1

З Надвірної волонтери привезли медикам 28-ї бригади мотор для санітарної машини. Для них транспорт – усе. Віталію — 46, за фахом геолог. До війська його забракувала медицина. Тому з червня 2014-го разом з іншими надвірнянськими волонтерами збирає та возить передачі на Схід — у різні куточки, для різних підрозділів. Вони вже доправили бійцям сотні тон харчів, одягу, ліків, кілька одиниць техніки, пишуть Версії з посиланням на Репортер.

Аби працювати офіційно, у вересні 2014-го створили БО «Надвірнянський фонд сприяння армії». Окрім допомоги в АТО, фонд підтримує родини бійців, поранених, демобілізованих і тих, хто у відпустці.

У 30-й поїздці Віталій з побратимами відвідав 28 та 24 окремі мехбригади, які зараз біля Станиці Луганської та в районі Сєвєродонецька. Волонтери там уже не вперше.

Далі Віталій розкаже сам…

2

Ця поїздка обійшлась у 7000 грн: ремонт, солярка, кава по дорозі, колесо залатати. Накрутили 3470 км. Але те, що привезли, вартує вдесятеро більше.

Реанімували їм санітарне авто — замінили мотор, радіатор, передній міст. Бо для медиків транспорт — усе.

Відкачали хлопцям 24-ї з чотирьох бліндажів воду. Все почало розмерзатися, пішли дощі й затопило — по стелю. А хлопці вже майже дембелі, десь там на дні броніки, каски, хоч пірнай, бо треба ж здавати! Добу відкачували. Харчів дві тони навезли. Наприклад, 200 л вареників наліпили діти з Цуцилівської і Тисменичанської шкіл.

А іменні посилки від дружин, матерів, сестер, наречених. Стільки щастя було! То неоціненно.

Охочих їхати не бракує, але багатьом відмовляю, бо екскурсіями не займаюсь. Їдемо раціонально — троє людей, доба без зупинок. Один їде, другий контролює, аби не заснув, а третій відсипається. І так по колу. Команда часто змінюється, бо комусь не завжди виходить. Зі мною постійно їздить автомеханік Василь Майхарович, золоті руки — ремонтує все!

3

Від хлопців надвірнянці з допомогою повертають і до місцевих мешканців. Проукраїнських там мало, тому їм важлива така моральна підтримка.

 

Дорогу вже вивчили. Знаємо кожну яму. На початках, коли не було чіткої лінії фронту, їздили по так званих сірих зонах, могли й до сепаратистів втрапити.

Одного разу проїхали блокпост — без прапора, без нічого. Заїхали за Амвросіївку, пропустили поворот і поїхали у бік Савур-могили. Колії, переїзд, далі будка залізнична. Виходить чоловік у формі. Ми йому: «Слава Україні!». Той розвертається і біжить. Зрозуміли, щось не те, розвернулись — і по газах. Зараз всюди блокпости, на той бік так просто не заїдеш.

Від хлопців повертаємо до місцевих. У селі під Станицею живе жіночка, до якої наші вояки ходять митися. Багато дітей, онуків. І їм завезли харчів, а також шкільні портфельчики, взуття, одяг.

4

Маємо ще друзів у Кіндрашівській школі, директор і завуч — проукраїнські. Таких там мало, їх треба підтримувати. Вони з учнями у нас на Різдво були і ще хочуть.

Там більшість людей затуркані. До Станиці Луганської з Луганська через коридор приходить багато люду — за продуктами, до банкоматів. Усе змітають. Один із наших побачив старшу жіночку з важкими сумками, взявся помогти. Та йому: «Спасіба. Воєнниє?». «Ні, волонтери, привезли допомогу». «С Расіі?». У того щелепа відпала. «З Івано-Франківська — бандерівці!». Бабця з тими сумками від нього аж побігла. Насправді, це сумно.

Там інформаційний голод. І бійцям не вистачає якоїсь газети, журналу. Стараємося зараз возити супутникові антени, тюнери, аби ловили щось українське, хоч не завжди вдається, бо й мобільний зв’язок глушать.

У районі Станиці Луганської відносно спокійно, але чути постійні перестрілки. Зараз найбільша небезпека — міни. Коли ми були, двоє хлопців підірвалися, один з них майор. Підірвався недалеко від бази, у селі, звернув десь невдало.

Там тих мін понатикано в такі місця, що й не подумав би. І то такі, що не розмінуєш — лише підрив. А як, коли вона серед села? Саморобних багато. Бачили таку — розтяжка зроблена на основі великого артилерійського снаряду 122 калібру. Цілий фугас.

Вночі з того боку лазерами палять наші тепловізори. На власні очі бачили. Запускають такі блакитні лазери, які б’ють на кілька кілометрів. Ці промені палять матриці тепловізорів і ті виходять з ладу. Лазер змонтований на машині, переміщається по всій лінії фронту. Вони ж приблизно знають наші опорні пункти й туди тим лазером цілять. Раніше такого ніхто не бачив.

5Бійці радіють. Щось привіз і слава Богу. Не перебірливі. Їм просто приємно, що з дому хоч якась вісточка. Важливо сісти й поговорити. Одна з тем: коли то вже скінчиться?

Кожної поїздки бачу ОБСЄшників. Вони базуються десь у Краматорську. Принаймні з того боку їдуть. Зранку роз’їжджаються по фронту, ввечері вертаються, вночі їх нема. Тому й війна така — нічна. Постійні обстріли, диверсії.

Зараз помагають волонтерити хлопці, які вже відслужили. От, демобілізований товариш з ремонтом мотора для санітарки дуже поміг, дістав запчастини. Передостанню поїздку робили з обласною спілкою ветеранів АТО та з бійцями з села Красна Надвірнянського району. Їхали трьома машинами. Вони організували 20-тонну, везли дрова, воду, кабіну до КамАЗу. З цього села — 30 атошників!

6

Що далі, то тугіше щось випросити для хлопців. Люди вже не мають того морального підйому. Спершу всі помагали, бо хотіли швидкої перемоги, аби ми вже будували нормальну Україну. А потім, особливо, після Мінських домовленостей, війна перейшла у щось незрозуміле, затяжне. Плюс заяви влади вводять людей у блуд. Наприклад, про те, що вони могли би справитись і без волонтерів, що в армії все є, бійці ні в чому не мають потреби. Брехня. Я їжджу, бачу.

Бракує налагодженої волонтерської сітки. Більшість як була окремо, так і нині. Ми співпрацюємо з богородчанцями, ГО «Майдан» у Бурштині, ГО «Допоможемо Україні разом» чи «Промінь-ІФ» з Франківська. Останні дуже виручили з пальним, бо вже все було — крім пального.

Більшість думає, що вже не треба помагати. Треба! Люді як воювали, так і воюють. Я би сказав, що десь проблем стало навіть більше.

Нинішні мобілізовані — це не добровольці з перших хвиль. Ті були вмотивовані, мали сильний стрижень. А нинішніх мобілізованих, як напівзмусили, їх треба тримати в тонусі — бо може пити, занепасти духом. Тоді не служба, а мука, відбування. Вони мусять знати, що вони потрібні, за них дбають.

Кума у мене воює, сапер, хоч і брали як медика. Третій раз до неї повертаю. Вона біля Сєвєродонецька служить.

У полку «Азов», у мехбаті, зустрів земляка — з Тлумаччини. Дідо — 62 роки, пішов воювати! Має псевдо «Зуб», затятий козарлюга. Якби у цивільному зустріти його на вулицях Франківська, то в житті б не подумав, що то вояка — звичайний собі дідусь. А там — форма, автомат, мова бадьора. Дуже молодий духом. Заряджає тим інших.

Постійно повертаю на те місце, де загинув мій найкращий друг — Віктор Бурка. Там хрест поставили, тож свічку запалю, помолюся. Він киянин, вчилися разом на геологічному у Львові. Відбули разом усі революції — на Граніті, Помаранчеву, Гідності. Він з Майдану пішов у батальйон імені Кульчицького. Звільняв Слов’янськ, Попасну, таке пройшов…

7

На початку 2015-го треба було міняти хлопців в АТО, аби ті на Різдво додому поїхали. Він зголосилися добровольцем. Перед самим Артемівськом їхній автобус врізався у зустрічну машину, що везла боєприпаси. Загинули 13 людей… Зараз з одногрупниками всіляко підтримуємо його родину.

Дратує, коли питають, чи нам за це платять, чи поза очі розповідають різні небилиці про наживу. Перше — хай в очі скажуть. Друге — поїдь разочок сам. Є багато людей, які бралися за волонтерство і відходили, бо тяжко й невдячно.

Такі чутки — гірше, ніж те, що твориться на війні. Там легше. Там ти насамперед людина — мова, віра, західняк, східняк, мобілізований, доброволець, неголений, обдертий, брудний — нема різниці.

Я майже два роки живу одною ногою там, іншою тут. Розумію шок хлопців, які приходять у відпустку. З війни — ніби в іншу реальність. Люди, пам’ятайте про війну. Пам’ятайте, що її нема тут, бо там тримають оборону. Скільки триматимуть — залежить від нас усіх.

Закликаю всіх волонтерів до співпраці. Нас тут багато, але я, може, один із небагатьох, у кого є свій транспорт. Уже було кілька спільних волонтерських поїздок. Одному важко, а гуртом можна все.