Двадцятирічний доброволець залишив спокійне життя за кордоном, щоб захищати Україну, та героїчно загинув у бою в Серебрянському лісі. Його односельці з прикарпатського Залуччя організували вечір пам’яті на честь загиблого воїна, як повідомляє Дутчак Жанна для медіа “Подробиці”.
Тарас Баришніков народився і виріс у прикарпатському селі Залуччя, де змалку захоплювався спортивною гімнастикою та здобував численні нагороди.
“Ось всі його медалі – це перші, другі, треті місця, спортивна гімнастика”, – розповідають рідні. Тренери пророкували хлопцеві спортивну кар’єру, але у 18 років він разом із родиною переїхав до Польщі, де працював із батьком на будівництві.
Коли почалася повномасштабна війна, Тарас з перших днів прагнув повернутися на фронт.
“Кошти, які він заробляв з початку війни, він все донатив. Залишав щось на свої розходи, і все донатив. Він сказав, що йому грошей не треба, тому що смисл його тепер – це Україна”, – розповідає Олена Баришнікова, мама загиблого захисника.
Після того, як юнак побачив жахливі кадри з Бучі, він твердо вирішив, що має бути на передовій.
“Він почав посилено тренуватися. Він прокидався о пів на 4 ранку, а виходив з дому і годинами бігав в парку і потім їхав на роботу”, – згадує мати.
На початку 2023 року Тарас повернувся в Україну. “Я почала говорити, що я не виживу, якщо із ним щось станеться. А він мені каже: я вже дорослий і сам собі обираю те, що я хочу”, – поділилася Олена Баришнікова.
Хлопець мріяв служити в “Азові” та пройшов ретельний відбір.
“Там великі перевірки, ще й прізвище у нас російське. Бо мій тато росіянин. І його дуже-дуже довго провіряли”, – розповідає Борис Баришніков, батько загиблого захисника.
Навесні Тарас долучився до дванадцятої бригади “Азову”, а в липні 2023 року опинився на передовій, виконуючи бойові завдання на території Серебрянського лісу на Луганщині. У січні 2024 року, витягуючи побратимів із поля бою, хлопець потрапив під мінометний обстріл.
“Отримавши поранення в ногу, він ще п’ятнадцять хвилин вів бій до останньої хвилини. Коли він говорив по рації і прийшов другий приліт, в той день там творилося пекло”, – пригадує мати.
Поранений Тарас пролежав у лісі вісім годин, доки не стихли обстріли. Його евакуювали спершу в Слов’янськ, далі в Дніпро і Київ, але поранення були надто тяжкими, і 9 лютого 2024 року боєць помер, так і не отямившись.
Батьки знайшли серед речей сина зошит із планами на майбутнє.
“Перший пункт – було не загинути, другий пункт – стати професійним військовим, і навіть такі дрібнички, як попасти в село хоч на п’ять хвилин, розпалити піч, бо він дуже любив палити вогонь в печі”, – ділиться батько.
“У мене навіть залишилася така переписка – він каже: я ні крапельки не жалію за свій вибір. Є таке відчуття приналежності, що я роблю для України щось важливе. Я пишаюся ним, тому що те, що зробив Тарас, не кожен здатен зробити, він добровільно пішов захищати Батьківщину, і він це зробив у свої двадцять один”, – говорить Олена Баришнікова.
За три роки війни в громаді загинуло одинадцять захисників, більшості не було і 30 років, зазначається у матеріалі Дутчак Жанни для “Подробиці”.
