У «Репортері» — Михайло Скробач, звичайний хлопець із маленького села Рогатинського району Прикарпаття.
— Михайле, ото справді усе так — взяв і поїхав?
— З першого курсу Івано-Франківського національного технічного університету нафти й газу я мріяв потрапити у міжнародну компанію Schlumberger, яка відправляє людей на роботу по всьому світу. Тому, коли мені з університету запропонували податися — так і зробив. Потім були співбесіди, іспити, стажування. З сотні претендентів відібрали десь 15 і мене теж. Schlumberger працює у 80 країнах, нас відправили в Африку, у столицю Анголи — Луанду.
— У чому саме полягала робота?
— Ну, робота була пізніше, а спершу компанія відправила мене і ще кілька людей на навчання до ОАЕ. А там було і цікаво, і складно. За три місяці — близько 40 іспитів. Декого після цього відсіяли, а мене відправили власне в Африку, на роботу.
Працював переважно в морі, на кораблях, ми вибурювали нафтогазові свердловини, у процесі роботи проводили багато геофізичних досліджень. Допомагали операторам, які видобувають нафту.
— Якщо не секрет, яка зарплата у працівника міжнародної нафтової компанії?
— Мені вистачало (сміється), на зарплату ніколи не скаржився.
— Зрозуміло. А як щодо відпочинку — океан, пляж, коктейлі?..
— Звісно, і це також. На рік ми мали 80 днів відпустки, коли можна було собі дозволити і повалятися на пляжі.
— Мандрував там багато?
— Не дуже, чесно кажучи. Усе через небезпеку. По-перше, після громадянської війни в Анголі біля поселень досі є багато мін. А по-друге, це така країна, де на європейців дивляться, як на банкомат. Тобто, гуляючи містом, можна було отримати дуже негативні враження. Доволі часто моїх колег грабували, погрожуючи зброєю, вони віддавали усе, що було, ще й раділи, що живі.
Втім, якщо живеш у такій атмосфері довгий час, то звикаєш. У нічний час було небезпечно гуляти вулицями, а на ринку ціни на продукти «збільшувалися» тільки для нас. Проте, були й позитивні речі.
Наприклад, ніколи не забуду ангольське весілля, на якому вдалося побувати. Мій колега одружувався з дівчиною з ангольської провінції. Там обов’язково готують на стіл м’ясо 40 корів. А ще перед початком застілля наречені куштують кожну страву, а потім, ніби погоджуючи, що все смачне та гідне для гостей, запрошують до столу…
— А з чим найважче було змиритися?
— Найбільше запам’яталася непунктуальність ангольців. Для них запізнитися кудись на 3-4 години вважається цілком нормальним явищем. Для мене це було сюрпризом.
А ще всюди затори на дорогах, бо вони геть не дотримуються правил руху, з безпекою теж вічні проблеми.
І взагалі — після кількох років в Анголі я зрозумів, що життя в Україні не таке вже й погане, я б сказав — прекрасне! (сміється)
— Якби у тебе була можливість взяти щось звідти з собою в Україну, що б це було?
— Клімат мені дуже підходив. Там взимку плюс 30-35, а влітку 18-20. Океан, фрукти — дуже дешеві та смачні. Банани (їх там чомусь називають платанами) — ангольці їх і жарять, і варять, і на грилі готують. Дуже смачно.
Африка — це зовсім інший світ, Ангола ж, мабуть, ще інший, бо ця країна тільки недавно вийшла зі стану громадянської війни. Вони лиш пробують розвиватися, виходити з занепаду.
Материк взагалі дуже багатий природніми ресурсами: алмазами, металами, нафтою, деревиною. Але всюди є безлад. Просто як і де він проявляється — на дорогах, у методах правління чи у головах людей — це вже питання.
Африка — це суцільна пригода, «виривання» з буденності, враження, не схожі ні на що. Інші люди, інша їжа, інше середовище. Це незабутньо.
— Окрім роботи в Африці, де ще встиг побувати-попрацювати?
— У мене хобі — мандри. Встиг побувати у 30 країнах. І це ще не багато, бо мої друзі відвідали понад 100 країн. У мене це ще в планах. Якщо говорити про те, де встиг затриматися надовго, то це США, Канада, Румунія. А зараз мої місця локації — Полтава, частково Івано-Франківськ і Львів.
Крім мандрів, обожнюю серфінг — це відчуття, коли ти ловиш хвилю і просто кайфуєш від того. Як знайдеться вільна хвилинка — читаю книжки. Люблю дівчат, до речі, моє серце вільне (сміється).
— Над чим зараз працюєш?
— У нас є стратегія, прописана для України — до кінця 2020 року здобути енергонезалежність від інших країн. Зараз працюю у компанії «Укргазвидобування», наша стратегія — «Програма 20/20». Її суть у тому, щоб зробити достатню кількість свердловин, аби забезпечити державі можливість повністю перейти на газ внутрішнього видобутку. Те, що в нас немає достатньої кількості газу, — міф, і ми намагаємося довести це всім.
Особистих планів поки що не будую, бо я така людина, що завжди потребує дії, драйву. Якщо завтра запропонують роботу в Нью-Йорку — я погоджуся, десь у Києві чи Львові — погоджуся теж. Треба робити те, що подобається, братися за нові цікаві проекти.
