Так, у 1905 р. весь Станиславів був схвильований звісткою про викриття мафії, яка займалася підробкою австрійських банкнот. Головна штаб-квартира цієї мафії була аж у Лондоні. В тому ж році у Львові було заарештовано такого собі Ефрайма Катца, який удавав з себе тернопільського купця. Перед тим Катц три тижні перебував у Станиславові й купив волів в одного ґазди з Княгинина. Серед виплачених грошей дві купюри по 50 корон виявилися фальшивими. Місцева поліція розпочала розслідування, ухопившись за цю ниточку, пишуть Версії з посиланням на Курс.
Через Катца, який був агентом банди фальшивомонетників, дісталися до самого “дона” – Абрахама Фріша, єврея, який колись мешкав у Станиславові. Він довший час займався різними підозрілими ґешефтами, ошукав багатьох поважних мешканців міста, на певний час зник, а потім його сліди відшукалися у Лондоні. Проте він і там не забував про рідний край і через розгалужену мережу агентів розпочав поставку до Галичини фальшивих купюр. Члени мафії також вербували нових агентів для збуту підроблених грошей – входили в довіру й розповідали про казкові заробітки від цього бізнесу. І, мабуть, не брехали, адже “дон” Абрахам Фріш мешкав у Лондоні в розкішному особняку.
В червні 1900 р. місцева жандармерія натрапила на мафію, яка не могла похвалитися міжнародним розмахом, але принесла місцевій залізниці немало шкоди. Як повідомила газета “Кур’єр станиславівський” від 17 червня 1900 р., на залізничній станції Хриплин діяло злочинне угруповання, яке роками викрадало з вагонів товари більшої чи меншої вартості. Головою банди залізничних злодіїв був такий собі Кройслер, станційний службовець у Хриплині.
Повідомлення про колійову мафію
В 1907 р. у місті діяла “банда військових”, яка здійснювала зухвалі хатні крадіжки. До неї й справді належали лише колишні солдати. Головою банди був такий собі Беріш Штайнгорн, колишній рядовий 24 полку піхоти. Ця банда пограбувала кілька заможних станиславівських родин, присвоївши багато цінних речей.
Немало галасу в лютому 1910 р. наробила й справа шахраїв, які організовували фальшиві банкрутства й присвоювали заборговані кошти. До цієї банди належав місцевий купець Фабіан Льовен, його дружина, тесть, швагро і ще кілька мешканців Станиславова й Надвірної.
В міжвоєнному Станиславові злочинний світ також був добре організованим і мав свою чітку ієрархію. В дільниці Бельведер (тепер район вул. Бельведерської) навіть були певні ресторани і кав’ярні, які слугували для злочинців клубами.
Кав’ярня на Бельведері, яка була злодійським клубом
Один з таких закладів у кримінальному світі називали “Клубом жебраків” – туди забороняли входити представникам нижчих верств злочинного світу і жебракам, якщо вони не вносили певну щомісячну оплату. В “Клубі жебраків” проходили веселі забави й горілка лилася рікою. Власники подібних закладів ішли назустріч клієнтам і влаштовували для них кілька додаткових непомітних виходів, щоб у разі несподіваного нальоту поліції можна було швидко втекти.
Елітою тодішнього злочинного світу були зломщики сейфів. В 30-х роках минулого століття безперечним королем місцевих “ведмежатників” був такий собі Петро Кобилянський, який мав прізвиська “Кобила” і “Гарний Петрусь”. Свою кар’єру він починав у Варшаві, де був членом відомої банди, а згодом переселився до Станиславова. На новому місці він одразу ж “прославився” завдяки своїй незвичайній майстерності. Кобилянський спеціалізувався на грабежах банків та великих торгових фірм, під час яких крав дуже значні суми.
Петро Кобилянський
Нижчою кастою вважалися кишенькові злодії, яких тоді називали “долинярами”. Найчастіше вони “полювали” на площі Ринок і на Тринітарській площі, бо там часто збиралася велика юрба людей. Злодюжки діяли швидко і спритно, вони послуговувалися давно випробуваними методами. Наприклад, за допомогою леза робили надріз на кишені жертви у вигляді перевернутої букви Т. Тоді весь вміст кишені випадав сам, а злодію лишалося тільки його підібрати. Інший спосіб називався “ножиці” – злодій обережно всовував два пальці до кишені жертви чи до жіночої сумочки й витягав цінні предмети.
Цікаво, що між злодіями існувала непорушна солідарність – але тільки в тому, що стосувалося втечі від поліції. “Стукання” в органи правопорядку вважалося важким злочином проти злодійської честі. Такі дії каралися вбивством або жорстоким побиттям, а цей акт помсти називався “дінтойра”. В інших справах, наприклад при поділі награбованого, часом спалахували конфлікти, які закінчувалися запеклими бійками. Не рідкістю були й криваві сутички між різними бандами.
Олена БУЧИК
