Журналісти поспілкувались  із  гравцем під #1,  у футболці головної футбольної  команди Івано-Франківська, пишуть Версії з посиланням на Фіртку.

Народився Тарас Михайлович Белей  у Станіславі.  Родина проживала на вул. Червоноармійській, яка у 1953р., змінила назву на вулицю Сталіна (теперішня вул. Шевченка).  Навчався у школі №4, яка  у наступному  стала №8, що знаходилась  на вул. Першотравневій (сучасна вул. Гординського). Змалку, як більшість однолітків,  ганяв футбол. З товаришами не пропускав жодного домашнього матчу станіславського «Спартака», який  на той час виступав у класі «Б» чемпіонату СРСР з футболу.  Саме в цей час Тарас починається  відвідувати школу футболу, яка працювала на стадіоні «Спартак». Першим тренером для юного футболіста був, колишній гравець «Спартака», чемпіон УРСР 1955 року –  Маркіян Юрійович Рипан. «Мені подобалось грати у футбол, у якості польового гравця.  Але якось на тренування не прийшов наш воротар,  і я встав у рамку воріт. З того часу фактично я завжди займав місце у воротах», – із посмішкою  згадує Тарас Белей.

Як потрапили  у команду майстрів Івано-франківського «Спартака»?

У 1965 р. під час одного ж тренувань, на якому були присутні головний тренер «Спартака» Мирослав Думанський  та воротар команди Еміль Микулець. По його завершенню, вони  запропонували мені  приєднатись до тренувань із командою майстрів івано-франківського «Спартака». Наступного року, ще навчаючи у школі мені випала нагода дебютувати у команді «Спартак».  Першим номером тоді у команді був Еміль Микулець, який фактично став моїм наставником.   Якщо не помиляюсь,  провів у дебютному для себе сезоні  11 матчів, що є не поганим показником для юного воротаря.

Тарас Белей – друга половина 60-х

Провівши два сезони у складі івано-франківського «Спартака», ви опинились у московському?

Як відомо, в той час, будь-які спортивні команди представляли різні товариства.  Крім чемпіонату та Кубку команди проводили різні  відомчі турніри. Один з таких, під егідою всесоюзного товариства «Спартак» відбувся на Закарпатті. Івано-франківська та московська команди провели матч, після якого до мене підійшов Микола Петрович Старостін, що на той час був начальником команди.

В попередньому сезоні «Спартак» виступив невдало у чемпіонаті, керівництво та тренерський штаб, проводило кадрову зміну гравців.  Він запропонував мені  спробувати свої сили у команді Москви. Я дав згоду та через деякий час переїхав у Москву. В той ж рік поступив у Московський технологічний інститут легкої промисловості. Клуб надав мені квартиру, я грав у футбол та навчався.

У московському «Спартаку» ви провели майже три роки?

Фактично два з половиною. Коли потрапив до Москви, мені було 19 років. Я був наймолодшим воротарем у команді.  В основному виступав за команду дублюючого складу. Основним воротарем тоді вважався Володимир Маслаченко. Його дублером був Володимир Лісіцин.  В сезоні 1968 р., «Спартак» завоював срібні нагороди, чемпіонами стали «динамівці» Києва.

Завойоване друге місце, вважалось невдачею. Головний тренер команди Микита Симонян, у невдачі, звинуватив українця Володимира Маслаченка, який у підсумку змушений був залишити команду. Більшість гравців, як і я, вважали, що Володимир в тому сезоні був найкращий у складі «червоно-білої» команди та завдяки йому, команда стала другою у Союзі.

Микита Симонян цієї історії  не забув. Це фактично стало причиною нашого конфлікту з ним.  В 1969 році, я так і не провів бодай жодного матчу в основному складі.  Невдалим можу вважати й наступний рік. Так під час підготовки команди до старту сезону, Микита Симонян не надавав мені можливості набути  ігрову практику у численних товариських матчах, я лише змушений був тренуватись.

Як наслідок, перед горою із армійцями Ростову-на Доні, що відбувся у «Лужниках», він оголосив, що я виходжу у стартовому складі. Нажаль,  той матч для мене був невдалим та останнім у складі москвичів.  Я вирішив повернутись до Івано-Франківська.

Про час проведений у Москві,  в мене залишились приємні спогади. Вважаю, саме там мені вдалось пройти справжню школу підготовки та становлення, як воротаря, яка в наступному допомогла мені  – в івано-франківському «Спартаку».

Також не можу не відзначити, що дякую долі, що мав можливість особисто бути знайомим із братами Старостіним, особистостями у радянському футболі.  Назавжди запам’ятався  Микола Петрович Старостін, який свого часу пройшов через сталінські репресії,  відбувши  термін  ув’язнення у ГУЛазі НКВД, за статтею «антирадянська агітація».

Тарас Белей та Микола Старостін у Івано-Франківську на стадіоні «Спартак» в 1977 р. під час початку матчу у першій лізі між «Спартак» Івано-Франківськ –  «Спартак» Москва

Повернувши до рідного міста, ви фактично  стали головним воротарем команди на наступне десятиліття?

Повернувшись під час сезону, я провів 14 матчів у воротах івано-франківців, які на той момент захищали звання чемпіона УРСР, яке вони здобули у попередньому сезоні.  Як відомо команда виступила не так успішно, як від неї очікували,  зайнявши у підсумку 4 місце у 1 зоні, другої групи, класу «А».

Через два роки, команда таки зуміла повторити успіх 1969 року. а з ним й здобути право виступати у першій союзній лізі 1973 року?

Тоді в сезоні 1972р. у нас дійсно зібралась  потужна команда. Тоді,  головному тренеру Віктору Лукашенку вдалось зібрати в команду плеяду талановитих футболістів, основу якої  складали вихованці місцевого футболу. У нас був достатньо бойовий склад команди, який з перших матчі чемпіонату того сезону,  заявив про  свої амбіції на перемогу.  Ми достроково вибороли звання чемпіона УРСР, а з ним й право зіграти стикові матчі із ризькою «Даугавою» за путівку до першої ліги.

Який ви змогли і не зіграти?

Команда достроково виборола перемогу у своїй зоні другої ліги. Я поїхав у Москву, здавати сесію у вузі, у  якому ще тоді навчався. Вночі, до мене завітали, «гості» у військовій формі та сказали,  що я ще не віддав свій обов’язок вітчизні – не відслужив у лавах Радянської армії.  Мене відправили у Тамбов.

Команда «Спартак» саме в цей час готувалась  до двобою із рижанами, який мав відбутись у Сімферополі.  У ситуацію втрутилось партійне керівництво нашої області, яке все ж домовилось із військовими, що вони мене відпустять на матчі у Сімферополі, після яких, я знову мусив одіти кирзові чоботи солдата Радянської армії.

Інколи, із великою приємністю, згадую про ту перемогу «Спартака» над «Даугавою».  Як відомо. перехідні матчі складались із двох ігор. Напередодні матчів,  всі без винятку вважали переможцями  рижан, якими  безпосередньо опікувався Центральний комітет  компартії Латвійської РСР.  За перемогу над нами,  їм обіцяли у нагороду автомобілі та великі  грошові премії. Про це вони розповідали нам, під час проживання в одному готелі Сімферополя, де проживали  обидві команди декілька днів.

24.11.1972р. Сімферополь. Стадіон «Локомотив»,   Команда «Спартак», після другого матчу із  «Даугаву» Рига,  здобувши  путівку до першої ліги . Тарас Белей із зачіскою, традиційною для  новобранців Радянської армії

Перший матч, який відбувся 22 листопада,  ми програли – 0:1. Перша гра була  рівна, ми не заслуговували  поразки. Долю матчу вирішив єдиний м’яч, який забив В. Босий у мої ворота.

Через два дні, ми не тільки впевнено взяли реванш, але зробили здається  не можливе – здобули путівку до першої союзної ліги.  На три м’ячі забиті нашою командою (двічі відзначився В. Голубцов та одного разу П. Кобичек), рижани відповіли лише одним. За сумою двох матчів ми здолали ризьку «Даугаву». По завершенню гри,  наступного дня  команда поверталась до Івано-Франківська, а  я до Тамбова, віддавати обов’язок вітчизні…

Володимир Омом