У вирі війни народжуються справжні герої, чиї історії надихають та змушують повірити у силу людського духу. Одним із таких є 22-річний Михайло Когут з Івано-Франківська, який, незважаючи на важке поранення, зберігає оптимізм та будує амбітні плани на майбутнє.
Михайло Когут, 22-річний боєць з Івано-Франківська, став символом незламності та оптимізму після важкого поранення на фронті. Його історія – це розповідь про мужність, віру в життя та непереборне бажання рухатися вперед.
“Я народився у багатодітній сім’ї, де я серед усіх наймолодший. Маю трьох братів і сестру. Всі ми дуже активні і творчі. Зростав в атмосфері любові, яку нам привили мама і тато. Між нами ніколи не було заздрості, конкуренції чи поділу батьківської уваги. Ми могли тлумитись по-хлопчачому, але завжди були друзями і мене це навчило командної взаємодії. Багатодітна сім’я – це дуже весело і класно, всім раджу. Я теж хочу трьох дітей. П’ятьох не знаю, чи знесу, а от мої батьки – залізні люди, що всіх нас витерпіли. Зараз мій найстарший брат, до речі, також воює на Запорізькому напрямку, а двоє інші – офіцери запасу”.
До війни Михайло вів активне життя, організовував заходи та мріяв про кар’єру в сфері культури. Однак доля розпорядилася інакше – після строкової служби він добровільно вступив до лав десантно-штурмових військ.
“Фізично я був готовий і морально-психологічний стан підходив. Пройшов інтенсивний курс штурмовика. Я дуже спокійно завжди до всього ставлюсь і на позитиві, тому з посмішкою зустрічав усі проблеми. На війну я пішов разом із своїм найкращим другом з позивним Шакіра, з яким ми познайомились під час строкової служби і який спас мені життя після поранення”.
Поранення, отримане наприкінці квітня, стало переломним моментом у житті молодого бійця.
“Ми перебували безпосередньо «на нулі». Була дуже тяжка ситуація і нас обстрілювали. В той момент ми стримували наступ. Прилетів мінний снаряд. Тоді мій друг Шакіра і ще один хлопець були в одній стороні, а я в іншій. Їм – вибухова хвиля і контузія, мені – всі осколки. Я зараз навіть в принципі радий, що все взяв на себе, а їм нічого не сталося. В мене вся права сторона (від п’ятки до лопатки) в осколках. Якби було так сильно поранено нас всіх, то це було б фатально. Хтось повинен був надати медичну допомогу. Я наклав собі турнікет самостійно. А все інше – тампонування, перев’язки робив мій друг… Я бачив тоді його очі повні страху і розумів, що можу померти. Спасло те, що ми обоє вміємо надавати медичну допомогу. Оскільки той третій військовий був у ступорі. Якби не мій друг, то я б стік кров’ю…”, – стверджує він, перебуваючи на реабілітації в рідному місті.
Після поранення Михайло 9 годин перебував в окопі, будучи у свідомості і очікуючи, коли його вивезуть:
«Це були найтяжчі години мого життя (з 16:00 дня до 1 ночі). Біль була страшна. Тоді, щоб хлопці знали, що я не помер і не заснув, то я голосно молився і співав пісні… Я так сильно просив Бога залишити мені життя… які я Йому тоді тільки аргументи не наводив… і про сім’ю, і про племінників, і що я ще багато всього не встиг… Натерпівся тоді дуже багато, але зараз я з посмішкою про це говорю, тому що я живий…. Ви мене бачите і це мені не сниться… Життя продовжується і воно прекрасне» .
Потім Михайла з місця поранення 3 години евакуйовували.
“Це теж було дуже страшно і тяжко, бо нас сильно обстрілювали. Мене відвезли на пункт, де мені залили 2 літри крові. Бо я дуже багато крові втратив. Я був ввесь час у свідомості. Пам’ятаю, як просив лікарів невисоко ампутувати ногу. Від самого початку поранення я розумів, що лишусь без ноги. Але мав страшенне бажання вижити. Коли я зрозумів, що за мною приїхали, то ви собі уявити не можете, як сильно зросла в мені жага життя… Потім я відключився. Через наркози так міцно заснув, що прокинувся аж в Дніпрі”.
Коли приїхав до Івано-Франківська, то радості не було меж.
“Я так тішився… думки… ура, я тут… я вдома… Зараз я в рідному місті в мене крута реабілітація. Мені так подобається команда реабілітологів лікарні на чолі з завідуючим, який всіх об’єднює. Тут всі як одна дружня сім’я. Це дуже позитивно впливає на пацієнтів”, – говорить Михайло Когут.
Займається з військовим фізичний терапевт Сергій Палівода:
“Зараз найголовніше тренувати ногу і укріпити м’язи кукси. За місяць часу в нього вже буде протез. Він швидко мав би навчитись ходити”.
Михайло Когут раніше займався скейтбордингом і зараз має мрії щодо цього.
“Я обіцяю, що не просто ходитиму з протезом, але й скакатиму, бігатиму і робитиму різноманітні трюки на скейті”, – заявляє він, демонструючи неймовірну силу духу.
У Михайла Когута ще дуже багато мрій і планів:
“Хочу відкрити мистецькі заклади і, спілкуватись з товаришами, організовувати різні заходи. Подорожувати… В мене як тільки завершиться реабілітація, стану на протез і гайда по світу. Уявляю собі як у всіх аеропортах мене будуть «облапувати» по повній програмі, адже ж в мене в тілі метал. Це як у фільмі. Буду тепер проходити рентгени різні, щоб полетіти в іншу державу і мене не вважали терористом”.
Планує і роботу з ветеранами:
“Я б дуже хотів відкрити заклад, де б працювали люди з ампутаціями”.
Михайло Кобзей, завідувач відділення реабілітації, підтримує амбітні плани пацієнта:
“Цей хлопець має величезну мотивацію і бажання, що найголовніше. Так як він раніше займався скейтбордингом, то і з протезом зможе”.
Окрім особистих цілей, Михайло мріє про відкриття закладу для людей з ампутаціями та прагне підвищити рівень інклюзивності в суспільстві.
“Підійдіть до військового з посмішкою і ненав’язливо спитайте, чи йому допомогти”, – радить він, звертаючись до громадськості.
