З початком повномасштабного наступу Андріана стала до зброї і вже як боєць спецпідрозділу отримала численні важкі поранення, підірвавшись на протитанковій міні на Херсонщині, пишуть Версії з посиланням на Цензор.нет.
Портрет: Роман Ніколаєв
Перші повідомлення про поранення Андріани лякали страшенно. Казали, що вона в комі, що лікарі не дають ніяких прогнозів… За декілька днів з’явився пост на особистій сторінці Андріани – вона надиктувала сестрі повідомлення. З того моменту почалася інша битва цієї жінки-воїна – за власне здоров’я. І вона триває дотепер. Вже п’ять місяців Народна героїня України в лікарні, постійно займається з реабілітологами, днями їй провели чергове втручання – за цей час не зрослися кістки пораненої правої руки. Тож потрібно було розібратися в причинах цього.
Про Андріану, яка у 2014 році пішла захищати Україну добровільно у складі батальйону “Айдар”, буде детальна розповідь у другій книзі “Народні герої України. Історії справжніх”. Вона тоді була штурмовиком, воювала нарівні з чоловіками, за що і отримала від держави орден “За мужність”, а від народу – срібний тризуб “Народний герой України”, причому бойовий, з червоно-чорною колодкою. 24 лютого 2022 року, зрозуміло, жінка разом з чоловіком знову стала до зброї…
“ТАНКИ ПОТРІБНО ПРОСИТИ ЖІНКАМ, ДУМАЮ F-16 ТАКОЖ”
-Де тебе застало 24 лютого?
-У Києві. Мене попередили, що в цю ніч буде обстріл. І за два дні до цього також казали про те, що наступ відбудеться. Тому я з роботи зателефонувала чоловікові і сказала, щоб він вже збирав малого і відвозив до батьків на Захід України. Ми ще посварилися, тому що він казав: “Ні, такого не буде”. Слава Богу, послухався. А 24 числа я, як і всі в Києві, прокинулася від вибухів. Чоловік насамперед поїхав на заправку – залити повний бак пального. Я покурила, подивилася у вікно, зняла відео, як виють сирени. У нас був договір, що всі збираємося у мене: побратими, з якими ми воювали в “Айдарі”, побратими чоловіка з його підрозділу морської піхоти. Так і сталося. І ввечері вже були задіяні зі зброєю. До 1 березня ми пробули в Києві, але тут не було чого нам робити, тому що не було в місті ні танків, ні груп… Коли почалися Ірпінь та Буча, через те, що не було координації між підрозділами, вбили одного з наших хлопців. А ми все ще не були повноцінно оформлені. Кожен з нас, добровольців, пройшов війну з 14-го року, розумів, що оформитися важливо. У нас навіть на лютий 2022 року було багато добровольців без військових квитків. Їх мобілізували. Тому ми пройшли підготовку на полігоні, яка зайняла тиждень-два часу. І одна група поїхала в Мотижин. А ми – під Білорусь якимось полями в Поліссі. Там були до того часу, як війська росіян відступили.
Після того ми поїхали на Харківщину. Там якраз було активно біля села Кутузівка. Знайшли там нашого друга Фартушного з 92-ої бригади, бога танків! Ми перетиналися ще в Щасті, коли туди заходили. З того моменту можна було активно працювати з танками. Співпрацювали з 92-ою бригадою, Нацгвардією та теробороною, яка там була.
Ми розм’ягчали фронт. Це знищення складів, бараків, де живе ворог, техніки.
Специфіка наша така, що кожен з нас має бути взаємозамінним. Наприклад, група у нас з 11-12 чоловік. Мінімум п’ять з них вміють літати на коптерах. Шість – володіють всіма мінометами. У нас тоді вже було американське озброєння. Я опанувала “Стінгер”, МК-19. В співпраці з великим дальнім озброєнням – танками та 777, які швидко з’явилися на нашому напрямку, – ми розм’ягчали фронт і готували все до повномасштабного штурму.
Виїзди були кожного дня. Разом з бійцями 92-ої бригади штурмували населений пункт Гракове, у Леб’яжому відбивали їхній штурм. Це було дивно, бо за день до цього ми були в одному населеному пункті – відбивали російський штурм. Я з цим “Стінгером” 15-кілограмовим набігалася. І тут вночі бачу по перехватах, що штурмують Леб’яже. Ми знали, хто там є, бо літали з позицій хлопців. І ми з одного населеного пункту пікапами, УАЗіками їдемо до них. Так само підтягується Іноземний легіон, розвідрота 92-ої бригади, бо всі бачать ті перехвати…
На Харківщині ми втратили двох дуже близьких побратимів…
Після Харкова у мене була поїздка в Сполучені Штати по адвокації зброї, в тому числі “Абрамсів”. Вона була від генерального штабу, офіційна. Я їхала не одна – це був жіночий колектив, бо танки потрібно просити жінкам. Думаю, F-16 також. Інакше не дадуть.
Потрапивши за кордон вперше після нападу росіян, зрозуміла, скільки часу тепер втрачається в дорозі. Ми лише чотири доби пробули в Польщі, бо треба було відкрити візи. Який це був добрий час – до 24 лютого, коли все ще літало і не треба було це все проходити. За два тижні я повернулася зі Штатів. Мої в той момент були вже на Херсонщині. Я отримала наказ командира, сіла в машину і полетіла на Херсонщину. Там якраз почалися дощі. Я на півдні не воювала і не знала специфіки регіону. Пилюка, яка там може стояти, – закриває всю видимість. Коли їде потік військових машин туди-сюди, весь час боїшся врізатися в якусь машину, бо банально нічого не бачиш.
Ми заїхали у вересні. Працювали як група вогневої підтримки, також розм’ягчували фронт, знищували склади з БК, різним озброєнням. РЕБ вже на Херсонщині працював так, що втрачати коптери перестало бути трагедією. Раніше за загубленою “пташкою” я би плакала тиждень. На Харківщині ще такого не було. Там ми знали, коли росіяни вмикають ці засоби, бо у нас були перехвати. І ми обходили їх з різних позицій. А на Херсоні тільки за бережок залетиш чи за річку – все, коптер падає.
Два дні у нас були активні бої, щоб прорвати першу лінію оборони. Нам треба було перейти через міст в Дудчанах. Війська противника були за ним. І міст не контролювався ніким. В ті дні в нас летіло все. Завдяки броньованим “Хамерам”, дивом вижили наші хлопці, бо за 30 секунд встигли заскочити в ті машини. Піхота, яка була поруч, загинула, на жаль.152-ка накрила. “Орлани” літали. Ми намагалися коптерами корегувати вогонь, щоб нарешті пройти цей міст, взяти під контроль його і повністю Дудчани та прорвати першу лінію. Два дні повноцінного обстрілу арти як з їхнього боку, так і з нашого. І все ж ми взяли під контроль Дудчани з тими підрозділами, які там воювали і з ким ми співпрацювали.
Коли ми тільки заїхали, з Дудчан вивели 128-у бригаду, де служить учасниця Жіночого ветеранського руху. Пишу їй: “Вітаю, Дудчани вже під нашем контролем”. А вона мені повідомляє, що бачить, як росіяни відходять. Для нас це була несподіванка. Після цього ми зробили марш-кидок з морською піхотою і побачили, що поки два дні проривалася перша лінія, росіяни активно відходили. Місцеві розповідали про це: одна частина пішла два дні тому, друга – добу. Останні виходили ось зараз, понтоном переправлялися.
У нас виник азарт: егей, давай зловимо! А вони по дорозі позалишали дуже багато мін.
Під час нашого маршу з морпіхами вже були підриви. Ми чули, що хлопці з інших підрозділів також підривалися. Тому ми повільно рухалися, бо життя важливе.
У мене було відчуття, що росіяни не хочуть позору Харкова. Отримавши розвіддані, почали швидко рухатися під прикриттям обстрілів. Вони відходили на машинах, які позабирали у цивільних. Ми хотіли наздогнати їхню арту. Але як тільки ми почали штурмувати, вони включали РЕБи, щоб максимально нас засліпити і не дати побачити, як відходять дальні позиції.
Після того ми залишилися на Херсонщині. Чекали розпорядження, щоб нас вивели в інший район. Працювали через Дніпро, куди міномети наші досягали.
“ЧЕРЕЗ ЗАБІЙ СПИННОГО МОЗКУ У МЕНЕ СТАВСЯ ГЛИБОЙ ПАРЕЗ НИЖНІХ КІНЦІВОК”
Ми жили в першому населеному пункті до лінії фронту, а це кілометри три. Виїжджали ледь не кожного дня. Але почалися дощі, вітри. Похмура погода. 92-ої з танчиками немає… Дуже сумно стало. І тут прояснюється. Мені командир дає задачу їхати і знайти цілі для міномета, щоб ще постріляти. А у мене були цілі, бо ми до того вже знайшли їхні машини. Ми приїхали в населений пункт, який тільки-но звільнили. Ми не розслаблялися ні на хвилину. Не їздили пофоткатися з написам Херсоном та кавуном. Ми зразу поїхали у визволені села. Зустріли перших людей, привези перші підрозділи тероборони, які там і стали. Місцеві питали: що нам робити. “У вас буде перша лінія. Потрібно звідси виїжджати”, – казали їм. Місцеві не мали як додзвонитися до рідних. А старлінк на щойно визволеній території не підключався, бо система бачила її як окуповану. Тому ми записували відео. Нам давали номери телефонів, ми виїжджали і скидали записи родичам: “Ларисо, ми виїжджаємо. Нас звільнили, слава Богу. Ми тепер вільні. Їдемо до тебе -шукай хату”. В той час ворог ще не встиг включити РЕБ через Дніпро. Ми підняли коптери і побачили, як вони ходили врозвалочку, побачили церкву, де вони починали осідати, будинки куди мішки носили. Побачили і те, що військова техніка в ліс заїжджає. Дорога в ліс маленька, її майже не видно. Опа! Ми виставили “Джавеліни”, міномети, – все, чим могли туди дістати. Але пішли дощі. І тут цей день. Погода!
“Знайди підтвердження, чи є там накати чи немає. Як тільки побачиш, що щось є, відразу даси знати”, – отримала наказ я. “Добре”, – і поїхали. Їхали тією дорогою, якою постійно їздили. Дощі її розмили. В деяких місцях орки асфальт підірвали. І, мабуть, не все було розміновано. Машину знесло заднім колесом з мого боку. А я ще їду і думаю: “Капець, погода така, якраз підірватися”… І більше нічого не пам’ятаю… Я їхала з побратимом. Він був за кермом. Він вилетів з машини, на щастя, у нього лише подряпинка.
-Ти довго була в комі?
-Я не була в комі. Мене перекачали медикаментами, тому і казали, що я в комі.
У Херсоні мені нічого не зробили, бо тільки звільнили місто, лікарня гола. Повезли в Миколаїв. Туди чоловік приїхав, бо злякався. Каже: “Їду і не знаю, який пакет брати. Розумію ж, що таке підірватися на протитанковій міні, ще й цивільною машиною. От і думав, чи без ніг, чи без рук ти… Чи взагалі пакет брати”…
Лікарям побратими пояснювали, що я не можу бути в комі, бо з самого початку говорила, була при свідомості. Хоча цього не пам’ятаю. Я хотіла сісти, курити. Жалілася, що болить спина. На мене почали кричати, і я образилася, надула губи, як дівчинка. Вони просили: “Говори вже, не мовчи”. Я відключалася, отямлювалася, але від того, що мене накачали ліками, відрубилася повністю. До мене з Одеси приїхали лікарі. Вони забрали мене вертушкою. І врятували мені хребет. Опритомніла я в реанімації. Відкриваю очі: я гола і три мужики поруч, також голі. Думаю: чого мені так повезло?
Почали мене вивчати, діагнози мінялися. З Києва викликали нейрохірурга Ігоря Курільця.
-Які поранення були в тебе?
-Черепно-мозкова травма, забій внутрішніх органів, перелам хребта L-якогось. Відростки хребта постраждали. Вирвано 30 сантиметрів із правої руки і поламані кістки в ній. Незрозуміло, що з променевим нервом. Подвійний перелам щелепи. Ну і все. А, ні. Вирваний шмат попи. І переламані ребра – шість штук.
Вже після операції Ігор мені розповідав: “Оперую тебе. Дивлюся: треба шість титанових пластин поставити, щоб скласти хребет. Але подумав, і вирішив тобі поставити вісім”. Я сміялася і казала, що й всі десять можна було вкрутити, аби все закріпити так, щоб трималося на місці.
Через те, що стався забій спинного мозку, у мене глибокий парез нижніх кінцівок. Права нога відновлена. Я відчуваю її, закачую м’язи, можу на неї стати. А ліва довго відновлюється. Перемотуємо, ще щось робимо, а вона досі неслухняна.
Після операції на хребті Андріану почали піднімати, вона вперше після поранення встала на ноги
В Одесі зразу після операції на хребті я встала, починала якусь реабілітацію. Бо я ж до Різдва мала повернутися на війну, – у мене все було домовлено. І через два тижні… Почав падати тиск, мене забрали в реанімацію. Була страшенно алергія. Все тіло чесалося тиждень так, що я думала, з’їду з глузду. Антибіотики почали скасовувати – почало сходити. Робити плазмоферез, щоб почистити кров. Я вся в трубках. Нічого не мала проти цього. Єдине, що мені було боляче, – я не реабілітуюся і не встаю. Бо Ігор мені сказав: відразу вставати, а я не можу рухатися взагалі. Нічого не можу…
“Я РУКОЮ ВЖЕ ЗІГУВАЛА, І ТУТ – СТРАШЕННИЙ БІЛЬ, Я ПЕРЕСТАЮ ЇЇ ВІДЧУВАТИ”
У Київ мене привезли в м’яких ношах у вакуумі. Положили. І я лише дивилася направо і наліво, не могла поворухнутися. Прийшли фізіотерапевти, зробили тести – я не під що не підхожу. Не рухаюся і кричу, бо такий біль. Але тут лікарі хоча б вміють правильно перекладати на каталку, пересаджувати в крісло. Тому що в Одесі це робили на простирадлі. Кожен раз пекельний біль! Я за те, щоб цього вчили у військових шпиталях медсестер. Перекласти людину можна за допомогою дощечки, яка тебе перетягує.
Тут почали робити КТ, щоб знайти, що у мене так болить. А вона не показує нічого такого. А МРТ не має можливості зробити, бо в тілі метал.
Моя лікуюча лікар запропонувала зробити блокаду і спостерігати. На другий день після цього я встала. “Два тижні не буде боліти, – попередила вона. – Потім трішки буде боліти”… Так і відбулося. Але вже не було такого критичного, що я не могла дихати. Тепер боліло, якщо з одиниці до 10, то на на 5-6, інколи 7. Але вже не на 10. Таким чином я тут вже почала вертикалізуватися. Я вже сиджу. Можу пересісти. Сама пішла в туалет. Це було таке щастя, що я вам передати не можу. Біля мене немає цілодобово сестри. Вона може іти на роботу. І приходить до мене у вільний час, щоб допомогти помитися. Бо ж рука… З нею також спочатку було все ідеально. Я рукою займалася, підіймала, зігувати починала, показувала напрямок на Білорусь. Двома руками могла коляску штовхати. Пальцями рухала. І в один момент вона починає боліти так, що я кричу. Дивляться на апаратах, знімки – не зрослась взагалі, хоча вже пора знімати систему. Вона не зрослась ні за три місяці, ні за чотири, ні вже за п’ять. Металева конструкція не дає побачити пошкодження нерву. Чи він контужений, чи перерваний. Під час наступної операції цю штуку знімуть і будуть дивитися на стан всіх структур. Лікарі кажуть: якщо побачимо, що нерв перерваний, візьмемо з ноги та вшиємо. Головне, щоб не було зараження кістки. Бо це я вже також пережила. Мене привезли в Київ. Я вже сідала, руками махала. Знову собі планувала: “Ага, до Різдва я не потрапила на фронт, тому до Паски маю повернутися!” От це про мене: хочеш розсмішити Бога, розкажи про свої плани.
І тут у мене флюс починається. Виявляють остеомієліт кістки. Та ще й неправильно складена щелепа. Треба чистити. Давай мене знову оперувати. А я тільки від цих резинок гумових відійшла. Це така жесть. Мені ставлять їх знову. Я знову з зашитим ротом на три тижні! Можна лише воду і рідку їжу. Я вже нічого не хотіла. Щоб далі не пішла інфекція, мене капають антибіотиками. І в останній день, коли вже все зійшло, лікар приходить і каже: “Ще на два дні подовжимо. Бо якщо не зрослася рука, поставимо пластину якраз і не потрібно буде підбирати антибіотики”. І в цей момент у мене реакція організму, температура, лейкоцити падають до онкохворої. Мене переводять в ізоляційне відділення, беруть пункцію. Думають, що вже рак почався. На щастя, нічого не виявляють, але два тижні я лежу, нічим не займаюся, знову все атрофується.
Пункцію з руки вже взяли. Там є інфекція. І як вже буде, так буде. Будемо чистити. Антибіотики не всі мені підходять, як виявилося. Або вже організм не витримує цих ліків, бо мене вже ними перекачали. За два місяці я втратила 12 кілограмів м’язової маси. Треба качати навіть такі м’язи, про які я раніше не знала. Вони у мене ніколи накачані не були. І я не хотіла бути обкладинкою журналів. І тепер я вже не ставлю ніяких дат. Я вже просто чекаю. Сина сильно хочу побачити. Він на Заході України. Чоловік залишається в підрозділі…
-Син приїздив до тебе в лікарню?
-Син знає все. Я сама йому розказала, щоб якісь сусіди не зробили дуже добре і не сказали самостійно. Макару сім років. Він мужньо сприйняв інформацію. Я показала всі ці штуки, які мені встановили. Кожного дня телефоную по два рази. Але не хочу, щоб його привозили. Тут можна відвідувати з 15 до 18 години. На вихідних я не зможу гратися з сином так повноцінно, як би мені хотілося. Не можу повноцінно поїхати у парк, бо ще й дощі безкінечно ішли… Дитина б їздила в метро із тривогами. А там у нього школа, карате, коні. Він не сам, а разом з дітьми моєї сестри, поки вона зі мною і поки тривоги, онлайн навчання. У дітей зараз свіжі продукти, здорове повітря і канікули у бабусі. Вперше за ці роки. Правда, після того, як діти повернуться сюди, бабусі потрібен буде реабілітаційний центр. Вона молодець.
Сестра два місяці була зі мною в Одесі. Не відходила від мене, бо я ж була в памперсах. Тут хоч є кнопка, щоб викликати медсестру. А у військових госпіталях немає такої кнопки. Лікарні не дезінфікуються через кількість поранених. А кожен приходить зі своєю інфекцією. От і вирощуються такі монстри, які не дають ранам гоїтися. Моя посестра з Жіночого ветеранського руху також була поранена на Херсонщині уламками. У неї нога в системі Ілізарова вже сім місяців. І не видно кінця-краю.
У шпиталях реабілітологів немає. Ми самі домовилися, щоб до мене приходив спеціаліст. Але під час тривог на територію госпіталя його не пускали… Все це було занадто важко. А просто лежати і займати місце – також погано.
У мене ж ще поламані всі зуби. Одні висять, хитаються. Не вириваю їх, бо сподіваюся, що хоча за одного щось зачеплять. Не знаю, що буде з рукою і нервом. І з ногою. Я вдячна, що всі втручання роблять за рахунок клініки, в якій я перебуваю.
“НА 14 ЛЮТОГО ЧОЛОВІК ПОДАРУВАВ МЕНІ ПЛИТОНОСКУ І РОЗГРУЗКУ”
-Коли було найважче?
-Коли ідеш потроху, щось вже робиш, стараєшся. Слухаєш лікарів. Не дай Бог плакати! У військовому шпиталі мені оперував руку лікар, який не любив, коли кричали. А я вже не витримувала загальну анестезію. Мені вже все робили під місцевим знеболенням. І хоча руку обколили, та все одно ж ти все відчуваєш. “Чого кричиш?” – був невдоволений лікар. І я співала. Я до чого це все. До того, що ти можеш витерпіти будь-який біль. Але коли ти намагаєшся одужати, а тут раз – і тебе везуть в реанімацію. Раз – і в тебе все чухається. Ти вже намалювала собі в уяві, що скоро на вулицю вийдеш, бо ж весна, все цвіте. А тут знову не можеш дійти до кінця коридору. А дівчата вже нове озброєння вивчають. Треба просити F-16… Зараз же не 14-ий рік, коли ми бігли на ворога з голою шашкою. Зараз треба воювати розумно. Не треба лишнього героїзму. Треба виживати. Герой той, хто виживає і знищує ворогів. Ми знаємо наших Героїв, які знищили багато ворогів.
-Ти усвідомлювала, що буде велика війна?
-Я впевнена була, що щось та й буде. Ми готувалися. Я знала, що буду іти у військо. З дівчатами ми зум зробили в перший день наступу, щоб знати, хто де є. Бо я очільниця Жіночого ветеранського руху, а командир повинен працювати. Кожна сказала, де вона є, як тримаємо зв’язок. Катя Примак, моя заступниця, з Кубою організували штаб і максимально працювали на фронт.
На 14 лютого чоловік подарував мені плитоноску, бо я все своє лишила колись на фронті дівчатам, розгрузку, бо в мене не було. Плити мені подарували партнери – легенькі, в мене ж ще до поранення була хвора спина. По всій хаті було розкладене необхідне. Я знаходила важливе і докладала – о, джгут є. Дивилась, що треба докупити. Я не купувала ні води, ні їжі, ні цигарок. В першій години після наступу росіян вимила голову. Навела марафет. Подумала, що потрібно уважно закрити хату.
Звичайно, в перший же день у мене виник скандал з родичами. За пів року до того, та й з 14-го я їм казала: “Якщо я дзвоню і кажу, то ви робите. Я не буду пояснювати”. Мама працювала в Києві. Сестра також. Леся, правда, підготувала тривожний чемоданчик. Дзвоню сестрі зранку: “Лесю, вже. Виїжджай, бо якщо зірвуть мости, я до тебе не доберуся, не зможу звідти евакуювати. Буди чоловіка, бери дітей і їдьте на Захід України”. І тут Леся така: “Та я не хочу їх лякати”. Я поставила трубку, вийшла на балкон, почала кричати, матюкатися, курити. Через п’ять хвилин дзвоню знову. А вона вже відкрила новини, все зрозуміла. “Я вже, я вже, – відповіла зовсім іншим голосом. – Спускаюся”.
За цей період часу я втратила Вову Примаченка, Вову Пархоменка, Сільвера з 72-ої, Нінзю, Хорса… Вони так швидко ідуть. Да Вінчі… А скільки росіяни вбили наших дітей. І світ не може зупинити одного придурка. Я пояснюю це, коли виїжджаю за кордон, але світ і далі живе комфортно і не розуміє того, що відбувається.
Вже коли ми прощалися з Андріаною, та й вечерю їй вже принесли, вона, справжній Воїн, виважено мені сказала:
-Я ще повернуся на війну і зіб’ю російський літак зі “Стінгера”. От побачиш!
Допоможіть добровільним внеском українським журналістам
Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!
