«Я збирався помирати, але згадав про сім’ю»: історія розвідника Дениса Швиденка, пораненого на Луганщині (фото)

У 2022 році Денис Швиденко, 31-річний доброволець, долучився до лав Збройних Сил України у складі розвідвзводу 174 батальйону 121-ї бригади. Під час виконання бойового завдання на Луганщині він отримав важке поранення. У відвертій розмові в центрі ГО «Захист держави» в Івано-Франківську Денис розповів про запеклі бої в перші місяці повномасштабного вторгнення, поділився досвідом адаптації до цивільного життя та планами на майбутнє.

Денис Швиденко – 31-річний доброволець взводу розвідки 121-ї бригади, отримав поранення в червні 2022 року. Незважаючи на важкий шлях реабілітації, він з оптимізмом дивиться в майбутнє та планує допомагати іншим ветеранам у психологічному відновленні після війни.

Що спонукало вас піти добровольцем?

Я зустрів перший день повномасштабного вторгнення, простоявши в черзі до військкомату. Навіть спровокував знайомого з роботи, кажу: “Потрібно щось робити, давай підемо разом”. Він проходив службу в якихось спецвійськах, і я вирішив триматись біля нього, бо в мене було бажання захищати країну, але не було досвіду. І ми пішли разом.

У перший день мені сказали прийти наступного дня, можливо, візьмуть. А мого товариша взяли одразу через його військовий досвід. Коли я повернувся наступного дня, він уже був у відділенні кулеметників і запропонував мені приєднатися до них, щоб укомплектувати відділення. Так я потрапив до кулеметників.

Денисе, які моменти служби закарбувалися у пам’яті найглибше?

Перший артобстріл – це було щось. Ми тільки-но заїхали на міст у Сєвєродонецьку, і по нас одразу почала працювати артилерія. Перші снаряди влучили в річку, потім ближче до нас, а коли ми вже з’їхали в ліс, обстріл посилився. Це був мій перший контакт із реальною війною. Всі порозбігались хто куди – трохи паніки, але, на щастя, обійшлося без втрат.

А як щодо першого бою?

Через два дні ми знову вирушили, на цей раз потрібно було витягнути хлопців з позицій, які вже зайняли окупанти. Ми фактично потрапили в бій з першого ж контакту. Це було дуже емоційно, особливо коли я побачив, як люди, на яких я розраховував, реагують на бойову ситуацію. Деякі просто впали в ступор. Я дивився на очі командира відділення, з якого брав приклад, – і побачив страх. Я хотів у той момент запитати в нього, як правильно діяти, але побачивши його стан, сам сказав йому: “Все буде добре, друже, ми виживемо”.

Було відчуття, що можете не вижити?

Так. Це було чітке розуміння: зараз або ти загинеш, або виживеш. Я прикривав хлопців вогнем, змістився під дерево – і коли після бою піднявся, побачив, що куля застрягла прямо над головою. Пощастило.

Ви згадували також про порятунок пораненого побратима. Як це було?

Так, одного з перших трьохсотих я витягнув з позиції, яку ми називали «п***єц». Йому майже відірвало ногу. Я закріпив її до палиці бинтом – і завдяки цьому її врятували. Зараз він проходить лікування в Швеції. Такі речі важко забути.

Яким був день, коли ви самі отримали поранення?

Я тоді не спав цілу ніч. Була шалена буря – небо помаранчево-рожеве, сильний вітер, грім. Мене це психологічно дуже пригнічувало. А ще перед тим знайомий попередив: до вас перекинули вагнерівців, тримайтеся. І дійсно, того дня все пішло не так.

Під час бою у хлопців почали заклинювати автомати. У другого кулеметника заклинив МГ – німецький кулемет, тож вогонь вів тільки я. Спершу я стріляв з автомата, щоб не видати своєї позиції кулеметника. Коли ворог почав заходити нам у тил, я почав працювати з кулемета. Таким чином прикрив хлопців, не дав їм зайти з тилу, але не помітив, як прямо проти мене, за горбочком метрів за 20, один ворог сховався.  Коли підключав четвертий короб до кулемета – отримав поранення з РПГ. Вже збирався помирати, але згадав про сім’ю і змусив себе вижити.

Що було найскладнішим під час підготовки до служби?

Найважче – це моральний тиск. У нашому взводі майже всі були ССОшниками (ССО – Сили спеціальних операцій, – ред), лише троє без такого досвіду. Було дуже високе моральне навантаження і фізичні випробування. Ми в березні плавали в холодних річках – це була справді сувора підготовка.

Я ніколи не йшов на службу, бо не хотів, щоб мною командували. Багато знайомих на контракті пропонували приєднатися, але я не міг уявити, що над мною хтось командуватиме чи показуватиме, що робити. Розумів, що обов’язково треба виконувати накази командира, і не можна не підкорятися.

Що допомагало вам триматися у найважчі моменти?

Сім’я. Особливо під час поранення. Це найбільша мотивація. Коли я отримав поранення, то вже збирався помирати, але згадав про сім’ю, і це змотивувало мене зробити крок до виживання. Я бачив, що втрачаю багато крові, але думав: «Ні, все буде добре,  мене син чекає». І ще я такий ревнивий, думав: «А що як я загину, а дружина вийде за когось іншого заміж? Ні, такого не може бути». Думка про дружину й сина – це те, що не дало мені здатися. Я казав собі: «Ні, я маю вижити. Я ще потрібен тут».

Як проходить адаптація до мирного життя після поранення?

У нас в країні, на жаль, ще не налагоджена система психологічної реабілітації. У госпіталях були психологи, але вони були досить слабкі, їм було важко зі мною спілкуватися. Тому все залежить від самого ветерана.

Насамперед треба викинути війну з голови і зрозуміти, що життя продовжується. Почати з чистого аркуша або продовжити те, що було до війни. Але найбільше мотивує сім’я – це найважливіший фактор для відновлення. Я вважаю, що кожен має знайти свій шлях до відновлення.

Які у вас плани на майбутнє після завершення реабілітації?

У мене вже є багато бізнес-планів. Є ідея спільно з ще одним пораненим бійцем, у якого ідентичне поранення (теж немає щелепи з лівої сторони), відкрити бізнес – психологічне відновлення для ветеранів-інвалідів війни. Такого ще в Україні навіть немає. Хочу допомагати іншим через досвід, який пережив.

А ще мрію подарувати дружині кав’ярню – щоб вона мала справу для душі.

Але більше хотів би допомагати іншим. Якби я мав стабільний бізнес, який приносив би кошти на утримання сім’ї, то присвятив би час допомозі у відновленні пораненим бійцям. Хочу відкрити реабілітаційний центр, де міг би спілкуватися з хлопцями, бо знаю, що відбувається в їхніх головах після війни.

Ви отримали нагороди. Які найцінніші серед них?

Так, мені вручили нагороду «За оборону України». Але я не хотів цю нагороду, казав, що готовий її віддати. Є подарункові коїни від канадських спецпризначенців. Один із них – з Псалмом 90: «Паде побіч тебе тисяча і десять тисяч праворуч тебе – до тебе ж не приблизиться». Також є нагорода «За пролиту кров», але я просив, щоб дали орден «За мужність» хоча б третього ступеня. Вважаю, що заслужив, бо хоч я не був строковиком чи спеціалістом, але добре виконував свою роботу.

Сьогодні, після поранення і тривалої реабілітації, відчуваєте підтримку суспільства?

Дуже мало таких, що справді допомагають. Хоча є приклади – один бізнесмен допомагає, спілкується, приділяє час. Знаю випадок, коли американець українського походження, який мав отримати громадянство США, приїхав в Україну на початку повномасштабного вторгнення, привіз амуніцію для цілого батальйону – бронежилети, каски, медикаменти – і сам воював, доки не отримав поранення.

Денисе, що б ви хотіли сказати українцям, які читатимуть це інтерв’ю?

Найважливіше – не забувати про війну. Вона триває. І кожен з нас може зробити свій внесок – навіть не на фронті. Підтримуйте армію, підтримуйте ветеранів. І цінуйте життя, бо воно – справжній подарунок.