Вони більше місяця прожили у підвалі, аби не чути вибухів – нон-стоп співали пісні і дивилися мультики. Але вберегтися від жахіття війни – все одно не змогли. Війна змусила багатодітну сім’ю покинути свій дім на Харківщині і переїхати в Івано-Франківськ. У родині – одинадцятеро дітей і всі прийомні.
Ще в квітні будинок сімейного типу переїхав на Прикарпаття і оселився в монастирі. Але навіть тут забути пережите малеча не може.
Оксана багатодітна мама. А це її велика сім’я – одинадцятеро прийомних дітей. Наймолодшому Олежику – лише чотири, а найстарша Марія – вже і сама кілька років, як мама.
В Івано-Франківськ родина переїхала із Харківщини на початку квітня. Покинути рідний край їх змусила війна. Село Безруки, звідки вони родом і де залишився їх великий дім, всього в двадцяти кілометрах від кордону з росією, розповідає Оксана. Тому про вторгнення окупантів в Україну двадцять четвертого лютого – дізналися не із новин, а із власного вікна…
Майже півтора місяця – багатодітна родина прожила у підвалі. Що почалася війна подружжя теж наважилося розповісти дітям не одразу. З чоловіком намагалися вберегти психіку малечі від зайвого стресу, каже Оксана. Тому на вибухи – казали, що то феєрверки. А під час обстрілів – включали їм голосно мультики або ж затіювали гучні ігри.
«У нас були хороші ігри, це кричалки. Це коли починало бахкать – ми кричали, співали пісні. Кричали, щоб не чути було. Коли замовкаєш воно нагнітає дуже, воно бахкає, ми старалися не прислухуватися», – пригадує Оксана Зубенко, переселенка із Харківської області. «Ми спочатку думали, що це запускають салют, чи в когось день народження чи якийсь празник. Але коли ми спускаємось у підвал – це не дуже щось хороше», – розповідає Яна, донька Оксани.
Та дуже швидко діти все зрозуміли й самі…
«Вони розуміють все. То що ми так казали, салюти, ще щось… Вони виходили навулицю і каужть там дядя над нами висить на безпілотнику. Вони все розуміли. Вони знали які пушки, вони знали, які танки. Вони все знали, навіть трилітня дитина, скільки ми вже тут, вона мені розказує, як дядя на танку їхав. Діти подорослішали в один момент», – відзначає Оксана Зубенко.
Залишати рідний дім родина не наважувалися до останнього. Та життя під постійними обстрілами неабияк вдарило по здоров’ю малечі. Тож коли і в їхній город прилетіла ракета – зрозуміли, тягнути з переїздом вже більше нема куди.
«Почались проблеми із туалетом у нас. Він ходив без памперсу, а тепер завжди в памперсі. Це від страху. Він вже рік був без памперсу, а тепер йому вже три роки і він знову в памперсі. Інші вже добре. Прокидаються вночі, але не так часто, як тоді», – розповідає Марія, донька Оксани.
Евакуюватися багатодітній родині допомогли соціальні служби. Чоловік і старший син залишилися, а Оксана разом із десятьма молодшими поїхали у Дніпро. Кілька днів там пожили в школі, звідки попрямували на Прикарпаття. Тут вже прихисток знайшли в монастирі. У Франківську родина вже кілька тижнів. Та діти і досі не оговталися. Жахіття війни постійно нагадують про себе.
«Коли у нас тут літаки літають, вони вже складають речі. Щоб бути напоготові, щоб їхати», – пояснює Оксана Зубенко.
Це не єдині діти, яких вони вже встигли прихистити у себе в монастирі, розповідає отець Андрій. І пригадує, як на початку війни до нього зателефонували серед ночі і попросили поселити цілий реабілітаційний будинок із Харкова. Найбільше, за що тоді хвилювався, каже настоятель, чим вистачить всім місця. Для маленьких переселенців вони віддали всі кімнати в готелі при монастирі.
«Зателефонував мій двоюрідний брат і каже, ти можеш прийняти 52 дітей. Я так в 10 вечора: п’ятдесят двоє, але думаю попробуємо. Думаю, це ж діти, не дорослі, можна трішки і потіснити. Що могли – те й робили: доставляли ліжка, з’єднували, були маленькі діти, то ми давали ліжка маленькі. У нас був брак у комплекті рушників, постелі, засобів гігієни, то наші парафіяни відгукнулися», – відзначає отець Андрій, настоятель монастиря Святого Йосифа в Івано-Франківську.
Реабілітаційний центр переїхав згодом у Чернівці. А до них у двері постукалася багатодітна сім’я із Харкова, яка вже оселилися за кордоном – у Новій Зеландії. Переїхати за кордоном благодійники пропонують й Оксані із її великою сім’єю. Та їхати на чужбину – ні вона, ні діти нікуди не хочуть. Бо вірять в українське ЗСУ, і в швидку перемогу України. А ще – що, скоро всі повернутися до рідного дому.
«В селі нашому хлопці, ЗСУ, вони сказали: ми вас повернемо. Це ненадовго, ми вас заберемо. Ви наші. У нас один шлях – тільки додому. Все! І діти наразі теж кожен день запитують, коли ми поїдемо додому. Ніяких Австрій, ніякий закордон», – підкреслює переселенка із Харківської області Оксана Зубенко.
Допоможіть добровільним внеском українським журналістам
Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!
