Про це Андрій Любка пише у своїй колонці на Збручі: 

“Набираючи воду з крана в Любляні, я згадував Латорицю. Так якось у житті складається, що доля сама підказує порівняння. За чотири дні до Любляни ми з приятелями вирішили на двох човнах спуститися річкою Латорицею, пройти рівнинний і спокійний її відрізок десь між Мукачевом і Чопом. Встигнути порибалити до початку нерестової заборони. План був простий: о шостій ранку виїжджаємо, щоб о 17-ій повернутися в Ужгород – на вечір у кожного були свої справи.

І все б склалося, як було задумано, якби не загати. За кільканадцять кілометрів сплаву їх нам трапилося чотири, на кожну з яких ми витратили по півгодини. Десь упало дерево, деінде в купу збилося гілляччя й осіло на мілководді, і потім все це рясно вкрилося пластиковим сміттям. Кожна загата довжиною в метрів десять, а це щонайменше тисяча пляшок. Доводилося висаджуватися на берег, брати човен у руки й переносити його по землі, щоб потім знову спустити на воду. І через кілька кілометрів ще раз впертися в сміттєву загату.

Тож було справді дивно, а може й дивовижно, через чотири дні опинитися в Любляні й набирати собі воду для пиття з крана. Словенія, яка за розміром поступається багатьом українським областям, може собі дозволити дбати про екологію. Либонь, коли настільки мало землі, любов до неї інтенсифікується. Кожен клаптик словенської території виглядає доглянутим, задбаним, чистим. Вода в озерах прозора, береги річок й прибережні кущі не ряхтять кольорами пластикового непотребу, навіть у найвіддаленіших приальпійських селах встановлено контейнери для сортування сміття. Ловити рибу там можна навіть у гірських струмках.

А в нас ні річок, ні води, ні риби: з риболовлі часто повертаюся з порожніми руками не через те, що не клює. Риби просто немає – в Україні її ловлять сітками, б’ють електрикою й динамітом, труять хімікатами і тим же сміттям. Чимало ужгородських рибалок їздять рибалити в Угорщину – там у тій же Тисі, яка в Закарпатті порожня, повно риби. Звучить як парадокс, але насправді це такий діагноз нам і нашій любові до себе. Бо не раз спостерігав, як рибалка сидить на березі, потім йде і залишає після себе купу сміття. Як правило, рибалка повертається завжди на одне й те саме місце: знає там глибину, особливості дна, орієнтується в звичних для риб цієї водойми приманках. Тобто за*ирає все навколо, щоб потім туди ж повернутися.

Про рибу я тут говорю не лише через свої вподобання: вона ще й незамінний елемент екосистеми, найбільший природний «очищувач» води. Вода застоюється, мутніє, цвіте, зеленіє, бо в ній немає риби, а відтак – усього харчового ланцюжка, починаючи від планктону і закінчуючи рибалкою (якщо йому таки пощастить щось зловити). Таку воду вже немає сенсу очищати – до пиття вона не згодиться. Хоча навіть не це є найбільшою проблемою – воду ще треба спробувати знайти.

Бо Уж влітку в Ужгороді такий мілкий, що пішоходи можуть переходити його вбрід, і я щоразу жахаюся, адже наступного року річка може просто пересохнути. І з’являтися знову лише восени, разом із першими рясними дощами. Вода пішла в землю, як кажуть старі люди. По селах гірських районів вже важко викопати криницю, часто навіть буріння не допомагає. Вирубки й облисіння гір – ще один аспект нашого ставлення до рідної землі і власного життя. Але нині не про нього, а про воду, яка складає понад 65% нашого тіла.

І понад 70% всієї поверхні Земної кулі. Незайве додати, що війни майбутнього провадитимуться не так через ідеологічні розбіжності, і навіть не за надра, як за доступ до питної води. Води бракує не лише в Африці, а й у Китаї, Північній Америці, та й навіть у нас. Просто ми навіть ту воду, яку маємо, не можемо зберегти й раціонально використати. В яких українських містах можна пити просто з водопровідної системи? Отож-бо.

І коли я читаю про абсолютно ідіотський проект побудови каскаду гідроелектростанцій на Дністрі, мене чорти беруть. Наші річки всихають, вода втікає, а ми продовжуємо їх знищувати, ще й белькочучи щось про користь альтернативних джерел енергії (у цьому випадку – води). Якщо не запротестуємо зараз, то Дністер перетвориться на стояче гниле озеро. І самі річки зникнуть, Тисою називатиметься лише коньяк, а Збручем – тільки сайт.

Слава Україні?”