Юрій Романович Іздрик народився 16 серпня 1962 у Калуші.
Іздрик — український поет, прозаїк, культуролог, автор концептуального журнального проекту «Четвер».
Перші твори письменника з’явилися друком у самвидавних випусках журналів «Четвер» та «Відрижка» (Польща). В останньому надруковані перші вірші.
Після появи перших творів дехто з критиків вважав, що «Іздрик — це фікція, псевдонім Андруховича». Це й не дивно, адже у деяких творах Іздрика, Андруховича та Прохаська перегукуються певні сюжети, герої та навіть фрази, що й об’єднує та вирізняє творців «станіславського феномену» своєю оригінальністю. З часом Юрко Іздрик заявив себе як неординарний митець і ні про який плагіат вже мова не йшла.
- “Говорити правду, вірніше вміти говорити правду – означає володіти найскладнішим інструментом маніпулювання”
- “Нема нічого гіршого, ніж запізніле перше кохання — воно завжди видається останнім і справжнім, справжнім і останнім”
- “І коли вже довкола пахне війною,
І вже розгортаються перші битви,
Говори зі мною, говори зі мною,
бо словом також можна любити” - “Уста – це такі двері до шлунку, до мозку, до серця, душі”
- “Вона була єдиною жінкою, з котрою мені подобалося спати. Ну, спати, просто спати, розумієш? Я ненавиджу, коли хтось вночі пітніє коло мене, сопе мені у вухо, коли чиєсь волосся лізе в очі. Але з нею все було по-інакшому. Я повірив, що можна спати обійнявшись цілу ніч. Що можна прокидатися вночі тільки для того, щоб обійняти ще. Що можна любити її запах. Що можна любити всі її запахи. Що першим ранковим бажанням є не тотальна дезинфекція, а бажання поцілувати. Зазвичай я прокидався раніше і дивився, як вона спить. Куди там! — я просто милувався, дивлячись, як вона спить. Я не знав, що можна спати так гарно, що гарним може бути навіть дихання. Я ніколи не здогадувався раніше, що можу полюбити чиєсь дихання, зрештою, раніше я не здогадувався багато про що, і віриш… був набагато щасливішим”
- “Вчора здійснив давню мрію: відкрив банку шпротів і з’їв, читаючи Пєлєвіна (про те, як управляти світом, не привертаючи уваги санітарів)”
- “Карочє: зав’язуй жмотитись, кінчай шмонатися, перетирати, скільки бонусів зашамотав. Ні хєра не зашамотав. Зеро пунктів, як на файлообміннику. Віддай що-небудь, найкраще – все. Не встидайся своєї зашмарканої душі. То фігня, шо вона убога. Бог любить її так само, як і решту. Я тобі скажу більше: я теж люблю її так само, як решту. Як і свою власну.
Запам’ятай: ти нікому нічого не винен. Ти тут для радості. Для радості. Можеш переказати це своїм дітям. Тільки, як наважишся, відімкни перед тим усі доступні детектори брехні” - “Я надаю перевагу тим рідкісним хвилинам, коли ти впевнений, що пишеш добре. Чи це свято, чи це важка праця, чи це сеанс психотерапії – не має значення. Однаково ці моменти трапляються дуже рідко.”
- “У мене немає точки зору.У мене є очі, повіки, зіниці й решта офтальмологічних деталей,але точки зору нема.Я не погано розрізняю літери на стенді окуліста, хвацько складаю їх у слова та речення. Я навіть маю певні погляди на літературу. Мені не вдається вибрати позицію, з якої можна було би бачити світ, як то кажуть, об’єктивно чи бодай суб’єктивно. Хоча ознаки і суб’єкти й об’єкти у мені десь є, мабуть, є. Повинні бути. Напевне є”
- “Життя протікає у ритмі повільного сексу,
І не обіцяє зараза швидкого кінця.
Без понту, без сенсу
себе випомповуєш в тексти
і мантра за мантрою тягнеться тантра оця”
