Мій маленький ритуал
— «Добрі новини з Аральського моря» — це історії чотирьох українок, котрі, кожна зі своїх причин, переїхали жити до Парижа. Тематика книги — жіноча чи соціальна?
— Всіляка. Там є війна, місце жінки в суспільстві, й її боротьба за права, а всі бачать лише Париж.
— Серед тих чотирьох героїнь є хоч одна, «списана» з Ірени Карпи?
— Стовідсотково — жодної. Їх звати Рита, Маша, Хлоя та Богдана. Вони всі різного віку й їхні роки не збігаються з моїми. Але в кожній із них є частинки мене.
— Ви, як і ваші героїні, вже кілька років живете у Парижі. І навіть займали посаду першого секретаря з питань культури Посольства України у Франції. Позаяк той проєкт уже завершився, чим плануєте
займатися тепер?
— Я спершу дуже важко звикала до офісного графіку. Найгірше було, що треба кудись ходити, хоча можна цю ж роботу робити з будь-звідки, і це буде навіть ефективніше. Коли це закінчилося, то перші тижні було не зовсім зрозуміло, що відбувається, бо час усе одно кудись дівається. За три роки людський мозок «корумпується» графіком — наприкінці місяця отримаєш зарплатню, а коли ти фрілансер і працюєш на результат, то можеш піти в музей чи до бібліотеки, почитати. Таке життя значно гуманніше до людини, яка повинна мати все-таки щось більше, ніж робота-дім, робота-дім. Література — це моя віддушина, я маю сісти на терасу, випити каву чи вино, це мій маленький ритуал.
— Париж був містом вашої мрії?
— Ніколи. Я до Франції ставилася доволі скептично.
— А чому французьку мову почали вивчати?
— Бо мені було не шкода кинути цей факультет у випадку, якщо вирішу зайнятися чимось іншим! У мене вибору не було, в школі була лише французька, а хотіла вступати на юридичний факультет. А тут якось повертаюся з олімпіади з французької і думаю: щось вона мені так легко дається, хочу бути письменником, журналістом і музикантом, а якщо вступлю на юридичний — раптом мені сподобається і засмокче? У результаті ця французька мова вистрілила тим, що я поїхала працювати у Посольство до Франції, хоча все життя вважала, що французи зверхньо ставляться до інших. Таких людей мені просто хочеться чимось ударити.
— Ставлення до французів не пом’якшилося?
— Парижани — хамовиті, холодні, зверхні й не посміхаються. Це вам не Іспанія, і навіть не південь Франції, де люди відкритіші та добріші. Переглянула хіба свої погляди на французьку кухню, яку раніше вважала несмачною. Це просто у мене грошей не було. Коли ж у тебе з’являються гроші, можеш собі дозволити вишуканішу їжу й переосмислити її.
«Хотіла б бувати в Україні більше»
— Плануєте більше бувати в Україні?
— Хотіла б, але мої діти навчаються у Парижі, а я не вірю, що тато буде стежити за їхніми домашніми завданнями й систематичними відвідинами гуртків.
— Ви докладаєте свою руку до створення освітнього мультсеріалу «Книга-мандрівка», до деяких серій не лише писали сценарії, а й озвучили їх. Які історичні постаті заговорять вашим голосом?
— Я написала серію про Лесю Українку. Озвучувала і прописувала голос Мавки. Мені дуже важко давалася ця Леся, бо ми звикли, що вона сильна, і щоб не плакати — сміялась. Також написала серії про Соню Делоне (українська художниця та дизайнерка, котра стала дуже відомою в Парижі. — Ред.) і про Марію Примаченко. Зараз трохи проблема є зі спадкоємцями Примаченко, їх, видно, стільки разів дурили….
— Зверталися до її правнучки Анастасії?
— Не хоче давати нам права, і це трохи печально, тому що одне діло, коли люди безсовісно крадуть і продають якісь там штуки, а тут освітній, не комерційний проект. Ми розповідаємо про Марію Примаченко і дітям, і дорослим. Про неї розповідають герої її картин, оті її звірики, розказують про всесвіт, який вона створила. А в кінці, коли вона помирає, в кадрі — оцей її звір, просто обнімає — і вона засинає. З одного боку, я розумію спадкоємців, але серед них є багато дивних, наприклад, донька Амосова каже: «Я не бачу тата героєм мультика». Бо це для них — ніби щось таке знецінене, але ж ми робимо так, щоб діти знали, хто це!
— Хто ще з відомих особистостей має бути в цій освітній мультиплікаційній серії?
— Вже вийшла серія про Данила Галицького, котрого озвучив Майкл Щур. Є серії про Мечникова, про Кнорозова, який розшифрував письмена давньої цивілізації майя, про Розстріляне відродження.
«Працюю над сценарієм фільму про Софію Яблонську»
— На початку ц. р. вийшов фільм «Таємний щоденник Симона Петлюри», зараз от «Заборонений», ви вже його дивилися?
— Ще ні, я ж у Франції весь час. Принципово не дивлюся піратські варіанти, тому пропустила багато. З останнього побачила, дяка Богу, «Дике поле», мені дуже сподобався. «Таємний щоденник Симона Петлюри» не дивилася, але чула критику, що все погано, а про Стуса ще нічого не чула. Але я особисто знаю актора, котрий виконав головну роль і в нього справді така схожість.
— Здебільшого, критики акцентують на не дуже вдалих сценаріях. Ви взялися б написати сценарій до фільму про визначну особистість?
— Зараз я відвідую французьку сценарну школу, де займаються письменники, режисери, продюсери, котрі почали навчання не з нуля, а вже мають якусь уяву. Й уже другий рік працюю над сценарієм про Софію Яблонську, котра першою об’їхала весь світ із камерою. Мене це захопило, вона мені відгукнулася, як близький персонаж, бо я поїхала до Індонезії у 22 роки писати там книжку. Це було авантюрно, бо тоді українці їздили хіба що до Туреччини чи Єгипту.
— Багато в біографії Яблонської перегукується з вашою?
— Я вивчаю книжки Софії Яблонської, вони повністю біографічні, там описане її дитинство, її подорожі. Читати дуже важко, бо її мова складна для мене, але я себе змушую, бо мені більше цікавий персонаж, ніж її літературний здобуток. Наша схожість була, мабуть, у новаторстві у дуже юному віці. Ну, і любов до подорожей. Мене це зачепило. Коли ти юний, у свої умовні 20 років, тобі здається: «Я просто геніальний! Зараз таке напишу, а перечитувати не буду, бо це так круто, що капець!» Або думаєш: «Зараз перечитаю, а воно виявиться, що не круто. І, не читаючи, віддаєш у друк. Мені пощастило, що мене одразу видавали. Або не пощастило. Напевно, якби я почала писати в 30 років, а не в 20, то книжки були б іншими, але не факт, що тоді ними хтось зацікавився. Все ж я була юним феноменом (сміється).
«Може, на пенсії з інтересом перечитаю свої книжки»
— За рік буде вже 20 років, як вийшла ваша перша книга. Скільки книжок у вас видано за це час?
— Раніше я була плодюча, а зараз виходить моя перша «доросла» книжка після восьмирічної перерви. Поміж цим я писала для дітей і про дітей. У мене дев’ять книжок, може, десять, може, вісім, я не знаю, треба полічити.
— Перечитуєте свої книги як читач?
— Можу колись відкрити, прочитати уривочок. Може, на пенсії, коли почнеться Альцгеймер, не буду пам’ятати, що це я написала, тоді з великим інтересом перечитаю ці книжки. Але зараз — ні, хіба перед тим, як віддати в редакцію, або вголос, катуючи свою найкращу подругу у «Вайбері». Уявляєте, що таке прочитати 600 сторінок людині вголос? А вона мене слухає.
— Вона ваш перший читач і критик?
— Зважую, чи сприймає так, як я хочу донести, чи по-своєму. Головне, щоб хоч якось сприймала (сміється).
— У школі Ірена Карпа була відмінницею, бо, як уже нам відомо, над четвірками плакала?
— Я була відмінницею, хоча мені «зрізали» золоту медаль, бо втікала з контрольних по геометрії. Дали срібну. Я була страшенна хуліганка, але при цьому була головою ради школи, старостою класу, а ще, прости Господи, капітаном команди «Клуб веселих і кмітливих» (КВК) — знала б куди це заведе нашу країну (Володимир Зеленський свого часу також був капітаном команди КВК. — Ред.). У нас був учитель географії, який міг запхати свою зашкарублу руку дівчинці за пазуху чи за спину. Якось він спробував зробити так мені, то я його так вкусила, що він аж посинів і позеленів. Я була сильною дитиною і не давала над собою знущатися, мене це завжди обурювало, й обурювало, коли з інших знущалися. У моїх ранніх книжках «Добло і зло» чи «З роси, з води і з калабані» — багато історій пострадянської школи, смішних і не дуже, де люди нашого віку багато чого для себе зрозуміють і знайдуть. Вони дуже автобіографічні, але написати про таке можна вже, коли відходиш на дистанцію і можеш із цих історій посміятися, навіть, коли насправді тобі в момент переживання цих історій було дуже боляче.
Розмовляла Любов Базів, «Укрінформ»
Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!
