«Автобусом — до Лондона, літаком — до Вашингтонаѕ». Якби легендарний гурт «Брати Гадюкіни» існував і донині, то, можливо, в тексті цієї пісні з’явився б ще один рядок — «Мотоциклом до Байкалу». Саме таку подорож, довжиною 20 тисяч кілометрів на мотоциклі «Дніпро-11» з коляскою влітку цього року хоче здійснити пара з Івано-Франківська — Юля Плисюк та Петро Буяк, пише Галичина.

Наразі вони інтенсивно та ретельно готуються до цього чи не найекстремальнішого вчинку в їхньому житті: збирають речі, підкручують гайки в мотоциклі, а також просять підтримати їхню подорож фінансово. Тому проект їхньої мотоекспедиції можна знайти на сайті «Велика ідея», саме тут вони просять людей скинутися, хто скільки зможе, на фототехніку, яка буде потрібна екстремалам для фіксації поїздки. А доки підготовка триває, спілкуємося з Петром Буяком про подорож, мотоцикл, іноземців та Україну.

«В Азії люди добріші,
аніж у нас»

– Скільки країн об’їдете?

— Чотири: Україну, Казахстан, Росію, Монголію. Буде 30 великих міст і сотні малих населених пунктів.

– Чому саме такий маршрут обрали?

— Мені завжди подобались тайга, тундра. На мою думку, в європейських країнах є все, що й у нас: мегаполіси, торгові центри, паби. Нас приваблює Азія — її культура, природа, кухня, музика, люди, які добріші, аніж у нас. А Байкал — це щось неймовірне, «крутіше», аніж Крим.

– Чому вибір транспорту припав на мотоцикл?

— Ну бо машини немає (сміється). Їжджу на мотоциклі вже давно, дуже подобається. Ексклюзивність проекту в тому, що ми їдемо на українському мотоциклі «Дніпро» 1991 року випуску. До речі, його вже ніхто не випускає. Я думаю, що мій «Дніпро» має право побачити світ.

– На «Великій ідеї» ви вже назбирали більше чотирьох тисяч гривень, потрібно ще понад 20 тисяч. Як гадаєш, у чому цікавість вашого проекту і чому саме його варто підтримати?

— Такого ще ніхто не робив. Крім того, двоє людей з Івано-Франківська їдуть на мотоциклі «Дніпро», на якому фактично вже ніхто не їздить, не подорожує — точно. Це пара, а не група чоловіків. Їду я і дівчина, яка готова відсидіти в колясці весь цей кілометраж. Ми їдемо не по рівному асфальті, а по бездоріжжю для того, щоби не просто покататися, а зробити журналістську працю, дослідження. Постійно на цьому маршруті будемо збирати матеріали: фотографувати й описувати все у статтях, зокрема етнічні особливості країн, у які ми їдемо. Тим паче, що в Казахстані живе багато українців. Дуже багатьом людям буде цікаво, як українці живуть в Азії, як вони там асимілювалися. Тим українцям буде цікаво дізнатися, як воно тут. Нам дуже подобається вивчати «етніку», записувати біографії людей, навчатися різноманітних народних ремесел.

Приїхавши з подорожі, будемо чесно розповідати про специфіку мотоекспедиції, давати практичні поради наступникам — скільки грошей пішло і куди, що потрібно в поїздці, а що — не дуже. А як назбираємо матеріали, — зробимо фотовиставку та повеземо її по великих містах України.

«Якщо мотоцикл зламається в дорозі, поїдемо автостопом»

– В подорожі ви неодмінно будете багато спілкуватися з іноземцями. Що їм розповідатимете про Україну?

— Будемо розказувати, що є така країна — Україна, є така національність — «українець». Що у нас живуть люди, котрі розвиваються в різних мистецьких напрямах і ми продемонструємо їхню творчість.

При зустрічі людей годують господарі, ті, що приймають, рідко який гість скаже: «А я вас нагодую», а ми скажемо. Ми приготуємо їм українські страви, зваримо борщ, наліпимо вареників з картоплею, покажемо українську національну кухню. Вони нас так само чимось пригощатимуть, і це вже буде обмін рецептами. Якщо у них є діти, то ми подаруємо їм маленькі іграшки, зроблені своїми руками в творчій майстерні «Баобаб». Ковалі накують сувеніри, медальйончики із зображенням України, ми їх даруватимемо байкерським клубам, журналістам, організаціям, і таким чином презентуватимемо ковальство України.

Ярема Стецик намалював нам серію картин «Євромонголія». Їх ми виставимо на аукціон. Кожен, хто купить картину, має сказати, кому він хоче її подарувати. Постараємося зробити все можливе, щоби вона потрапила в потрібні руки. Ми таким чином привертаємо увагу суспільства до нашої подорожі, а також шукаємо різноманітні ходи, щоби профінансувати її. Нам треба допомагати одне одному. Нині такий час, що нашій країні лише взаємодопомога допоможе! Я вірю тільки в це.

– Чим Україна може бути цікавою іноземцям?

— Коли мої друзі якось їздили до Європи, Азії і на запитання: «Ви звідки?» вони відповідали: «З України», то чули одразу інше запитання: «Що це? Де це?». Це у нас по телевізору кричать, що Україну знає весь світ, але насправді це не так. Нас і далі знають як Росію, як одну з радянських республік.

І це сумно. І ми хочемо донести, що Україна — не Росія, що це окрема держава, у якій живе багато хороших творчих людей зі своїми обличчями, традиціями й особливостями.

– Без чого ви не змогли б обійтися в подорожі?

— Без води (сміється). Без намету — точно, без мотоцикла, без їжі. Але головне, щоб ми здорові були і любили одне одного, а решта — буде. Адже навіть якщо мотоцикл зламається в дорозі, поїдемо автостопом.

– Це ваш найекстремальніший вчинок?

— Так, але я думаю, що не останній. Ми вже думаємо про іншу подорож — на північ Росії, Європи, у Білорусь.

– 115 днів у подорожі. Не страшно?

— Ні. А час летить шалено швидко. Півтора року, як задумали поїздку, і ми не зрозуміли, як рік пролетів, і вже залишилося кілька місяців. Я прокидаюся не від того, що виспався, а від страху: це ж до поїздки залишилося вже дуже мало часу!