На 40 день після загибелі бійця Романа Дубінського його матір виконала останню обіцянку — зробила татуювання — квітку-ромашку та надпис: “Герої не вмирають”. Прикарпатець Роман Дубінський загинув у перші дні повномасштабного вторгнення при обороні Києва — 26 лютого. Це була одна з перших втрат на Івано-Франківщині у великій війні.
Яким запам’ятався Роман Дубінський, про що мріяв 19-річний юнак та про пережиття втрати матір, друзі та наставники юнака розповіли Суспільному.
Останнє SMS: “Люблю тебе, синочку…”
Востаннє сина матір Анна Роздільська бачила 6 жовтня о 6:00, коли проводжала в армію. Опісля не вдавалося приїхати через карантинні обмеження. Син прослужив 4 місяці 20 днів, коли у його військову частину прийшли російські окупанти.
Далі — спогади матері про останню розмову напередодні загибелі Романа.
“25 числа (лютого — ред.) опівночі ми з ним переписувалися. Я ще йому написала два останні речення: “Люблю тебе, синочку. Кожна мить з думкою про тебе”. І писала цю фразу, і так мене сльози душили. То він ще прочитав. А потім його найкращий друг, у президентських військах служить, їх разом забрали, мені розповідав: “Росіяни прорвали блокпости та увійшли в Київ. Їх усіх підняли на підтримку блокпостів і Ромчикову частину підняли теж. І коли вони виходили з частини на підтримку блокпостів, то ворог уже був під частиною, і розстріляв усю колону”.
“Кіт Муркусь наче попереджав про загибель сина”
Тієї ночі, коли загинув син, каже Анна, вони разом з мамою спали міцно. Проте їх тричі будив кіт Муркусь, якого колись виходжував від недуги Роман.
“У нього кіт був, та чого був. Є. Він до нас приблудив. У нього був перебитий хвіст, то довелося відрізати. Він у нас, як кролик. Якось він підчепив інфекцію і був при смерті. Я думала усипляти, але Ромчик скричався на мене і сам його виходив, робив уколи, промивав рану.
І поки Романа не було, він спав на його місці. І тієї ночі він спав там. Десь о 6:00 кіт почав дзвонити Ромчиковими медалями. Виходить, коли почалася війна, то ми не спали, кожні чотири години переписувалися із сином. А тієї ночі ми так міцно спали, а кіт нас збудив.
Так десь через 15-20 хвилин кіт знову задзвонив, а десь о 7:00 Муркусь задзвонив так сильно, що ми з мамою встали та почали поратися.
Я глянула, що син вночі був у мережі, і вже ніби щось відчула. Написала йому: “Напиши мені, що у тебе все добре”. Та й пішла рубати дрова. І почула у новинах, що вночі напали на якусь військову частину. Прибігла до хати, кажу: “Мамо, перепитай, в якій частині Ромчик служить?” А мама каже: “Та лиши дитину, хай поспить, він — з чергування”. А за декілька хвилин прийшли із селищної ради повідомити про смерть сина”.
Коли народився — падав сніг, як і у день похорону
“1 грудня і то так пам’ятаю: таке все було сіре, снігу не було, — пригадує день народження сина матір. — А о 9:30 народився і почав падати сніг. Такий, знаєте, як то перший сніг — світлий, чистий. І коли був похорон, 10 березня, теж усе було таке сіре, таке небо було сіре. Коли вже прийшли на цвинтар і почали труну опускати – звіявся вітер. Навіть не знаю, звідки ті хмари нагнав. І в секунді такий сніг почав падати. І все вкрив у секунді білою ковдрою. Біля мене мама стояла, а я ще кажу: “Прийшов до мене Ромчик зі снігом і пішов по снігу”.
Почав заробляти з 14 років
Син, пригадує Анна, з дитинства багато читав, у п’ять років знав сотні віршів.
“Він так ніби поспішав жити. У 14 років попросився поїхати зі мною у Польщу на сезонні роботи. Все жалів мене, хотів допомогти. За перші гроші купив собі велосипед, дуже дорогий, я зараз ним їжджу. Він собі повністю придбав усе до школи: одяг, взуття, зошити, сумку, перший мобільний телефон сенсорний. І кожного літа почав шукати собі роботу. Брався за будь-яку. Згодом допомагав хлопцям на СТО і пішов вчитися по автоелектроніці”, — розповідає Анна Роздільська.
Роман Дубінський навчався в Івано-Франківському вищому професійному училищі сервісного обслуговування техніки. Там у 2021 році здобув фах майстра V розряду з діагностики та налагодження електронного устаткування автомобілів. А 6 жовтня 2021 року пішов в армію.
На 40 день зробила татуювання “Герої не вмирають”
Після служби в армії Роман планував стати тату-майстром. Разом з матір’ю вони домовилися зробити однакові татуювання, проте хлопець так і не встиг обрати малюнок.
“І він все казав, що хотів навчитися робити татуювання, тим займатися… Відкрити кабінет. Він став просити, щоб я дозволила зробити татуювання. Бо він завжди казав: “Виповниться мені 20 років, я тебе питатися не буду. Я — зроблю”.
Я кажу: “Добре, тоді домовляємося — робимо однакові татуювання. У тебе є час, щоб ти вибрав зображення, щоб мені теж сподобалося, і ми зробили однакові татуювання“. І вже після його смерті я виконала так ніби останню обіцянку йому й зробила собі татуювання: “Ромашка…Герої не вмирають“.
“Знаєте, яким Роман запам’ятався?”
“Ви знаєте, яким він мені запам’ятався?” — починає розповідь директорка Лисецького ліцею Марія Солтан. Саме у цій школі навчався Роман Дубінський.
“У нього таке було волосся, така зачіска, волосся вилося, — каже Марія Солтан. — І так воно у нього розвівалося. Він ніколи не ходив, аби так… А це — він, от Роман іде. Все, всі бачать: іде Роман. І коли були змагання з патріотичної гри “Джура”, то він був ройовим. У нього був командирський голос: він віддавав команди й його загін завжди перемагав”.
На час запису розмови у Лисецькій громаді загинули ще два захисники України, одного вважають безвісти зниклим. А сама школа стала прихистком для переселенців з інших областей України.
Прадідусь Романа воював за вільну Україну
Прадід Романа Дубінського — Павло Лаврук — воював проти “совєтської” влади, за що відбув шість років на засланні. Чоловік, пригадує Марія Солтан, часто приходив до школи, щоб розповісти про минуле.
“Мама Романа — вона з такої родини, де пропагувалися патріотизм, самовідданість. Там такий дідусь був, він пройшов складне життя. Але він казав: “Дивіться, вважайте. Вважайте, бо він ніде не дівся. Ця наволоч сидить там і вона чатує. І буде хвилина, коли вони не залишать нас у спокої. Прийдуть сюди за нашою душею”, — цитує Павла Лаврука Марія Солтан.
Син казав: “Я ніде не хочу їхати, я хочу бути в Україні”
“Просила, щоб він десь їхав за кордон, — розповідає матір Романа. — Кажу: “Отримаєш, може, якусь кращу освіту, щось побачиш, подорожуватимеш. А він, у нього щось таке було, – Україна і все. Все казав: “Це — моя земля. Це — моя країна. Я ніде не хочу їхати, я хочу бути в Україні”.
“Перша пластова загибель у великій війні”
Прадідусь Павло Лаврук дуже цінував дружбу із пластунами, каже Анна Роздільська. Коли внук у 8-річному віці став скаутом, він подарував йому відзнаку 1946 року. На ній вигравіювана дата післявоєнної зустрічі пластунів. Після загибелі Романа матір передала відзнаку пластунам, каже в.о. станичного Івано-Франківського пласту Олег Бабецький. Він був зв’язковим 49 куреня, до в якого входив гурток “Пінгвінів” Романа Дубінського.
“Швидше за все, цю зустріч організували у діаспорі й прадідусь Романа відвідав її. Тут написано рік заснування організації — 1911 та рік зустрічі — 1946. Про відзнаку ми дізналися, лише коли матір вирішила передати її нам, — каже Олег Бабецький.
“Я пам’ятаю Романа ще маленьким, — продовжує Олег Бабецький. Він був неймовірною, позитивною дитиною, Це, якщо не помиляюся, перша пластова загибель після великого вторгнення”.
“Не розумію, нащо мені то все без нього?”
“Нічого не можу робити, — зізнається матір Романа. — Просто не розумію, нащо мені то все без нього? Якийсь такий був. Він все казав: “Мамо, не переживай, я з тобою! Казав, мамусю, я з тобою”. І ще такий був, коли були якісь проблеми, негаразди, казав: “Та забий”. Ніколи не плакав, ніколи не жалівся. З ним можна було у розвідку йти, — таким його згадую.
Я така трохи сувора була з ним, за дещо себе інколи картаю, але завжди старалася з ним бути йому другом. І оті фото, які саме я робила, кожен день пам’ятаю, куди ми з ним і де ми їхали. Але ми, коли їхали, нам нікого не треба було. Ми собі про щось розмовляли, гуляли”.
“Все одно чекаю, що він повернеться”
“Бували такі люди, які могли докоряти, що я не побудувала якусь сім’ю, від чоловіка пішла геть, — розповідає Анна Роздільська, те, що дитину рано народила. Я його у 19 років народила.
Але я завжди казала: “Ні про що не жалію, ні про що. Кажу, маю такого сина, що я ні про що не жалію. Якби мені сказали, що я можу прожити життя спочатку і якось усе поміняти, то я б у жодному разі нічого не міняла, бо я, кажу, маю надзвичайну дитину. Все одно чекаю, що він повернеться додому”.
Читайте також
Допоможіть добровільним внеском українським журналістам
Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!
