Вона емігрувала у 22, без соціальних зв’язків, із мізерним словниковим запасом китайської. 

Вже за три роки дівчина з Дніпра підкорила Піднебесну, отримавши нагороду “Краща іноземна актриса” від престижної телевізійної премії TV Drama Awards Made in China за роль у телесеріалі “Моя Наташа”. 

Через вірус COVID-19 Ірині довелося виїхати з Китаю, як і мільйонам іноземців. У неї немає зворотного квитка, її контракти з кіностудіями та зйомки залежать не від неї, а від перебігу пандемії. 

Китай зачинив кордони навіть для тих іноземців, які мали візи та дозвіл на постійне проживання. 

В інтерв’ю для sos.pravda Ірина розповіла, як COVID-19 змінив її життя,  про свій чималий досвід карантину у двох країнах: Китаї та Україні, про онлайн-кастинги та вимушену паузу в кар’єрі, пише УП.  

— Скільки вже років ваше життя пов’язане з Китаєм, і за яких обставин ви опинилися в тій частині світу?

— Я приїхала у розпал світової кризи у вересні 2008-го року. Приїхала, бо хотіла пожити в рамках абсолютно іншого світу, спробувати себе, зрозуміти, чому саме Китай так швидко розвивається, і що за сила криється в цій країні.

За освітою я журналістка, тому спочатку активно шукала роботу на телебаченні, мріяла працювати за фахом та вивчала  китайську мову на курсах для іноземців при Пекінському міжнародному дослідницькому університеті (BISU).

Пам’ятаю, кураторка групи одного разу запропонувала — хто поїде на зйомки реклами відбілювального крему або на массовку в серіалі, той звільняється від диктанту. Всі ті, хто мав європейський тип зовнішності, відразу встали і поїхали (посміхається).

— Чи важко було отримати першу роль? Як взагалі вийшло так, що ви стали акторкою, не маючи відповідного досвіду?

— У китайський кінематограф я потрапила майже випадково — познайомилася з агентом по акторах, і він запросив на проби.

Актриса з Москви не змогла прилетіти, щось у неї сталося, а я як раз підходила під опис ролі. Ось так і закрутилось.

Вже через три місяці після мого переїзду я грала роль у повнометражному фільмі “Взимку не холодно”.

Фото: Матяш Тансис

— У  Піднебесній Вас кличуть Іліша. Звідки пішов цей псевдонім?

— Це не псевдонім, просто китайцям так легше вимовляти моє ім’я, я вже звикла. Замість Іриша кажуть Іліша. Це вже майже моє друге ім’я.

— Початок епідемії Ви зустріли у Китаї. Як все відбувалося? Наскільки несподіваними для тамтешнього суспільства виявилися ці події?

— Новина про епідемію в Ухані буквально звалилася на голову в той січневий день, коли вся країна святкувала китайський Новий рік. Це було 24 січня.

Пам’ятаю той день: отримавши сценарій, я навмисно залишилася у своїй шанхайській квартирі, аби вчити нову роль. По телевізору йшов китайський новорічний вогник, ведучою якого була моя колега, чудова китайська актриса Лія Тун. Ми з нею нещодавно закінчили спільний проект, я дивилася на неї, і мене переповнювала гордість.

А в цей час, паралельно телефон вже розривався від повідомлень про спалах епідемії в Ухані.

“Терміново!”, “важлива інформація!” “екстрені новини!” — всі повідомлення починались приблизно так. Але по телебаченню про це не було ані слова, і ось тоді мені стало по-справжньому тривожно.

Інформація цілеспрямовано замовчувалась.

А  наступного дня оголосили карантин. Тобто, поки по телевізору йшов китайський новорічний вогник, в провінцію Хубей зганяли армію, танки, розгортали блокпости і обмотували все колючим дротом.

Для більшості з нас життя змінилося буквально за одну ніч.

Якщо говорити про реакцію суспільства, треба сказати, що китайці дуже законослухняні, і у них зовсім інші відносини народу із владою або ж між владою і ЗМІ.

Там вкрай цінують колективний дух і вірять в ідеї світлого комуністичного майбутнього, якого можна досягти тільки всім разом.

Тому ніяких протестів або нарікань на карантинні заходи там не було.

До того ж, багато з них і до цих подій носили маски всі останні роки через забруднення повітря у великих містах, тому для них цей процес не став чимось надприродним.

 

— Наразі ви в Дніпрі разом із своєю родиною. Чому вирішили повертатися до України, замість того, щоб залишитися у Китаї та пережити епідемію там?

— По-перше, роботи різко не стало. По-друге, я дуже сімейна людина, і мені кортіло провести скрутні часи у колі родичів.

Від українського посольства в Китаї щодня виходила інформація про те, що терміново потрібно евакуюватися.

Нас попереджали, що кордони, швидше за все, будуть закриті і тоді повернутися додому буде проблематично. Але я не могла повернутися. Мій паспорт на два тижні був відданий для продовження візи.

Я застрягла в Китаї, і це були перші два тижні мого 14-ти тижневого карантину.

— Чи відчували підтримку українського посольства?

— Так, хочу зазначити, що співробітники українського посольства в Китаї намагалися бути максимально корисними і доброзичливими. І це великий контраст на тлі того, як було раніше.

Зараз все зручно, вчасно і якісно. Мене це навіть вразило.

— Як поверталися? Чи були якісь складнощі? Адже для багатьох українців повернення на батьківщину в цей період виявилось надскладним завданням.

— І я не виключення.

Весь подальший процес мого повернення в Україну перетворився на купу проблем і стресу. Прямі рейси МАУ були вже скасовані, повертатися доводиться через треті країни.

Я летіла через Москву і Варшаву.

Коли стюардеса дізналася, що лечу з Китаю, на борту піднялася справжня паніка і істерика. Хоча я заздалегідь попередила екіпаж, як і вимагали правила.

Летіла я в трьох респіраторах, рукавичках, окулярах і у всіх пасажирів вже був шок при одному тільки погляді на мене.

Європейці тоді ще не мали досвіду карантинних заходів, тому до всього і до всіх ставилися дуже насторожено.

Згадую цей політ і здригаюся: стюардеса кричить, потім вриваються люди в костюмах і починають дезінфікувати весь літак, всім роздають папери для заповнення медичної карти… Атмосфера напруги, роздратованості, злості. А я на той час вже 17 годин у дорозі.

Наприкінці цього польоту у мене вкрали дорожню сумку і загубився багаж десь у небі. Хто вкрав, я не знаю. Якби не вся ця напруга, я б особисто перевернула весь аеропорт Шопена, щоб знайти її. Але в той момент мені вже було майже байдуже.

Здавалося, що як тільки ми вийдемо з літака, інші пасажири просто вб’ють мене. Добре, хоч багаж вдалося знайти через два тижні.

 

— Зважаючи на те, що і китайські, і українські кордони закриті на невизначений термін, як плануєте майбутні проекти?

— На цей рік у мене були заплановані зйомки в двох повнометражних фільмах і в одному історичному серіалі. На час карантину зйомки, звісно, призупинили. Наразі я пишу кілька сценаріїв, щоб по одному з них зняти китайсько-український фільм. Я вже всім своїм китайським колегам про це розповіла, ось тепер і в Україні дізнаються.

Тому, на випадок, якщо китайські кордони відкриють не скоро, у мене є не просто план Б. У мене є і план Б, і план В, і план Г і Д. Відчуваю себе іноді Богданом Хмельницьким з його багатовекторною політикою.

Китай виходить з карантину повільно і поетапно, і поки що знімальні групи тільки проводять онлайн-кастинги або читають сценарії.

—  Що таке онлайн-кастинги, і як вони проходять?

—  Кіноіндустрія також частково йде в онлайн.

Сьогодні кастинг-директори по всьому світу майже не проводять очних проб, а просять записати вдома сцену з ролі та надіслати. Поки сиджу вдома, замовила собі студію, світло, буду робити домашні зйомки і формувати нове портфоліо.

Я вважаю, що карантин поміняє майбутнє кіно, і стануть популярні інші образи, впевнена в цьому. Тепер лише треба вгадати, які саме (посміхається).

Фото: Матяш Тансис

— Ваш карантин триває вже більше трьох з половиною місяців. Звісно, всім нам час від часу хочеться побути на самоті, далеко від натовпу або розмов з колегами. Але самотність усередині групи людей і наодинці з собою — це дві різні речі. Як вам дається такий довгий період ізоляції?

— Так, я вже можу давати майстер-класи з самоізоляції (сміється).

Дивлюся багато майстер-класів зараз, один з останніх — вебінар Девіда Лінча, де він усім порадив вивчати трансцендентальну медитацію, так як саме вона розкриває креативність і допомагає позбутися від так званого “рептильного мозку”, який насичує нас страхами і хвилюваннями.

Цей “рептильний мозок” зараз переважає в абсолютної більшості людей на планеті. Тому активно вивчаю цей тип медитації, самовдосконалююсь. Це допомагає.

Весь наявний час намагаюся інвестувати в розвиток своїх майбутніх навичок і ідей. Можливо, приєднаюсь як волонтерка до китайсько-українських соціальних проектів. Адже у мене великий досвід роботи з Азією, я можу і хочу бути корисною.

Наразі Ірина відновлює візу  в сумці, яку вона втратила по дорозі в Україну, були і документи, і паспорти. Після карантину вона планує повернутися до Китаю.

Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!