Інформаційна кампанія є невід’ємною складовою агресії РФ в Україні. Тобто первинною є мета керівництва Росії ослабити Україну та залишити її у сфері свого безпосереднього впливу.
Для цього використовується увесь наявний арсенал інструментів впливу: економічних, інформаційних, дипломатичних, військових, політичних тощо.
Ворог використовує широке коло комунікаційних та інформаційних методів та технологій, сповідуючи принцип «мета виправдовує засоби». Демократичні чи журналістські стандарти, об’єктивність, правові норми – це обмеження для слабаків, а не для воїнів інформаційного фронту Росії. Важливо, що росіяни швидко адаптують для своїх цілей будь-який інструментарій:
– маркетингові (рекламні) ходи;
– соціальні мережі та чутки;
– вигадані постановочні сюжети (розіп’ятий хлопчик) тощо.
Росіяни чітко сегментують аудиторії впливу:
– власні громадяни;
– громадяни України на окупованому Сході;
– громадяни не окупованої України;
– іноземна аудиторія (яка, за можливості, також сегментується географічно);
Окрема робота дипломатичними каналами йде на рівні керівництва країн (наприклад, немає сенсу витрачатись на громадськість Білорусі: тут працює дипломатичний важіль та вплив російськомовних каналів).
РФ використовує усі доступні канали комунікації: телебачення, Інтернет, радіо, пресу, чутки, дипломатію, експертне середовище.
Російська пропаганда має як сильні сторони:
– глобальність та системність задуму;
– чітка централізована виконавча вертикаль;
– залучено значний матеріальний та людський ресурс (на 10 свідків трагедії у Маріуполі, що пишуть в мережі, працюють 200 тролів, які ширять російські меседжі);
– високий рівень медіавиробництва;
– високий технологічний рівень;
– чудові навики маніпуляції емоціями та почуттями.
Так і слабкі сторони:
– нехтування загальними принципами демократії;
– відсутність свободи слова;
– тотальність, що робить російську систему недемократичною, «чужою», а отже загрозливою для Заходу;
– слабке раціональне підгрунтя;
– якщо один з елементів дає «збій» (економіка потерпає від цін на нафту) – це тягне за собою кризу усієї системи.
Окремо стоїть питання про протидію поширенню неправдивої інформації в умовах неефективності редакторського контролю у ЗМІ, та відсутності самоконтролю в мережі Інтернет. Разом з цим судова практика Єропейського суду з прав людини містить прецеденти щодо визнання протиправними поширення недостовірної, неповної інформації з метою вчинення інших злочинів. Для української правоохоронної системи такі прецеденти є еталоном для притягнення до відповідальності за поширення недостовірної інформації, наприклад, з метою:
Стаття 114-1 КК України. Перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань;
Стаття 436. Пропаганди війни;
Стаття 161. Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками;
Стаття 109. Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади;
Важливо, що зазначена діяльність може проводитися негайно, без додаткових законодавчих змін.
