nkvd
Спогади Івана Чаплі
Селянин с. Нагуєвичі Дрогобицького району Львівської області.
«У 1939 році Червону армію ми зустрічали урочисто … Потім почали організовувати колгоспи. Якщо люди не хотіли записуватися, то їх били, замикали в підвалах. У Нагуєвичах, звідки я родом, мали вивозити до Сибіру чимало сімей, але племінник Івана Франка Микола захистив. Я працював сільським ковалем і не чекав ніякого зла.
Після обіду 22 червня 1941 в Нагуєвичі приїхала група енкаведистів з Підбужского УНКВД (тоді там був райцентр). Відразу забрали колишнього директора сільської семирічної школи Корнеля Камінського, який був на пенсії.
Був заарештований голова товариства «Рідна школа» селянин Іван Добрянський, секретар сільради Степан Дум’як, директор школи Михайло Дрогобицький, працівник Підбужского райвиконкому Хруник. Потрапив туди і я.
Всіх нас завезли в Підбуж. Там уже сиділи заарештовані Андрій Юринець – директор Подбужской школи, крамар Ілько Опацький, його брат – швець, кілька інших працівників з Підбужа, і ще багато мешканців навколишніх сіл.
26 червня в 10:00 вечора червоний прокурор Строков, 11 міліціонерів і 3 невідомих викликали з в’язниці Підбужского УНКВД 20 в’язнів і повезли вантажівкою у напрямі Дрогобича.
Червоні кати обманювали нас, що відпускають на волю, однак це було очевидною брехнею. По дорозі один з конвоїрів, який називав себе начальником НКВД, говорив, що ув’язнені їдуть на роботу.
За кілометр перед Нагуєвичами, машина зупинилася. Червоні кати наказали нам висаджуватися: машина перевантажена і не зможе виїхати на гору. Нам наказали стати в два ряди по десять осіб і триматися за руки. На поданий рукою знак прокурора всі почали стріляти.
Кати добивали людей чоботами, лопатами, ломами. Так було закатовано 16 чоловік. Завдяки безладній стрілянині, темряві і поспіху міліціонерів, які поспішали за наступною партією заарештованих, нам чотирьом вдалося залишитися живими.
Не знаю, як про це дізнався прокурор Строков, бо 27.06 приїжджав до Нагуєвичів шукати мене, та мене, пораненого, добре переховали родичі. Напевно, кати боялися залишати живого свідка, але приховати злочинів не змогли.
Коли більшовики повтікали перед німецькою армією, люди знайшли та вивезли закатованих тіла. У Корнеля Камінського було порізане все тіло. У Степана Дум’яка був розрубаний живіт. Івану Добрянському розрубали груди, вирізали серце, а діру заткнули травою.
Такими нелюдами були наші «визволителі». За що мучили вони безвинних мирних людей? Однак ніхто не може знищити все живе, слово і дух волелюбного народу “.

Спогади Івана Кіндрата
Народився в 1923 р, професор медицини, Рочестер, США.
«У червні 1941 р я жив у студентському гуртожитку по вул. Скарбківський, 10 у Львові. 29 червня наблизилися війська Вермахту, в місті була паніка і безлад. Залишалися війська особливого призначення НКВС.
Знайомий, що жив навпроти в’язниці по вул. Лонцького, розповів, що в ніч з 28 червня чув звідти глухі постріли і божевільні крики. Ми, 4 студента, вирушили на розвідку. Замуровані тепер і закриті тоді тюремні ворота підірвали зв’язкою гранат.
Перед входом у двір побачили 8 мертвих чоловіків і жінок, біля стіни – ще дві жінки, ще живі, але закривавлені і в несвідомому стані. Надалі з’ясувалося, що це були не в’язні, а наймані робітники, яких знищили останніми, як свідків кривавого злочину. Обидві жінки незабаром померли. Вбиті вони всі 10 були уколами багнетів, дехто мав по безлічі ран в грудях та животах.
З двору двері вели до великого приміщенню, з горою трупів аж під стелю. Нижні були ще теплі. Вік жертв – між 15 і 60, але переважна більшість 20-35 років.
Лежали в різних позах, з відкритими очима і з масками жаху на обличчях. Між ними чимало жінок.
На лівій стіні були розп’яті троє чоловіків.
З центрального приміщення, затопленого калюжами крові, вели два коридору. Я пішов направо, в надії відшукати живих. Перша камера: на вбитому в стіну гаку повішений на мотузці чоловік у військових штанях і чоботях. Його зріст вище того гака. На стіні видряпана напис: «Хай живе вільна Росія». Жертва – майор радянської авіації.
До однієї з наступних камер важко було підступитися. По той бік дверей – кілька тіл, притулених обличчям до щілини дверей. Догорали залишки отруйного газу – запах тухлих яєць.
У наступній камері – дві дуже молоді і навіть після смерті вродливі жінки, задушені, з мотузками на шиї.Поруч двоє немовлят з розбитими черепами.
Ще один прояв звірства – вітяті пальці, знята ременями шкіра на спинах. Накручували шкіру на палицю поступово, день у день. Закінчували один ремінь – починали другий. Ретельно надрізали скальпелем, стерилізуючи попередні місця, щоб катований не помер передчасно.
Потрапляю в більше приміщення, зі столом посередині. На столі прив’язаний оголений чоловік. Тіло вкрите скляним ковпаком. На животі – рани з дивними дірами. Раптом з дірок вилазять один за іншим кілька щурів. Це – один з багатьох видів катувань енкаведистів. Під ковпак до живого в’язня запускали голодних щурів.
Все. Сили мене покинули. Здається, втратив за цю годину років 12 життя. Втрачаючи свідомість від жаху, вибіг з в’язниці. Ніхто з нас так і не натрапив на живих.
У розбитому магазині беру фотоапарат і повертаюся фотографувати гору трупів, розіп’ятих священика і черницю в головному приміщенні. До камер уже не повертався.
За тиждень мої фотографії з’явилися в «Краківських вістях», але не всі, деякі були визнані нецензурними. Такі дикі злочини показувати не ризикнули. Пізніше, в 1943 році, я закопав ці фотографії на городі коло рідної хати.

Спогади Юліана Павлова
Народився в с. Нараїв Бережанського району Тернопільської області, 1930 р.
“Навесні 1941 року в селі Нараїв, як і в інших місцевостях, були масово арештовані представники місцевої інтелігенції, серед них і моя тітка Іванна, сільська вчителька. У червні 1941 року з 19 заарештованих з нашого села отримали вироки четверо, з них 3 – до страти. Утримували в’язнів у Бережанах.
З початком війни село чекало повернення політв’язнів. Замість цього пішли чутки про страшні катування у в’язницях. У перших числах липня родини відправилися в Бережанську тюрму на пошуки близьких. Для безпеки жінки взяли і нас, підлітків 10-12 років. Там ми застали гори понівечених трупів у підвалах.
Залиті кров’ю камери і коридори. Кривава стежка вела у двір. Там уже лежали рядами винесені тіла, з обрізаними вухами, носами, почорнілими обличчями. Через липневу спеку стояв страшний сморід. Звучали плач, крики розпачу, прокльони.
Тітку Іванну ми знайшли на березі річки Золота Липа, біля замку, який НКВД використовував як катівню. Поруч були ще двоє чоловіків, хтось вже прикрив ковдрою їх голі понівечені тіла. Все тіло тітки від ніг до плечей було вкрите глибокими подряпинами. Лице було чорне Вийняли з рота ганчірку – язик вирваний. Вище зап’ястя – наскрізні рани від ножа, живіт розрізаний від низу грудей. Ще двоє дівчат з Нараєва були замордовані подібним чином. Інші тіла мали не менш страшні сліди знущань: вибиті очі, відрізані статеві органи, обрубані пальці, розтрощені голови.
Місцеві жителі розповіли, що протягом тижня навколо в’язниці ревіли двигуни тракторів, які не могли повністю заглушити крики людей. Розшукували своїх рідних в основному по одягу.
Довго виловлювали тіла з ріки Золота Липа, куди їх скинули енкаведисти. Кілька кілометрів пливли вони у кривавій воді до греблі в селі Саранчуки, де страшні понівечені трупи виловлювали і ховали селяни. Невпізнаних ховали в загальних могилах. Нараєвці знайшли і поховали 12 закатованих односельців. Тіла ще трьох, засуджених до смертної кари, відшукали пізніше, восени, в закидали камінням ямі близько Бережанського лісу. В одного з них, Павліва Т. Г., були обрубані ноги. Чотирьох так і не знайшли. 15 з 19 убитих політв’язнів села були у віці до 23 років.