Світлина від Andriy Grymalyuk.

До річниці днів Євромайдану Правда іф підготувала для вас інтерв’ю із учасником Революції Гідності Андрієм Грималюком. Депутат міської ради, свободівець, доброволець «Айдару» у розмові з журналісткою розповів, чим допомагав у Києві та чи було тоді страшно, пишуть Версії.

  • Коли ви перший раз поїхали до Києва на Майдан?

Перший раз я поїхав 1 грудня, відразу після побиття студентів. Якщо я не помиляюсь, то у п’ятницю Беркут побив студентів, а на вихідних з Франківська вже виїхала група підтримки. Інформація про те, що збираються їхати на Київ розлетілась в інтернеті скоро. Біля обласної адміністрації зібралося десь близько 15-20 автомобілів і виїхали в столицю. Коли заїхали на автозаправку в Тернопільській області, то там побачили велику кількість машин. Чуємо, вони також на Київ. На Житомирщині, теж бачимо одні чоловіки. Тоді вже було зрозуміло, куди всі їдуть.

  • Наступна поїздка коли була?

Наступного разу –  через тиждень. Опозиція щонеділі оголошувала «марш мільйонів». Якщо у будні дні людей було мало, то у неділю весь Хрещатик був заповнений. Тоді і залишився вперше на кілька днів.  Був на місці, коли Беркут у грудні намагався розігнати Майдан, коли  Київраду планував захопити, їздив у Чернігів, коли опозиція просила обласну раду висловити підтримку протестуючим. Був на багатьох цікавих моментах.

Світлина від Andriy Grymalyuk.На фото: громада Чернігова мирно заповнила Чернігівську обласну раду. 

  • Чотири роки тому у лютому, коли саме поїхав? Після розстрілів?

18 лютого я був у Франківську, а у Києві в той час був протест, колона з протестуючими йшла до Верховної Ради. Потім почалися сутички, які транслювали телеканали. Я тоді написав пост у Фейсбуці: «Хто готовий їхати в Київ? Але вже!». Люди почали коментувати, декілька знайомих мені передзвонили відразу і кажуть що їхні друзі готові їхати своїми автомобілями. Якщо у Києві сутички почались зранку, то десь в обідню пору ми вже зібрались на вулиці  Вовчинецькій біля церкви, познайомилися між собою і виїхали на Київ. Тоді з нами їхав один чоловік, який мав свої бронежилети, вони не були професійними, він називав їх «майочками». Ці бронежилети він роздав тим, хто не мав. В дорозі я дізнався, що є вже перший загиблий з Прикарпаття, то був Сергій Дідич. Також по дорозі ми дізнались із соціальних мереж, що опівночі Київ закриють для в’їзду транспорту, бо їдуть колони з протестуючими. Ми змушені були об’їжджати, їхали незвичним маршрутом. Заїхавши у місто, водій старався максимально близько під’їхати до Майдану. Він залишив позашляховик у якомусь провулку, ми забрали свої речі і розійшлися, бо кожен їхав до своїх.  Це було близько півночі. Пам’ятаю, я тоді мав великий рюкзак. Взяв з собою багато речей і зимових теж, особливо на той випадок, коли випадково десь камера зафіксує чи водомети пройдуться, то можна було переодягнутися. У мене було 3 варіанти де залишити рюкзак – Жовтневий палац, Будинок профспілок, готель Україна у номері Марцінківа Руслана, він тоді там проживав як народний депутат. І тут я підходжу на Майдан і не впізнаю те місце. Якщо я раніше був і знав де лінії розмежування, то тепер все було інакше. Бачу Будинок профспілок горить, колона беркутівців уже на Майдані – біля ялинки, ТЦ «Глобус», готель «Україна»,  Жовтневий палац  перекритий. А у  мене ще й телефон розряджається і я нікого там не впізнаю – ніч темна. Відчуття були не дуже.

  • Що найбільше закарбувалося в пам’яті?

Палаючий будинок профспілок і вибухи гранат – цілу ніч це було. Але якщо з світло-шумовими гранатами раніше я вже стикався, то в ніч18-го на 19-те було щось не так. Словами я не можу передати те відчуття, але підсвідомо я відчував, що щось не так. Сильніший звук і відчувалася ніби якась вібрація всередині тіла. Тільки  потім я прочитав у новинах, що ніби був вантаж з Росії і кидали їхні спецгранати, щоб налякати і розігнати людей. Ніколи не забуду, як люди рятувались із палаючого Будинку профспілок. Ведучий зі сцени оголосив, що горить будівля, і треба допомоги з евакуацією людей. Мене ще навіть здивувало, як спокійно він це говорив, але добре, що спокійно і без паніки.  Я побіг туди. Не бачив, щоб хтось стрибав з будинку, але з  поверхів люди вилазили через вікна на підвіконники і на пожежних рукавах спускались вниз. Особисто я і ті хто був внизу навіть відучували якусь безпомічність, бо розуміли, що не знаємо як їм допомогти. Але побачив при вході у Будинок профспілки якийсь брезент чи то палатка стара затоптана, смикнув чоловіка, що був поряд  і ми разом почали його розтягувати, до нас ще підбігло кілька людей і вийшла своєрідна страховка. Пізніше в Ютубі навіть бачив відео, як люди спускались із будинку на цей брезент. Не знаю на скільки то допомогло, але ми відчували себе корисними у тій ситуації.

Світлина від Вадима Войтика.

  • Що було далі? Чимось ще вдалось допомогти тієї ночі?

Ця все тривало десь півгодини. Потім я відійшов у центр пошукати когось зі знайомих і почув, як Євген Нищук знову зі сцени оголошував, що потрібні шини для димової стіни. Оскільки на барикадах було мало людей, а димова завіса то є дуже помічна річ. Через деякий час бачу, що вже від ЦУМу починають носити шини. Кияни відгукнулись і почали звозити колеса під ЦУМ. Їх навіть не треба було складати на землю, люди просто підходили і з автомобілів відразу забирали шини та відносили до барикади. Постійно приїжджали машини і постійно хтось стояв і чекав на колеса.  Там були не лише чоловіки, а й старші жіночки та дівчата на підборах. Всі дружно носили ці колеса, так цілу ніч носив і я. Ще був один пам’ятний момент тієї ночі. Під час перекуру між «Глобусом» і сусідньою будівлею (здається Консерваторія) відкриваються ворота і на нас йдуть «черепахою» беркутівці. Подивився навколо себе – мало людей, щось крикнув типу «барикаду бігом» і поки ми з одним чоловіком побігли нести піддон, що стояв поряд то люди вже позносили всякі щити і спорудили мінімальну стіну.  Це було якось все в один момент, ідеальна і швидка самоорганізація. Хтось оперативно запалив коктейль і кинув на барикаду, інший коктейль пішов – на «черепаху». «Черепаха відступила». Це було жорстоко, але на той час вже були жертви серед майданівців, багато травмованих, тому інстинкт самозбереження працював у всіх дуже чітко. Відтак цю барикаду палаючу намагались гасити з пожежного шланга з даху «Глобуса», але струмінь не добивав – тому димова завіса працювала добре. Дуже здивувало, що хтось навіть приніс якісь листи бляхи чи то капот від машини, щоб відокремити вогонь від Консерваторії, щоб не згоріла. Хтось у такий момент міг думати про будівлю, а не про себе. Це все тривало до самого ранку. Потім я поїхав до родичів трохи відіспатися. З безпечних мотивів не дуже хотілось їхати громадський транспортом, таксисти біля ЦУМу просили до вул. Житомирської приблизно 300 грн. Шкода, що не запам’ятав їхні номери, було б добре зараз зустрітись з тими «баригами»…

  • Коли повернувся на Майдан?

Приїхав увечері вже з братом. Він пробув деякий час і вернувся додому, а я зідзвонився з Петром Шкутяком він саме тоді був у Михайлівському соборі. Цілу ніч ми  там чергували, а десь уже під ранок лягли спати. Прокинулись, то уже було світло на вулиці, шум і звуки швидкої допомоги, хтось на подвір’ї сказав: «Почалося.» Збігаю вниз на Майдан, і бачу, що ситуація кардинально помінялася, беркуту на Майдані немає, епіцентр подій в районі готелю Україна і чути постріли.  Якраз подзвонили колеги депутати з франківської «Свободи» – вони привезли нам каски та бронежилети. Ми ще занесли з швидкої до Київради одного чоловіка з вогнепальним пораненням і я пішов до Жовтневого. Пострілів вже не було, тільки поодинокі в Урядовому кварталі. Біля Жовтневого було чоловік 100. Ми піднялися трохи вище і почали формувати барикаду в районі готелю Україна. Це було спонтанно, хтось кинув першу бруківку, хтось другу, хтось сказав нести  рекламний щит і десь за дві години на Інститутській була гідна барикада. Коли почали формувати цю барикаду, подзвонив депутат Микола Яцинович і  попросив мене забігти в готель «Україна» і спитати чи потрібні якісь медикаменти для поранених, бо у Михайлівський собор кияни принесли багато.  Я забіг в готель, там як у мурашнику, хтось біля поранених, хтось на телефоні, охорона, журналісти. Знайшов одну жіночку в білому халаті і передав номер своїх у Михайлівському. При виході з готелю з лівого боку у холі були саморобні білі ширми з наволочок.  За наволочками чути церковний спів отця. Спитав когось скільки, сказали, що 7. Ніч з 20 на 21 лютого депутати з нашої фракції стояли в охороні біля лікарні №18 де було багато поранених. 22го  зранку ми всі поїхали в Межигір’я і зайшли на територію де жив Янукович. Того дня я поїхав додому.

Світлина від Петра Гавриша.

  • З екрану телевізора дивитися на усі ті події було досить таки страшно. Як було безпосередньо там, в епіцентрі подій?

Сказати, що не було страшно – це не правильно. Але на місці все виглядає не так, як по телевізору. Ти задіяний в процесах і не маєш можливості все оцінити. Ну і ЗМІ старається подати трагічнішу картинку, яка збере більше переглядів, лайків, обговорень. Як на мене в реалі воно трішки спокійніше.

  • Чи думав тоді хтось, що всі ці події переростуть у війну?

Ні. Щоб хтось думав про війну, такого абсолютно не було.

  • Цього року четверта річниця розстрілів на Майдані. Традиційно люди вийдуть на віче. Є думки, що збираючи мітинги ми не допоможемо тим, хто сьогодні воює на сході України. Ви теж так думаєте?

Різного роду мітинги, віче і зустрічі все це повинно бути. То своєрідний формат для обговорення, але це потрібно. Всі мають розуміти про жертовність тих людей, яких з нами немає. Про це треба пам’ятати, на таких історичних моментах потрібно виховувати наступні покоління.

 

Марія Франчук