news-image: По лезу бритви: сповідь прикарпатського кіборга

Як майже сотня українських десантників могла вистояти проти тисячі добре озброєних та досвідчених найманців, знає лише Бог… Пояснити те, що відбувалося там, не можуть навіть самі бійці. Хто ж вони: наділені надлюдською силою титани, залізні бездушні “кіборги” чи прості люди – чиїсь сини, чоловіки, батьки?

Солдат 80-ї аеромобільної бригади, коломиянин Василь Кузьмин вижив у Донецькому аеропорту, бачив агонію залізобетонного монстра та смерть побратимів. Перед тим були дні і ночі пекельних боїв. Все перемішалося – десантники не їли і не спали, автомати на кілька діб приросли до рук.

16 січня тривав другий день найбільш жорстокого в історії аеропорту бою. Боронити твердиню стало важко після підступного труїння наших бійців газом невідомого походження. “Кіборги” почали бити в набат: телефонували до родичів, журналістів та політиків, адже газ забирав залишки свідомості. Вони чекали на підмогу. О 3-й годині ранку на Водохреща Василь Кузьмин з боєм покинув руїни нового терміналу. Вранці найманці підірвали опори другого поверху, і частина українських солдатів залишилась під завалами…

Дорога життя

Після поранення та контузії 29-річний коломиянин провів більше тижня у Дніпропетровському госпіталі та 15 днів реабілітації вдома. Пекло нового терміналу Василь Кузьмин запам’ятав на все життя.

“Те, що відбувалося там упродовж останніх днів, неможливо показати і розказати також, – згадує він. – Страшне творилося! Таких боїв в АТО ще не було. Влада багато чого замовчує. Навіть газ, яким нас труїли, – не сльозогінний, бо ми вже бачили його дію. А в історії хвороби лікарі пишуть “отруєння чадним газом”. Кажуть, що не можуть знайти реагента, який дозволить визначити, що це за суміш.

Зараз в аеропорту взагалі нічого немає, лише бетон і металоконструкції, самі руїни…

Не можу в деталях розповідати про те, як виривалися з території аеропорту. Як стало відомо потім, одна з причин, чому так довго нас не вивозили, – не могли знайти водія, який би не боявся туди їхати. Боялися всі. Виходили з боєм, просто щастя, що машину не підірвало, адже кулеметники з двох сторін по машині працювали. Одразу ж під час вивантаження нового десанту було двоє свіжих “трьохсотих” (поранених) і один “двохсотий” (загиблий). Вони не встигли навіть від машини відбігти і у вікно заскочити.

Вивезти всіх, хто залишився, ми не могли. Машина була забита вщерть: на броні – “двохсоті”, всередині – поранені. Багато поранених залишилося під завалами”.

Справа честі

“Бойові завдання в аеропорту давали лише окремим найбільш підготовленим батальйонам, – розповідає Василь далі. – В основному воює десант. Були також механізовані бригади. Що стосується нашого батальйону, то на цю останню ротацію їхала інша рота, нас взяли як підкріплення. Нікого не змушували, всі їхали добровільно.

На третій день бою, 17-18 січня (точної дати я не запам’ятав), ми взагалі не спали, всі дні змішалися в один. До нас звернувся противник з проханням про дві години перемир’я. Мовляв, хочуть поранених і загиблих забрати. Упродовж цього часу ми не зробили жодного пострілу. Ймовірно, тоді вони вибухівку під опори закладали, бо більше можливостей не мали. Але ми цього не бачили, в умовах ведення бою це неможливо. Коли ж українці просили перемир’я, щоб вивезти своїх, то вони відмовили, сказали, що ми з боєм увійшли і з боєм вийдемо…

Ми взагалі їх ніяк не називаємо. Це не сепаратисти, не місцеве населення, яке збунтувалося проти української влади і хоче від’єднатися. В основному воюють російські найманці”.

Мобілізації чекав півроку

“Ще в березні, коли все з Кримом починалося, я, мій брат та товариш в числі перших написали заяви про те, що хочемо бути добровольцями, – продовжує свою розповідь Василь Кузьмин. – У списку коломийського військкомату я був сьомий. Після того багатьох забирали, а до нас тільки навідувалися. Мені передзвонили лише у серпні, сказали, що здійснюють набір у “вісімдесятку”. Через тиждень я поїхав.

Для мене важливо було потрапити до 80-ї аеромобільної бригади, там проводять якісне навчання бійців. За три місяці навіть тих, які ніколи не тримали в руках зброї, навчили ведення бою, надання першої медичної допомоги, максимально забезпечили технікою. Щоправда, інколи вона відмовлялася працювати, тоді рятували волонтери. Їм велика подяка, якби вони не допомагали, техніка взагалі б не їздила.

Зустрічали ми і нечесних волонтерів, одного разу від них отримували БТРи. З вигляду машини пофарбовані, а насправді їх неможливо використовувати. Вже тоді ремонтували самі. Навіть місцеві з Донецька допомагали. Був чоловік, який мав магазин із запчастинами, то він привозив все, що потрібно. А ще нас рятував механік. Цей чоловік просився у військкоматі, хотів потрапити під мобілізацію, а його не брали. То він просто приїхав на добровільних засадах, жив у частині і ремонтував БТРи. У штаті не рахувався, зарплати не отримував, просто допомагав…

Існує велика проблема: коли солдати повертаються з передової, вони вимучені не настільки фізично, як морально. У нас реабілітацією взагалі ніхто не займається, а увійти в цивільне життя після пережитого дуже важко. Реабілітація вкрай необхідна, я б навіть у наказовому порядку солдатів до психолога направляв, якщо вони самі не підуть. Вони велику ціну заплатили, аби вижити там, а можуть тут втратити життя”.

Паперові командири

“Армія змінилася, хоч керівників військових частин не поміняли, але зміни відчутні, – констатує коломийський “кіборг”. – Наш начальник штабу був з нами в тих боях, після чого категорично змінив свою думку. Якщо раніше могли казати, що ми забагато переживаємо і ситуація з аеропортом не критична, то згодом ми чули вже інші слова. Треба побільше таких командирів, аби не сиділи у штабі, а йшли на передову з солдатами. Але таких, як наш – одиниці!

Насправді все відбувається якось спонтанно. До прикладу, з втратами займаємо територію одного приміщення, де були їхні військові. Згодом дають команду виходити. Цю територію залишаємо, входимо в іншу. А туди знову зайшли чужі і з місця, де ми були кілька годин тому, ведуть вогонь. Для чого ці незрозумілі маневри? Аби під час штурму там полягли хлопці? От такі безглузді речі відбуваються…

Зараз триває четверта хвиля мобілізації. Варто, щоб йшли професіонали, а не діти. Найбільша помилка військкоматів у тому, що вони не фільтрують людей. Через це великі втрати. Їм треба “забити” особовим складом частини, то беруть всіх: алкоголіків, недосвідчених, хворих. А з ними проблем більше, ніж допомоги. Буває, що з 15-ти бійців  адекватних лише чотири – ось велика проблема!

А ще мені цікаво, де наші кадрові військові? На передовій тих немає, кого годувала держава більше 20 років. Вони спеціалісти, отримували зарплати, квартири. До цього я займався іншою справою, я начальник охорони, а не військовий. То де вони?

Зараз в Міноборони заявили, буцімто будуть платити премії за знешкоджені чужі військові машини, БТРи, літаки. То фарс! Я в це не вірю. І як довести, що підбив чи збив ти, а не хтось інший? Хто буде вираховувати чужі втрати? Скоріше за все, ці гроші отримуватимуть ті, хто не має стосунку до справи. Гроші перераховуватимуть на рахунок військової частини, а її керівництво мало би володіти ситуацією і преміювати людину, яка здійснила такий вчинок. Тут вмикається людський фактор, і що буде насправді – важко сказати”.

Ворог мій

“Залежно від ступеня ведення бойових дій, АТО поділена на три зони: жовта, помаранчева і червона. Остання – це передова. Якщо кількома словами пояснити те, що зараз відбувається там, то мобілізовані просяться воювати, а їх стримують, – розповідає Кузьмин. – Я не маю права судити людей, вищих за рангом, та мені здається, що зараз ми розплачуємося за давніші помилки. Одна з найбільших – перемир’я.

За цей час вороги підтягнули війська, мають потужний воєнний ресурс. Взяти ту ж “гуманітарну допомогу”. До прикладу, ми розбиваємо чужі військові склади чи великі скупчення зброї і техніки, вони несуть втрати. Тоді просять перемир’я, потім просять гуманітарний коридор. Тільки в’їжджають “Камази” з гуманітаркою, знову починається стрілянина.

З кожним приїздом російської “гуманітарки” збільшується кількість особового складу. Справжніх сепаратистів, з яких все починалося більше півроку тому, там – одиниці. Їх майже не залишилося. Основну масу повистрілювали, частина воює між собою (ми це бачили неодноразово), велика частина втекла. З місцевих залишилися радше публічні люди, а не воїни, а воюють найманці з іншої країни.

Після лікування я знову повернуся в частину. Я там був і знаю, як діяти в умовах бойової ситуації. Військо несе великі людські втрати через те, що беруть недосвідчених, гине багато людей.

Для чого я ризикую життям?.. Є низка причин. Коли повстав народ Донецька і Луганська, я йти не хотів. Мене підштовхнула присутність ворога зі сторони, коли почали залучати російські війська. Якщо їх не стримати, вони підуть далі. Якщо сісти і думати, чому так сталося, може бути запізно. Треба йти і воювати! Я патріот своєї країни. Тут народився і виріс. Коли йде загарбник зі сторони – з цим треба боротися. Загинуло багато наших хлопців, і за їхню пам’ять також треба боротися. Це не помста, а справедливість!”

http://www.blitz.if.ua/include/img/IMG_0159.JPG