Журналісти провели з предстоятелем Української Греко-Католицької Церкви Блаженнійшим Святославом відверту розмову – говорили про речі, які роблять наше життя більш змістовним, а українське суспільство стійкішим. Розмова про віру на війні та про те, яким буде українське християнство після війни, була дуже цікавою.
– Ваше Блаженство, чи голос українських церков єдиний у ставленні до мобілізації?
– Всеукраїнська рада церков присвятила цьому питанню багато часу. Принципам та цінностям, які ми хочемо утверджувати в суспільстві, методам, які сьогодні держава застосовує. Ми всі одностайні в тому, що ми маємо право і святий обов’язок захищати нашу Батьківщину. Я навіть чув таку дуже різку фразу: окрім нас нікому не потрібна Україна. Церкви підтримують мобілізацію в сенсі виконання обов’язку кожного громадянина захищати свою Батьківщину, повідомляє Укрінформ.
Закон про мобілізацію поновив дискусію в суспільстві, яким чином цей обов’язок реалізується. Багато людей по-різному його розуміють, по-різному його готові здійснювати й держава, очевидно, по-різному цей закон сьогодні впроваджує у життя.
Для церков завжди є певною трудністю, коли до якоїсь святої справи примушують. Бо нікого не можна примусити любити Батьківщину. Нікого не можна примусити належним чином виконати святий обов’язок. Церкви сьогодні намагаються мотивувати людей, вчити їх здійснювати свої обов’язки не із зовнішнього примусу, але за покликом власного серця. Але сьогодні це питання справді є доволі непростим.
Ми вважаємо, що це є великою небезпекою для гідності людей, коли мобілізація здійснюється силовими методами. Щось тут не так. Можливо, ми не до кінця розуміємо обов’язок перед Батьківщиною, а можливо, й державним інституціям якось по-іншому треба промовляти до сердець громадян.
– А якщо ми говоримо про мобілізацію духовенства…
– Тут ще буде багато дискусій і праці. Але я хотів би озвучити кілька принципів. Перший. Усі церкви готові бути поруч з нашими військовими. А військове капеланство взагалі не потрібно в контексті мобілізації розглядати, бо це наш обов’язок. Кожна церква відчуває, що це її завдання: надати необхідну духовну опіку нашим військовослужбовцям. Хоча в контексті мобілізації священнослужителів не завжди розглядають як потенційних капеланів. Бо капеланських вакансій, які має кожна церква, набагато менше від кількості священнослужителів, які підпадають під закон про мобілізацію. Яким чином можна з одного боку забезпечити функціонування церков і релігійних організацій, а з іншого – надати належну духовну опіку нашому війську. Ми над цим сьогодні разом з державними чинниками намагаємося працювати. Інше питання дуже делікатне. Яким чином забезпечити під час війни, під час мобілізації потреби не тільки наших військовослужбовців, але й цивільного населення. Тому що, якщо під приводом мобілізації, ми будемо змушувати закривати парафії, ліквідовувати гуманітарні центри, тобто скорочувати гуманітарну місію соціального служіння, ми завдамо великої шкоди суспільству. Ще одне дуже делікатне питання, яке стосується католицького духовенства: згідно з канонічним правом католицький священник не має права брати в руки зброю. Коли йдеться про мобілізацію рукоположеного священника, то або він мусить священство залишити, або мусить здійснювати своє служіння під час війни в такий спосіб, щоби виконувати свої священичі функції. І яким чином правильно здійснити всі ці приписи закону про мобілізацію? Це відкрите питання.
Я на особистому прикладі поясню. Я – глава Церкви, але я з’явився в ТЦК, оновив свої дані, моя військово-облікова спеціальність – фельдшер. Я ще в радянській армії служив на посаді військового фельдшера.
Закон слід виконувати, але ми сподіваємося, що з боку української держави буде чутливість, розуміння духовних потреб народу. Церкви належать до критичної інфраструктури, яка забезпечує здатність українського народу боротися і виживати в часи війни. Церква – джерело стійкості, без присутності і належної місії церков України, українська перемога може бути під великою загрозою.
