Зокрема, журналіста Олександра Дубинського, котрий відреагував обуреним постом в Facebook: “Перед введенням загального декларування доходів громадянами я хочу спочатку побачити, як податки з доходів почнуть платити олігархи, політики, великі бізнесмени, чиновники, прокурорсько-сбушно-ментовська мафія. Методи хочу побачити. Процес. Результат. Прозорість забезпечте, щоб як мінімум чиновники перетворилися у “слуг народу”, і тільки після цього вже в нашу кишеню лізьте”.
Однак Дубинського можна заспокоїти: в його кишеню залізли давно. Ухвалена у 1996 році Конституція України, хоч і пережила політреформу, норму щодо декларування доходів лишила неторканою. 67 стаття Основного закону звучить так: “Кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом, пишуть Версії з посиланням на 112UA.
Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом”.
В нашій країні, де, згідно із Конституцією, є безкоштовна медицина та освіта, формально існує й загальне декларування доходів. Тобто нічого нового економічні радники Зеленського не вигадали. Лише видали за свіжу ідею норму, давно прописану у законодавстві.
Приблизно те саме можна сказати й стосовно податкової амністії, котру також обіцяє ЗеКоманда. Подібні спроби робилися вже неодноразово, але при цьому сектор тіньової економіки не був радикально скорочений.
Те, чому в українських умовах не спрацює ані загальне декларування, ані податкова амністія, пояснюють економіст Олексій Кущ та аналітик компанії “МПП Консалтинг” Павло Мельник.
Податкові декларації як ознака високого рівня життя
Експерт команди Зеленського Данило Гетманцев, який відповідає за сферу економіки, фінансів і оподаткування, говорить дослівно таке: “Наступний пункт наших пропозицій – загальне декларування доходів. Воно не буде стосуватися тільки тих, хто отримує доходи від держави. Скажімо, пенсіонерів. Загальне декларування – це та фішка, яка дозволить нам підходити по-європейськи до питання.
Не тільки вимагати від держави, але і від себе. Підходити до фінансів по-європейськи, рахувати свої гроші. Ось ви знаєте, скільки ви в цьому місяці заплатили державі? Зазвичай людям важко дати відповідь на це питання. Ви не відчуваєте, скільки вам коштує держава”.
Річ, однак, у тім, що для того, аби підходити до питання по-європейськи, як це пропонує робити Гетманцев, треба завести у себе європейську систему оподаткування. Або хоча б американську. І та, й інша докорінним чином відрізняється від того, що ми маємо зараз в Україні. “У нас зарплатню сплачує працедавець. А в США, наприклад, кожен платить за себе сам.
Громадянин розуміє, скільки він платить державі й має моральне право і контролювати ці гроші, і вимагати від держави ефективної роботи. Реалізувати в Україні таке вийде років за 5-7, не раніше.
Бо це радикальна зміна податкового законодавства, і потім ще слід довго перевчати людей – навіть за рік це буде зробити нереально. Плюс станеться провал у бюджеті, бо буде дуже велика кількість несплат, помилок – забули, “провтикали” або просто не хочуть.
Утвориться великий борг плюс виборці Зеленського відчують великий негатив, бо вони голосували, щоб все працювало натисканням однієї кнопки, а не за те, щоб заповнювати якісь папірці та ще й віддавати свої гроші”, – коментує Павло Мельник.
Він пропонує провести паралель із монетизацією субсидій: після впровадження такої новації борги за послуги ЖКГ не тільки не зменшилися (на що розраховували автори ідеї), а лише зросли. З суто психологічної точки зору цьому є цілком розумне пояснення. “Загалом рівень боргів за ЖКП на кінець лютого становив рекордні 69,5 млрд гривень.
Немає сумніву, що на кінець березня ми знову побачимо різкий приріст боргів. Звичайно, так проводити монетизацію у таких умовах було неправильно. Бідні люди будуть діяти, як бідні люди, і для розуміння цього не треба закінчувати Гарвард”, – говорив нещодавно Андрій Герус – енергетичний експерт, а віднедавна – ще один радник президента Зеленського.
На бідність населення як на основну причину того, чому загальне декларування приречене на провал, вказує й Олексій Кущ. “В Україні до 30% населення, за даними Держстату, знаходиться на мінімальному рівні життєзабезпечення, коли доводиться отримувати субсидії і не вистачає грошей на ліки і лікарів. Накопичувати і інвестувати можуть лише 5-10%, які мають більше одного джерела доходу”, – говорить він.
При цьому навіть якщо українець крутиться на двох чи трьох роботах одночасно, він все одно отримує один вид доходу – дохід від роботи. Тоді як на Заході існує поняття пасивного доходу, пояснює Кущ – від купівлі нерухомості, від інвестування у цінні папери, від гри на фондовому ринку, від участі у системному підприємництві. Саме так живе середній клас, котрий в Україні майже відсутній як явище.
Олексій Кущ роз’яснює: на Заході “саме “брудна зарплата” до оподаткування і вказується в трудових контрактах. Якщо мова йде про мінімальний дохід, то найманий працівник, щоб не витрачатися на податкових консультантів за підсумками року, може попросити роботодавця віднімати податки при виплаті зарплати та виплачувати вже дохід “чистими”. Але українці такої можливості позбавлені.
“Формат обов’язкового декларування доходів, якщо ми рівняємося на цивілізований світ, передбачає, що українці повинні отримувати зарплату без утримання податку на прибуток і самостійно його сплачувати за підсумками календарного року. В такому випадку бюджет втратив би ритмічні щомісячні відрахування, а сама сума податку скоротилася б за попередніми оцінками вдвічі”, – говорить Кущ.
Населення не стане платити, бо коли надійде “час Ікс”, тобто час подачі декларації, з’ясується, що вся брутто-зарплата давно витрачена, і грошей на податки не лишилося. Та й держава ніколи не піде на те, аби віддати свою фіскальну прерогативу в руки не надто сумлінних й доволі незаможних громадян.
“Ось і виходить дволикий Янус: з одного боку, європейські зобов’язання, а з іншого – азіатські права. Як показує досвід розвинених країн, обов’язкове декларування ефективно працює лише в парі з правом на самостійну сплату податку на прибуток. Спроба створити “одноруку” систему декларування – це лише звичайні пошуки мільярда-другого додаткових податків і закидування фіскальної сітки для зняття з системи субсидування ще однієї порції домогосподарств. До Європи це має таке ж відношення, як і розмір самих зарплат”, – резюмує Кущ.
Податкова амністія: так справи не робляться
Тепер щодо другої ініціативи, з якою виступила ЗеКоманда. Знову – слово Данилу Гетманцеву, котрий каже, що Зеленський “підтримав проведення податкової амністії в Україні, згадавши приклад Аргентини, де у 2016 році президент Маурісіо Макрі провів амністію капіталу і закликав повернути гроші в країну”.
“І це дозволило вивести на світ божий 117 мільярдів доларів, не тільки в грошах, але і в інших активах. Адже амністувати потрібно не тільки капітал, але і, скажімо, нерухомість, яка є в Україні і за кордоном, інші цінності”, – розмірковує експерт, додаючи, що така амністія не торкнеться чиновників, яких підозрюють у корупції.
На жаль, логічне питання щодо того, кого ж тоді торкнеться амністія, адже амністують зазвичай злочинців, а не чесних людей, Гетманцеву ніхто з його співрозмовників не ставить.
“У нашому проекті закону записано, що якщо доходи здобуті злочинним шляхом, отримані від корупції або торгівлі людьми, то на них не поширюватиметься амністія. І якщо якийсь умовний корупціонер скористається амністією, а потім буде доведено, що він є злочинцем, гроші будуть конфісковані”, – говорить він.
“Така амністія – це взагалі ні про що. Амністія вже проводилася кілька разів. Вперше – за часів Кучми. Потім сказали: просто платіть податки, і ми все забудемо. Те, що зараз говориться – абсурдно. Як можна нажити капітал законно, але не сплатити з нього податки?” – запитує Павло Мельник.
І додає: “Для кого ця амністія? У того, хто хотів жити чесно, давно вже білий бізнес. А чорний ринок як існував, так й існує. Питання лише в тому, яким є відсоток цього тіньового бізнесу. Зараз він менший, а за часи Януковича був суттєво більшим.
Тоді мали відсотків 60, зараз десь 52%, але рахувати можна тоді, коли країна протягом значного часу знаходиться у більш-менш стабільному стані. Ми не розвиваємося стало хоча б 10 років підряд, щоб вирахувати тіньовий сектор”.
Мельник має рацію щодо того, що ідея податкової амністії, або – як її ще називають – подачі “нульових декларацій” – є старою як світ. Принаймні, як український світ. Мета акція зрозуміла: це і скорочення “тіні”, і наповнення бюджету.
Це і, зрештою, цінна інформація про доходи та витрати громадян, які подали нульові декларації, котру можна буде згодом внести у бази даних і потім перевіряти, чи відповідають доходи декларанта його витратам.
Нагадаємо, що в 2015 році у Верховній Раді був зареєстрований “Закон про нульову декларацію”, який не передбачав обов’язкового декларування. Але припускав, що багато представників бізнесу захочуть подати таку декларацію, оскільки отримають шанс легалізувати майно, придбане “в тіні”, і звільнення від юридичної відповідальності за старі порушення податкового законодавства.
Щоправда, подавачі декларації повинні були б заплатити “податок на декларування доходів, майна і майнових прав”, за рахунок якого планувалося поповнити бюджет. Згодом цей законопроект був відкликаний.
Але в 2016-му з’явився ще один. Згідно із ним, декларантами пропонувалося вважати не тільки представників влади, але також військових і всіх інших силовиків, кожного представника контролюючих і перевіряючих служб, весь юридичний корпус, нотаріусів, громадських активістів тощо.
Іншими словами, кожного, хто має доступ до матеріальних цінностей або грошей. Це не було б “загальним декларуванням” в прямому сенсі слова, але декларації стали б обов’язковими, мабуть, для більшості дорослого населення країни. Через рік подібний законопроект також зняли з розгляду.
Нарешті, в 2017 році знову ожила ідея “нульового декларування”. Був внесений законопроект “Про легалізацію майна в зв’язку з добровільним декларуванням майнового стану та незадекларованих доходів фізичних осіб”.
Як “плату за пробачення” декларанту пропонувалося або відразу заплатити всі податки на “відбілювання” майна, або придбати держоблігації на суму, рівну 10-12% вартості задекларованого майна. Цей документ і досі перебуває “на ознайомленні” комітетів.
Коментуючи ідею “нульових декларацій”, Олексій Кущ зауважує, що у Зеленського (втім, як і у інших можновладців) віз стоїть попереду коня. Бо починати треба не з загального прощення, а з того, щоб прибрати причини появи тіньової економіки. А їх економіст бачить три: надмірний фіскальний тиск, зарегульованість та домінування монополій.
Але що пропонує Зеленський? Просто провести якусь амністію капіталу, без усунення причин – в цьому випадку вона не призведе до належних результатів. Зараз бізнес не прагне детінізації, бо йому це невигідно. Якщо невигідність зберігається, значить, нічого не буде”, – каже Кущ.
Він же додає, що найбільш парадоксальним є те, що якраз бізнесу (в класичному розумінні цього слова) податкове “пробачення” від Зеленського не торкнеться. “Кому амністія? Чиновникам, які жодного дня не працювали в бізнесі і заробили капітал корупційними методами? А бізнесу – що? Нічого? Підтримка підпільних мільйонерів ще більше погіршить політичну ситуацію в країні, бо ті кілька мільйонів, які вони заплатять у вигляді податків, вже за пару місяців вони ж й повернуть. Той випадок, коли за красивими фразами – негідні цілі…”.
Окремо експерт аналізує й згадку про Маурісіо Макрі. “Відсилання до Макрі – це свого роду обмовка за Фрейдом. Адже в першу чергу цей аргентинський президент позначив такі напрямки реформ, як скорочення соціальних статей. В якості першого і вельми непопулярного кроку була змінена індексація пенсій, в результаті чого держава економила, а пенсіонери, відповідно, недоодержували до 3 млрд песо щорічно.
Його жорстка політика дала зворотний ефект: в 2016-му було зафіксовано падіння ВВП на 2,3%, а інфляція зросла до 40%. Країна зіткнулася з жахливим явищем – стагфляцією. Аргентина наочно показала нам, як на практиці працюють ті західні моделі, які або не вчасно імплементуються, або виконують роль димової завіси для інших, прихованих цілей”.
Колега Куща Павло Мельник додає до всього сказаного, що податкова амністія та загальне декларування – ще не найбільш “конгеніальні” ідеї нової влади. “Хтось із радників Зеленського також обіцяв запустити друкарський станок.
І це при тому, що збільшення монетарної бази будь-якої валюти в обсязі 1% від існуючої маси дає 3% інфляції. Так ми можемо отримати інфляцію у 15-20%, і це при тому, що більше 10% – це вже проблема.
Поки ми ще тримаємося, але як далі? Протягом півроку ми можемо стикнутися з новою фінансовою кризою, зі зменшенням кредитування, бо якщо у людей впадуть доходи, вони не братимуть кредити взагалі – почнеться рецесія”, – зазначає він.
Хотілося б, звісно, аби новообраний президент України став не так Макрі, як Макроном (хоча його французький колега переживає нині падіння рейтингу та протести “жовтих жилетів”, що охопили країну). Але куди заведе нас каденція Зеленського – до умовної Аргентини чи до Франції, ми дізнаємося лише згодом.
Наталія Лебідь
