«Вселенський Юда», наступниця «комуністичної партії», загроза національній безпеці України – усі ці риси втілює у собі Українська православна церква московського патріархату – ворожа інституція, яка далека від християнства, хоча й позиціонує себе, як Дім Господній.
От що мене виводить із адекватного стану, так це маніпуляції Богом. У кожного своя дорога до Нього. Комусь достатньо мовити Ісусову молитву, хтось буде годинами стояти на колінах перед іконами, але коли людське серце налаштоване на мелодію Любові тоді, рано чи пізно, воно віднайде мир у обіймах Божих. Але якщо, прикриваючись вірою та церквою, хтось торує собі шлях до збагачення, який суперечить і державним, і небесним законам, то ніякого виправдання, помилування чи навіть найменшої крапельки розуміння бути не може. Тому те, що Верховна Рада так ще і не спромоглася прийняти закон про заборону російської церкви в Україні, котра є рупором кремля, а не місцем перебування Бога, сильно розчаровує пересічних громадян. І вкотре примушує фокусувати увагу на тому чим є і для чого була створена сателіт російської православної церкви – Українська православна церква московського патріархату.
Важливим пазлом картини, де вимальовується те, що російська церква– не храм Божий, віднайшла в книжці есеїв Оксани Забужко «Найдовша подорож». Авторка розповідає про інтерв’ю колишнього кагебіста Юрія Безменова, котрий втік на Захід в 1970-х роках і потім в інтерв’ю розповів про «ідеологічну диверсію» української державності, яка тривала з часу проголошення незалежності. Так от, ще тоді було складено план дестабілізації в Україні.
Ось, що пише пані Оксана: «Тим часом кремлівський спрут, скинувши одну шкуру, швидко наростив нового панциря. Йому й треба-то було цілої тої «перестройки», в яку Захід так був радісно повірив, тільки на те, щоби позбутись давно спорохнявілого баласту – комуністичної партії. Адже формально вона до останку лишалась верховним контролером, «центральною головою» радянського триголового дракона (компартія – спецслужби – військово-промисловий комплекс), одначе своєї ідеологічної функції, тої, що й становила її raison d’etre, а заразом і raison d’etre цілого Радянського Союзу, виконувати давно вже була не в силі.
На ідеологічного гіпнотизера мас куди ефективніше надавався кандидат, реабілітований для цього ще Сталіним у 1943-му, – РПЦ Московського патріархату, що прекрасно вписалася в роль «духовного департаменту Кремля». В одному зі своїх виступів письменниця розповіла про враження від відвідин монастиря на Донбасі. З її висновком важко посперечатися: «У Сталіна не було телевізора. Зараз вони в росії поставили «на телевізор» і на державну церкву. З точки зору всіх психотехнік вийшла забійна комбінація. У цьому плані ще дуже недооцінений внесок церкви московського патріархату в трагедію на Донбсі. Крім Донецької єпархії, адже там ніякої альтернативи для людини, що бажає знайти розраду в Бозі, не існувало. А в її церквах психологічний пресування і зомбаж велися цілком за російськими стандартами, у мене під час поїздки на Донбас незадовго до війни враження від спілкування з тамтешнім священством залишилися дуже важкі».Також Оксана Забужко іменує московських попів «чекістами в рясі».
Продовжучи гортати сторінки «Найдовшої подорожі» читаємо: «Тобто початки безменовської стадії «деморалізації» – тої, найтривалішої, що здійснюється через освіту, ЗМІ та церкву, а у випадку України може бути, для стислості, названа «повторною русифікацією, як ото буває «повторний інсульт», – криються таки в 1990-х роках, але помічали їх тоді хіба кожен з осіб в своїй галузі: цільної картини ніхто не складав».
Саме тоді, в 1990-х, на парафію в гуцульське село Голови потрапляє «чекіст у рясі» Степан Депко, котрий інфікував Верховинщину московською церквою. Якось він п’яний у Великодню суботу ввірвався до оселі директора місцевої школи й погрожував його дружині: «Я зроблю так, що ви дуже пошкодуєте через те, що ваш чоловік переслідує російську мову в школі». Той директор завжди виправляв дітей, коли вони вживали російські слова, вже тоді, коли країна була в ейфорії від здобутої незалежності, робив акцент на тому, що мова має значення, а російська – одна із основних загроз нашої державності. Бо через роки путін прийде визволяти «рускоязичних». Ніхто тоді не звертав уваги, що російські попи своїх вірян переконують у тому, що молитися треба лише старослов’янською, ніби Бог не знає української.
Чолом у чоло зіткнулася із московським «православієм», як не парадоксально, коли після прийняття Томосу входила до ініціативної групи, що робила опитування вірян УПЦ МП про те, чи не хочуть вони, врешті решт, молитися в ПЦУ. Не буду розмірковувати чому на Західній Україні, в серці Гуцульщини з’явилися метастази московські, але радше вкотре поставлю запитання: «Хіба істина церква залякує?». Чимало людей, яких ми опитували, не хотіли висловлювати свою позицію через страх, який на них навели московські попи (батюшки). «На тому цвинтарі поховані рідні, якщо поставлю свій підпис, мене не пустять на їхні могили», – чули від них, або ж: «Не воюйте з тією церквою, бо як буде щось не так, з Путили (сусідній район, де чи не в кожному селі московський патріархат) приїдуть розбиратися». І коронне: «Йой, та батюшка савтирю на вас вичітає». Одразу видно, що це методи зовсім іншої структури, принаймні, сто відсотків вони не є християнськими.
Переконана, що як і у Верховній Раді, так і в моєму гірському селі, основним стимулом продовження існування цієї так званої церкви є гроші. У Києві серед народних обранців не була, зате коли в «батюшки», з яким сперечалася головуюча ініціативної групи, до речі дружина того голівського директора, котрій погрожував священнослужитель МП, закінчилися аргументи на користь своєї позиції, він випалив: «Якщо я перейду в ПЦУ, то за що буду жити? Що мені тоді на заробітки за кордон їхати?». Далі висновки хай кожен робить особисто. А я погоджусь зі священиком Іваном Рибаруком із Криворівні: «Сьогодні московська церква – це Юда, вселенський Юда, який продав Христа, прикрившись християнством».
На останок, трохи офіційної статистики від депутата Миколи Княжицького: «Вкотре нагадую, що згідно із соціологією, 83% українців вважають, що держава має нарешті втрутитись в діяльність московського патріархату в Україні. Ще у 2022 році петиція про терміновий розгляд законопроекту набрала необхідні 25 тисяч голосів всього за 3 дні. Про правомірність захисту нацбезпеки шляхом втручання в діяльність псевдо-релігійних організацій типу рпц, сказано у рішеннях Конституційного Суду, Європейського суду з прав людини, Парламентської Асамблеї Ради Європи. Про необхідність термінових дій в 2022 році наголошено в рішенні РНБО під керівництвом президента Володимира Зеленського».
У Євангеліє від Марка читаємо: «Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає». А мені хочеться в ситуації про московську церкву трохи перефразувати: «Хто має мудрість і відвагу, хай діє, щоб потім не було пізно».
