Результат пошуку зображень за запитом "Настя Станко"

 

Я не один раз розповідала цю історію. Мій прадід по маминій лінії не хотів йти на війну, він переховувався, і дружині з трьома дітьми погрожували, що заберуть їх в Сибір. І він пішов. Бабця, якій тоді було 10 нічого майже не пам’ ятає про тата, тільки, що ніби був гарний, і що цвіли огірки тоді, як він пішов на війну. Певно був серпень 1944. Саме 9 травня 1945 їм прийшла похоронка. Він лежить десь в братській могилі в Німеччині.
Тому перемогу вони ніколи в цей день не святкували.

Мій дід – батьків батько теж десь в той самий час пішов на війну. Йому було майже 18.
Він хотів бути льотчиком, але став звичайним піхотинцем. Під чеською Остравою був поранений в голову.

А коли вернувся з госпіталя додому в рідне Закарпаття, то там уже господарювала червона армія, я не знаю до кінця, що там сталось, але чи то якийсь із солдатів хотів згвалтував сільську дівчину, чи що, але дід з хлопцями його сильно побив, чи не ледь до смерті. Дідові присудили розстріл, потім 25, пройшов він 10 років сибірських таборів. І вже на поселенні в Магадані зустрів бабцю, яка за зв’язки з УПА на Прикарпатті теж пройшла своїх 10 років таборів. Вона мені розповідала, як помер Сталін в 53, і як каторжники, почувши це хрестились і казали: Слава Богу, за що їх наглядачі били по голові, а вони тоді їм пояснювали, що як людина вмирає, то треба хреститись, і більше їх не били.

Мій інший дід, мамин батько мав 17, коли війна підходила до кінця. Його забрали в Сибір робити зброю. Тим часом в його хаті на Прикарпатті якийсь час жили німці, коли окупували ту територію, здається, навіть в хаті була тимчасова тюрма. На Сибіру він не доїдав. Тому ми малі завжди зауважували, як він акуратно збирає кихтихліба зі столу. Він часто про сибірські часи досі згадує.
В бабці, що з них усіх чотирьох була наймолодша і лишилась без батька з мамою і двома молодшими баратами катюша спалила хату і вони вештались по приймах.
Ніхто з них не говорив мені ніколи про перемогу. Діда і бабці – батькових батьків уже немає, вони так і не розказали мені всього, що з ними сталось. А дід не любив говорити, як воював. Ніколи.

Інші дід з бабою живуть. Я весь час думаю, яке важке життя їм дісталось. І як вони все розуміють про Донбас, хоча живуть в селі Івано -франківській області і мають освіти, як каже бабця – три класи за німців.
І ще я думаю, що не можна казати, що вони всі були лише жертвами і гвинтиками двох безжальних терорів.

Бо люди мають значення. І саме вони четверо сформували в мені відношення до історії, і розуміння того, що кожна доля в історії має значення. І кожну долю не можна отак взяти і викинути, або не врахувати, як статистичну похибку.
І коли ми не хочемо говорити чи згадувати війну, то ми не хочемо говорити і згадувтаи про все, що вони пережили. Не якісь далекі люди, а певно кожного бабці, дідусі, прабабці і прадіди. І робимо таки певно і подвиг мого діда, і смерть мого прадіда – нічого не вартими. Саме нічого не вартими робила їх та тоталітарна система, яка їх і послала на війну. Так теж не можна, мабуть. Бо вони, я впевнена воювали і за нас. А це варте. А ще ми ніби не згадуємо і про жахіття, які таки скінчились – наприклад, про голокост. Хоч почались і інші жахіття.

Так чи інакше все це не можна забути і не можна перетворити на день політичних провокацій і маніпуляцій, де різні політичні актори будуть присвоювати собі всі ці слова, символи і нашу пам’ять. І тому нам всім хочеться ніби відвернутись і сподіватись, аби цей день швидше закінчився. Це неправильно. Бо ніхто – ніяка політика, ніякі сучасні вектори не можуть переінакшити історію моєї родини. І тим більше це неправильно тому, що ми всі знову переживаємо війну.
Вічна пам’ять,  – розповіла Nastya Stanko.