Рідко яке видання нашої класики здійснено совісно й з науковим підходом. На сайті Збруч можна зазнайомитися з тим, як фальшували твори Івана Франка, не розуміючи ані галицької літературної, ані польської мови.

А на широких ланах Фейсбуку повно дурних селепків, які на термін «галицька літературна мова» вибухають хвилями гніву, не тямлячи, що іншої мови в друкованих засобах Галичини й Буковини не було, і вона відрізнялася від української за Збручем.

Та Франка видавали ще за совєтів, а фальшування творів класики відбувається й зараз, пишуть Версії з посиланням на Збруч.

Візьмімо перший том «Зібрання творів» Ганни Барвінок (Львів – 2011). Упорядкував його Василь Яременко. В передмові, співчуваючи письменниці, що Пантелеймон Куліш постійно її зраджував, упорядник наводить вірш, який начебто написала сама Ганна Барвінок до свого чоловіка.

Ну, а далі вже цей вірш підхопили й інші автори, і полилася блага вість: «Звичайно, усе це Олександра Михайлівна тяжко переживала. До того ж у них не було дітей, того кревного зв’язку, що єднає родини. Але ж біль і тривогу тримала в собі, не влаштовувала сцен ревнощів, розуміла, що цим чоловіка не втримати. А любила віддано, щиро. І тугу свою виповіла у вірші, але ж так його і не віддала П. Кулішеві. У творчому доробку Олександри Михайлівни, письменниці Ганни Барвінок, він так і йменується: “Невідісланий лист Кулішеві”».

Маловичівни, Рентелі, Вовчки…

Та благо, що не професійні хвойди.

Все потайне перейде в балачки,

Все пройде, мій Кулішику, все пройде.

Та як мені перестраждати се?

Скоритися в усьому Божій волі?

Молитва, кажуть, залікує все,

Та як мені при ній не збожеволіть?..

Я навів лише уривок, щоб кожен, хто знайомий з поезією ХІХ сторіччя, міг і сам допетрати, що це вірш сучасний і Ганна Барвінок не має до нього жодного стосунку. Автором цього вірша був літератор з Волині Володимир Яцук.

Видавництво «Букрек» у Чернівцях робить добру справу, видаючи буковинську класику та серію «Золота пектораль», публікуючи сучасні записи казок і легенд. Здійснив їх великий подвижник Микола Зінчук, який записав безліч народних витворів здебільшого на Західній Україні. За 32 роки він записав лише на Заході країни понад чотири тисячі казок, які склали 24 томи.

Слава про невтомного казкаря покотилася і за Збруч, і до пана Миколи стали звертатися керівники інших областей, щоб і там записати казки. Але він уже був у поважних літах і бачив, що запише небагато. Тоді геніальні керівники вирішили, що записи в цих областях зроблять школярі та вчителі.

І загуділо на Чернігівщині, Вінниччині, Хмельниччині, Полтавщині від новоявлених фольклористів, надто, що за записи стали ще й гонорари платити. Коли ж М. Зінчук отримав ці записи, то переконався, що вони сфальшовані: казки були тупо списані з інших видань, в тому числі й з видань казок Західної України. Він ці записи, звичайно, відкинув і не використовував.

Але не всі. Все ж чимало їх таки проникло в зазбручанські томи з брехливими даними про запис. Зокрема в томі «Казки Поділля» повно казок слово в слово переказаних з записів ХІХ сторіччя, виданих тепер. Там навіть назви не змінені («Лисичка, тиковка, скрипка та капкан», «Ведмідь і колодка», «Чому гуси миються у воді…», «Вовк і чапля», «Як ворона дітей правди навчала», «Дві білки і лисиця», «Півник і двоє мишенят», «Лисиця та рак», «Святе подриганіє» і т. д.). Більшість казок походять зі збірки «Казки про тварин» 1976 року. Знайшлося навіть місце для «Рукавички» й «Колобка», записаних бозна-коли.

Ну, не вміють наші люди не вкрасти. Шкода лише, що у видавництві не перевірили ці казки дуже простим способом: забити в Ґуґлі їхні назви чи окремі речення. Але крім дбайливо переписаних народних казок у томі «Казки Поділля» бачимо й казки літературні, які теж можна відшукати в інтернеті («Новорічна казка», «Сестри квіти» й т. д.) – ці вже списані з методичок, і тут виразно помітна рука педагога.

Не відстали від Поділля і «казкарі» Полтавщини, скориставшись тими самими казками, що й подоляки. Ба навіть виставили ті казки на сайті, поцупивши їх із записів, зроблених у Галичині. Правда, підредагували, щоб галицька говірка не псувала картину. Але як гуляти, то гуляти – пішли в діло навіть китайські казки («Золота сокира»).

Чесно кажучи, записувати в наш час казки – це вже марна справа. Виняток становлять лише перекази та різні бувальщини, бо навіть легенди фальшують, в результаті чого і з’являються такі чудиська, як «дні стер» про Дністер, «вор скла» про Ворсклу, «жди ня Єво» про Ждинієво і т. д.

В совєтську епоху народні казки та класику піддавали цензурі, і тут нема чого дивуватися. Але коли сучасні видавці вже в епоху Незалежності все ще публікують казки зцензуровані – тут не можна не надивуватися.

Візьмімо «Фарбованого лиса» Івана Франка. В оригіналі є фраза: «шум, гармідер, вози скриплять, колеса туркочуть, конї гримлять копитами, Свинї квичуть, Жиди шваркочуть, селяни гойкають…» Вгадайте з трьох разів, які два слова зникли. Їх викинули давніше, але сучасні дитячі видавництва про це не знають. Як не знають і про те, що безліч українських казок було дбайливо вичищено від опіуму для народу.

«Записки о Южной Руси» П. Куліша були перевидані в 1994 році, і там є записи Жемчужникова, на які гордо посилаються наші видавці, в очі їх не бачивши.

У казці «Кирило Кожум’яка» княжна, посилаючи по Кирила, каже вкінці: «Я за його і за вас буду довіку Богу молиться». Ця фраза зникла.

А коли Кирило переміг, то після того, як «дзвони дзвонять», було «молебні правлять», а народ «так і сплеснув руками: “Слава тобі, Господи!”». І це зникло.

У казці «Іван Голик та його брат» не сподобалася незалежним видавцям фраза «Будете слухати, то будемо на Русі, а не будете – пропадемо всі». Чим їм Русь не вгодила?

У казці «Ох» сказано про голубів: «Назліталось їх така сила, що Господи!» У теперішніх виданнях вже «Назліталось їх сила», а гранатовий перстень став діамантовим.

В «Летючому кораблі»: «А Бог його знає» виправлено на «А хто його знає», а фразу «От бач! – каже дід, – як Бог дурнів жалує!» покращено на «От бач! – каже дід».

Ну, я розумію, чому ці казки були препаровані в 1930-х роках і пізніше, але чому сучасні видавці не зазирають до першоджерел?

Цікаво, що у виданні «Українські народні казки» 1954 року цензура все ще присутня, але у виданні «Українські народні казки» 1958 року казки здебільшого подані без цензури. Та вже на початку 1970-х знову стали ці казки псувати. І триває ця невдячна справа донині.

У багатьох літературах письменники самі взялися за опрацювання казкового фольклору: Джозеф Джекобс опрацював англійські казки, Ангел Каралійчев – болгарські, Божена Нємцова – чеські, Вільям Батлер Єйтс – ірландські, Італо Кальвіно – італійські і т. д.

І всі ці видання вийшли як авторські. Та чи готові наші читачі до книжки «Українські народні казки», де на обкладинці буде стояти ім’я автора?

А поки що казки у нас видають так, як вони вийшли з вуст народу – кострубатими й необтесаними, та ще й з незрозумілими для теперішньої дитини фразами типу «поськайте мене, мамо».