Дійсно, краще було б, якби це зробили законно, за рішенням місцевої громади. Дійсно, вийшло нецивілізовано, дико, негарно. Але ж – справедливо. Ну якщо чесно, справедливо ж. Хто це буде заперечувати, крім самих комуністів? Хіба що неадеквати на зразок мера Харкова, який «рішуче засудив» і оголосив збір коштів на відновлення комуністичної святині. І сам, до речі, кругленьку суму пожертвував. Очевидно, у Харкові нема куди гроші прилаштувати, крім відновлення поваленого київського монумента.

Але справа не в пам’ятнику. Сам істукан нікому не заважав. Точніше, до нього притерпілися, як до більма на оці, та давно вже відправили в «ігнор». Усі, крім комуністів, ясна річ. Над ним навіть птахи не літали, очевидно, побоюючись нехорошої аури. Ніколи не помічали? Всі інші – людські – пам’ятники, прости Господи, наче обісрані стоять, а ленінська лисина виблискує, як пасхальне яйце. І стояло б це «наслєдіє мрачних врємьон» ще довгі роки, якби послідовники давно спочилого вождя не паскудили так часто тут і тепер. Підігріваючи жагу помсти та народну ненависть до комуністичного зла взагалі та його нинішнього живого уособлення. Відновлюючи та актуалізуючи її. Саме за негарні вчинки сьогоднішніх комуністів розплачуються кам’яні та бронзові вожді. Одному порвали зад, іншому відламали носа, третього підірвали. Не маючи змоги дістатися до живих послідовників класика марксизму-ленінізму, озлоблений на них народ в особі найрадикальніших своїх представників трощить їх ідола всюди, де погано стоїть.

У неділю дісталися і в Києві, в розпал народного протесту. Нагадаю, що йому передувало голосування у Верховній Раді за відставку Кабміну. Успішно провалене в першу чергу завдяки комуністам, які спочатку пообіцяли опозиції підтримати її у цій безумовно корисній справі, а потім віроломно кинули. Завдяки чому уряд народної недовіри отримав імунітет щонайменше до лютого. Ця зрада стала останньою краплею комуняцьких паскудств. За зраду (тим більше – з далекими наслідками) завжди карають. Або мстяться. І справжні ленінці мали б це знати краще за інших. Якщо читали історію. То на що вони розраховували? Що народ проковтне і відбудеться легкою відрижкою, як це було раніше?

http://www.youtube.com/watch?v=ExBzhPK01D4

Так зараз не ті часи. Революція надворі, якщо хтось забув. Революційна кувалда у будь-якому разі мала вдарити по цьому вічному подразнику. Живому чи мертвому. Інакше не буває. Так що, з точки зору збереження власної шкури, Петро Миколайович має дякувати долі, що ця кувалда влучила не по ньому (чи комусь із його партайгеноссе), а всього лише по каменюці – їй не боляче. А Іллічу (тому, який «жив і буде жити») – то взагалі фіолетово, чи стоїть його гранітна подоба у Києві, чи ні. У нього інша проблема – чорти у пеклі підсмажують.

Так що товариш Симоненко, який розразився обуреною філіппікою на адресу вандалів, може підійти до дзеркала і сказати собі «спасибі». Саме він із його непомірною жадібністю спровокував їх на це. Нехай тепер ті тугрики, які заробив за зраду, витрачає на відновлення монумента. Але всі ми розуміємо, що Петро Миколайович цього не зробить. Матеріально він не постраждає у будь-якому випадку. Бо ідея ідеєю, а грошенята – то святе. Напевно, оголосить тепер, після Добкіна, збір коштів на відбудову вождя. Щоб старенькі пенсіонери несли до партосередків зекономлені копійки. Вони принесуть. Не доїдять, але принесуть. Їм для Леніна нічого не шкода. І покидьки з депутатськими значками це знають.

Але усвідомлюють вони і те, що повалення Володимира Ілліча в центрі Києва – це не просто злісне хуліганство й акт вандалізму. Це їхнє власне політичне банкрутство. Квиток у небуття. Вирок. Звідси й істерика – від розуміння того, що це вже справді початок кінця. Конкретний, відчутний і невідворотний. І тепер немає жодного значення – чи буде відновлений пам’ятник Леніну, чи ні. Навіть якщо і відбудують на радість старим – нічого від того не зміниться. Питання лише в тому, у чиїх майбутніх партійних списках вигулькнуть знайомі прізвища. Остогидлі та непотоплювані.

…А наразі комуністам треба запастися валер’янкою – «падьож ульянових» в Україні тільки починається. Не минуло і доби після повалення київського Ілліча, як у Котовську Одеської області зламали тамтешнього. Враховуючи кількість іще вцілілих ленінських монументів у вітчизняних містах і селах, роботи у радикалів – непочатий край. Туди їм і дорога.