Результат пошуку зображень за запитом "Село Луги: як на горі Піп Іван "чорне золото" збирають і навіщо вівцям сережки"

Розповідає журналістка Української правди, Марія Марковська, передають Версії.

“Я з 11 років з батьком ходив в гори. Так і вивчився на вчителя географії. Але, спробувавши, зрозумів, що вчитель – це про шкільне приміщення, а мене в гори тягне”, – розповідає нам Іван, водій “уазика”, який везе нас на гору.

В село Луги Закарпатської області ми приїхали трохи пізніше, ніж очікували – Google Maps не враховує погані дороги. Вирішуємо знайти водія, який підвезе нас до найдоступнішої точки гори Піп Іван Чорногірський.

Іван вже шостий рік возить людей на гору. Каже, із села чи не найпершим почав їздити і відкривати непротоптані місця. Цій дорозі – кілька місяців.Наш водій Іван взяв з собою 8-річного сина Івана. Каже, просив поїхати з ним – раптом знадобиться допомога. Відтак, два Івана везуть нас на гору Піп Іван. Жартуємо, мовляв, бог любить трійцю.

На Закарпатті сезон для роботи – це літо. Хтось – збирає і продає гриби, хтось – чорницю, а хтось возить лінивих туристів. В інші пори роки місцеві найчастіше виїжджають за кордон, бо в селі нема чим зайнятись. Наш водій теж нещодавно повернувся – працює ескалаторником в Чехії.

Що таке “чорне золото” і навіщо його збирати?

Іван сигналить автівці, що їде назустріч:

“О, дивіться, наші збирачі “чорного золота” поїхали”, – каже.

Перебравши в голові всі можливі варіанти, що таке “чорне золото”, наважуємось запитати.

“А, “чорне золото” –  це яфина”, –  впевнено пояснює Іван.

Доводиться запитувати ще раз. Виявляється, яфиною або “чорним золотом” в цих краях називають чорницю.

Система така: люди збираються групами і вантажівкою виїжджають на полонини. Там 5-6 годин збирають чорницю, везуть до села, – і здають ягоду на продаж. Нині можна отримати 55 гривень за кілограм.

Якщо чорниця добре вродила, то люди, які її приймають на заготівлю, домовляються між собою – і ціна падає до 30 грн. А от коли врожаю немає, то ціна може вирости до 70-100 гривень за кг. Так можна працювати з липня до середини вересня.Чорницю збирати важко, тому люди вигадали спеціальне знаряддя. Його тут називають “гребінь”. Ним чорницю прочісують. Якщо хороший врожай і на цьому місці ще ніхто не збирав, людина може зібрати близько 50 кг за один раз.

Натомість, гриби у сезон можна продати за 25-40 грн за кг. Їх збирають на слизьких схилах. Іван показує нам, а ми запитуємо, чи не падають люди з гір. Каже, надто привчені.

А ще місцеві працюють у лісництві. Лісгосп займається вирубкою деревини і засадженням нової. Це, переконує Іван, легально. Правило таке: зрубав – посади.

“Якщо ви чули, що Карпати – голі, то це неправда. Ліс треба рубати, бо він старіє, як і будь-що живе. Дерева потерпають від шкідника. Якщо шкідник розводиться, то починає нищити і молодий ліс”, – розповідає Іван.

Дорогою ми справді бачимо багато молодих дерев. За словами Івана, самовільних рубок майже нема, бо всюди є КПП, усе суворо.

Про гірську погоду, рецепт форелі та трембіту

Поки ми, підіймаючись все вище автівкою, мало не на кожному кроці просимо Івана зупинитись, він розповідає:

“До краси Карпат швидко звикаєш. Але коли приїжджаю з-за кордону, – як вперше бачу. Що ті Карлові Вари, цей край я би не проміняв ні на одну країну”.

Праворуч Іван показує нам гірську річку Бальзатул, яка потім зливається із річкою Говерлою. З них бере початок Біла Тиса. Тут – багато форелі.

Іван ділиться з нами чистокровним гуцульським методом приготування форелі: рибу треба відварити, а потім проварити у сметані із спеціями.

Виявляється, що ловля форелі руками – міф. Ця риба хижа і ловлять її вудками, зазвичай клює на короїда, жука-шкідника, якого можна знайти під корою.

Іван зупиняється, аби витерти заляпане болотом переднє скло в автівці, аби нам було добре видно. Тимчасом ми помічаємо знак, що більше 40 км за годину їхати цією дорогою не можна. Сміємось, бо швидше і не вдасться.

Погода в горах мінлива. Коли приїжджаємо до останньої доступної точки, не бачимо навколо нічого – через туман і вітер. Прогноз погоди, за словами Івана, тут не діє. Ми – на висоті 1800 метрів.

Виявляється, якщо по хребту пройти 20 км, то можна перейти на Говерлу. Іван на Говерлу ходив частіше, ніж на Попа Івана. Каже, перші 25 сходжень рахував, а далі збився.

Родина Івана від діда-прадіда жила в Лугах. Прадід – чистокровний гуцул. Від прадіда чоловік знає, що за легендами, трембіту, традиційний закарпатський музичний інструмент, роблять зі смереки, в яку влучила блискавка.

А топірці в традиційному одязі мають тільки гуцули, бо в горах часом доводиться ночувати, а так можна собі і дрів нарубати.

Наш водій радить нам не йти ще 2 км пішки на вершину. Мовляв, краєвид не зміниться  – всюди туман. А от небезпечно буде точно. Ми – без теплого одягу, вперше – тут, а стежку ледь видно.

Чому вівці носять сережки та скільки отримують вівчарі?

Вирішуємо спускатись автівкою у село і здалеку чуємо дзенькіт. Це – гуцули випасають отару овець. Зупиняємось.

Цього сезону під керівництвом чотирьох гуцулів 531 вівця. А ще – 9 собак. Найбільше, кажуть, овець в отарі було 1200. Тепер люди не хочуть тримати багато.

Славіку, Ігору, Василю та його синові Василеві овець здають звідусіль, з околиць. Це – теж сезонна робота, бо овець на полонині випасають з літа і до 15 вересня. Тоді кожному господареві віддають свою. Кажуть, вони точно знають, де чия.

Опісля господарі розраховуються. За одну вівцю вівчарі отримують 220 грн. Відтак, гроші ділять на чотирьох. Однак мають ще прибуток від сиру, який роблять із свіжого молока. Господареві з цього мають віддати тільки домовлену кількість раз на сезон.

День вівчарів виглядає так: прокидаються о 3 ночі, п’ють каву і йдуть доїти овець, далі розділяються – хтось йде випасати овець, а хтось – варити сир, ввечері – знову доять, потім – спати йдуть і вівці, і вівчарі.

“Кожен день, якби ходив сам-один, то ноги заболіли б дуже цими горами. Тому ходимо змінами”, – каже Василь.

Вівчарі сідають доїти овець. Тварини закриті в огорожі і виходять до вівчарів по одній. На рогах в деяких – яскраво-червоні сережки. Вівчарі пояснюють, це щоб ведмідь чи вовк не крали їх. Сережки відлякують. Хижаки думають, що це щось небезпечне.

“Важко доїти?”, – запитую.

“Хочете попробувати? Вже не важко, бо у них мало молока тепер. Та і від вівці залежить: є вредні вівці, а є спокійні. Вони як люди”, – каже Ігор.

Щоб подоїти 531 вівцю, треба година і 5 хвилин. А навесні – 2 години, бо більше молока.

“Хоч град, хоч неділя, а ми мусимо цю роботу робити. Буває губиться вівця, тоді мусимо за неї платити. Якщо вівцю їсть ведмідь або вовк, але ми відборонимо її вуха і віддамо їх господареві, то можемо не платити. А якщо не віддаємо вуха, то людина думає, що ми десь продали”, – додає Славік.

Чоловіки займаються цією справою майже все життя. Хоча, кажуть, бувають такі, що не витримують. Мовляв, 2 тижні попрацюють у такому ритмі, а далі спускаються в село, навіть грошей не забирають.

А от 13-річний Василь має власну отару: це вівці, у яких проблеми з ногами чи мають рани. Першого вересня малий Василь дістане 10 000 гривень і спуститься до села – в школу.

У Славіка є 2 сини і 3 доньки, але своїм дітям тут він “не дав би бідувати”. Мовляв, надто важкі гроші. А от Ігор вже вкотре повторює мені, що я дуже схожа на його доньку. Сумує. Просить залишитись на справжній гуцульський банош (каша із кукурдзяного борошна із бринзою та шкварками, – авт.).

“Мухтар, що ти до Марічки лащишся, ти бабник?”, – каже Ігор до собаки і зразу ж додає. – Пробачайте, ми любимо жарти. Тут без них важко”.

Від’їжджаючи від полонини, бачимо дивну конструкцію: холодильна камера – у гірській річці.

“Там сир лежить, що гуцули роблять, – пояснює водій. – Тут немає електрики”.

Перезираємось.

“Так, тут завмирає час”, – додає Іван.

Згодом вирішуємо, що це фраза, яка справді описує цю місцину.