23-річна дівчина, яка до того жила лише морем і сонцем, зрозуміла, що хоче не просто проживати, а творити свою країну. Нині вона у Франківську працює патрульною. Про це пишуть Версії з посиланням на Репортер.

Сонце, вітер, Крим

Олена добре пам’ятає 13 серпня 2014 року. Тоді вона вирішила, що залишатись у Криму вона більше не може. Зібрала речі, сіла у свою автівку і поїхала на Західну Україну. Каже, обрала Франківськ, бо бувала тут раніше і любить маленькі затишні міста.

«До того я не думала про те, що є держава і я – її громадянка, що у мене є не лише права, а й обов’язки, – розповідає Олена. – Все було круто – навчатися, подорожувати, лежати на пляжі. А потім почалася окупація… І я відчула біль за країну».

Нині дівчина розуміє, що там у неї не залишилося нікого. Адже її українську позицію у Криму ніхто не зрозумів. А їхати довелося тоді, коли почалися конфлікти з місцевими.

«Севастополь – абсолютно проросійське місто, на всі 100 %, – каже Олена Біла. – Там пропаганда завжди була і нікуди не зникала. Втім, я себе завжди вважала українкою, демонстративно носила футболки українські, спортивні речі з символікою збірної України. Дійшло до того, що люди почали агресивно реагувати, доводилося ховати машину. Не знаю, що має статися, щоб ті люди почали думати інакше. Найкращим святом там зав­жди був день флоту Росії. Там ніхто так не святкує Різдво, Новий рік чи власний день народження, як цей день. І тепер я вже розумію, що з головою мають бути проблеми, щоб у XXI столітті пишатися якимись залізяками, які вбивають людей. До мене це дійшло у 23 роки».

Українською Олена тоді ще не володіла, тож, коли приїхала до Франківська, журналістка за фахом пішла у патрульну поліцію. Таким чином хотіла долучитися до творення нової країни. Нині вона вільно говорить українською й не переходить на російську навіть у стресовій ситуації.

Перше патрулювання і першу постанову пам’ятає дуже добре – оштрафувала чоловіка за зупинку на кільці Мазепи-Довженка.

«Ми з напарником хвилин 40 писали постанову, а тепер це займає 5-7 хвилин, – згадує Біла. – Ручку брали у водія, бо своєї не було. Але пам’ятаю, водій був дуже чемний. Ми почувалися впевнено, але були шоковані, бо це ж перша постанова. І водій був у шоці, що його зупинили патрульні».

Зомбі-режим

Робота патрульної складна й напружена – дві денні зміни по 14 годин, потім 2,5 дні вихідних і дві поспіль нічні зміни. Після нічних є 1,5 дні, щоб відпочити.

«На 6:20 я приїжджаю на базу і близько 22:00 повертаюся додому, – говорить Олена. – Нічні зміни повністю вибивають із життя: ніч працюєш, вдень спиш, а на 18:00 йдеш на зміну. Це такий зомбі-режим. Та я йшла, щоб патрулювати, хоч це й важко, втомлює. Бачу, що романтика для багатьох уже закінчилася, дівчата інколи намагаються перевестися на роботу в кабінетах. Якщо я вже склала присягу, піти в офіс і сидіти вже точно не зможу».

Олена зізнається, що її життя перевернулося з ніг на голову двічі – спершу, коли залишила Крим, а вдруге – коли пішла в пат­рульні. Дівчина вірить, що щоденною працею і профілактичними розмовами з водіями може змінити ситуацію в Україні. Бо переконана, що все починається з нас.

«Буває, водій реагує агресивно, кричить, що не збирається платити штраф, бо, мовляв, Порошенко в офшори виводить гроші, – розповідає Олена. – Тоді кажу: пане, почніть з того, щоб прищепитися паском безпеки, не перетинати подвійну. Я бачу багато ДТП, і часто люди вмирають тільки тому, що цим нехтували… Це ж ваші гроші й ваша безпека! Здається, що хтось інший порушує, та зазвичай це наші знайомі, друзі чи й ми самі. Забуваємо прищепитися, говоримо по телефону за кермом, перебігаємо дорогу як антилопи»

Каже, що після таких розмов навіть дорослі чоловіки говорять, що все зрозуміли і більше так не вчинятимуть. Тоді розуміє, що все-таки може щось змінити. Але спілкуватися так з усіма не вистачає сил.

«У моєму місті вже України швидше за все й не буде, – додає Олена. – Коли я безтурбот­но жила у Криму, то ніколи не думала про те, що в нас півкраїни – лежні, які нічого не хочуть робити, і при цьому чекають, щоб Європа до нас прийшла, щоб сміття саме вивозилося. Кидає недопалок під ноги і каже мені, що він свідомий громадянин. А ви от втратьте Франківськ, просто уявіть, що більше немає вашого рідного міста, друзів, батьків, школи… Тільки так розуміють».

42 мільйони українців

«Сьогодні я розумію, що, може, нічого й не втратила, – говорить Олена. – Бо це все було якоюсь ілюзією. В мене є країна, яка зараз переживає важкі часи, є всі українці –42 мільйони, нові друзі, колеги, які мене підтримують».

Каже, що у Франківську є кримчани. Серед них знайшла тут трьох друзів із Севастополя, та тепер вони роз’їхалися в інші міста.

«У нас якось окремо – Севастополь та окремо Сімферополь з рештою Криму, – пояснює дівчина. – Не знаю, як пояснити, чому так. Із севастопольцями – Максимом, Володею і Льошею ми тут познайомилися і довший час дружили. Але сьогодні Макс – волонтерить у Маріуполі, Володя – за сімейними обставинами переїхав до Одеси, а Льоша в Києві».

Олена згадує своє минуле життя і зізнається, що так, як було раніше, вже точно не буде. І хоча вона в будь-який момент може все кинути та знову поїхати мандрувати, поки країна в умовах війни, у неї єдиний план – жити і добре робити свою роботу.

«Я півроку жила у В’єтнамі, де навчала людей кататися на серфі за 50 доларів на годину, – каже Олена. – Але тепер мені це не цікаво. Я можу залишити поліцію коли завгодно та поїхати в будь-яку країну, у мене купа друзів-серферів. Для когось це може бути ідеально, бо можна класні фотки в Інстаграм викласти. Але мені це вже не цікаво, я маю біль за Україну й інакше вже не можу».

І хоча часу в патрульній поліції майже ні на що не вистачає, Олена Біла знаходить можливість допомагати «Дому Сірка», збирає гроші, разом з колегами їздить прибирати у вольєрах і годувати собак.

«Першу собаку я придбала тут, – каже вона. – Тоді на вулицях я почала помічати й інших собак. І задумалася, що ж моя лайка хоче їсти тричі на день, мерзне… Тому ще дві собаки – з «Дому Сірка». І тепер навіть вночі мені дзвонять колеги, коли знаходять збитих собак. Сьогодні вже й Муніципальна варта допомагає. Я потроху підтягую всіх».