нічого не взяв із хати, а й ще дав бабі три злотих і попросив назвати немовля його іменем.